Щоденники про війну. Ольга Герасимʼюк

226
Роздрукувати
Герасим'юк Ольга
Герасим'юк Ольга
Журналістка, авторка та продюсерка теле- й радіопроектів, телеведуча
Щоденники про війну. Ольга Герасимʼюк

27/02/2022

Чому ми залишаємося в Україні?

Бо свою хату не залишають! Це ― не житло. Це ― наш світ. Він у вогні. Та хтось має тримати тут лад ― діти мають бути обійняті й поціловані, літні ― зігріті, з ліками й хлібом, квіти ― политі, собаки ― вигуляні.

Дике мурло, зловонне й обгаджене, вривається у цей світ ― де їхній Большой тєатр, іскуство, Пушкін? Де Щелкунчік і прочая ґжель?…

Ми не можемо покинути все, що лише почали повертати собі з їхніх лап, ― вони стріляють у наші фантастичні храми, замки, картини, цілять у книги, картини, ікони…

В серце.

Стояти на порозі. Нищити кожного, хто занесе над ним свій чобіт у болоті й крові…


31/03/2022

Минув 35-й день війни ― і стало на день ближче до Перемоги!

Які любимі ці українці! Який любимий цей Київ!

На всіх блокпостах опускаєш віконечко авто, а тобі хтось трохи застуджений, хтось дуже невиспаний, суворий з виду, з автоматом ― "як Ваші справи сьогодні?" і "гарного дня сьогодні й доброго настрою!", коли рушаєш далі. Після цих слів ти злітаєш пташкою в небо, таке небезпечне цими днями, що сплелися в один довгий безкінечний день… Але там, у небі, межи ракет, летять і гуси! А до моїх околиць прибув лелека і гордо стирчить у гнізді… Я завжди думала: як ці птахи живуть без даху? чому не подумали про таке гніздо, в якому можна сховатися від дощу? Стирчить отак голомозий… А сьогодні подумала, що ми всі тепер ― як лелеки…Стирчимо проти неба на землі… Проти неба, де мав бути рай, ― а з нього падає смерть…

Та додумати сумне не дали. На останньому за день блокпості у віконечко зазирнув вусатий боєць і заволав: "Как прекрасно Вы выглядите!" і махнув паличкою ― проїжджайте, мовляв, королево.

Він зробив мій день. Не жаль годин стояння на дорозі, не жаль, що пів дня їдеш там, де до війни ― це година часу. Нестерпно захотілося квітів. І знаєте ― я їх тут-таки й побачила! При дорозі стояла вантажівка з відчиненим кузовом ― і там були ящики тюльпанів! З-за авта вистрибнув хлопчисько. Без куртки. Розпашілий. Продавець тюльпанів. Спершу змусила вдягнути куртку, хоч він казав, що дощ йому "не мішА". А потім з’ясувала, що звати його Нікіта. Що йому 12 років. Що тюльпани вирощує його сім’я ("онино наш двір ― отам аранжирррея"). Що не поталанило цієї весни з квітковим бізнесом ― "бо нікому дарить. Всі тьоті поїхали". Що він баскетболіст. Але зараз оце на роботі. "Візьміть і рози! Це дуже красіві будуть кущі! Хочете ― з землею вам вкопаю!"

Уже ніч. Пишу. Й дивлюсь на тюльпани. І ― "прекрасно вигляжу". І кортить мені усміхатися. І думаю ― чи це можна? Усміхатися зараз… Але ж був мені наказ від бійця з блокпосту ― "і доброго вам настрою!" "Так є, пане боєць! Дозвольте доповісти ― ваше завдання виконано: настрій щонайдобріший! Як і належить українці".

Завтра ― ще на один день ближче до Перемоги, лелеки!

 

02/04/2022

А мені з Харкова, по якому випустили сотні ракет, надіслали книжку.

Точніше ― видавець Савчук, у якого я люблю купувати рідкісні книжки, вислав її ще до війни, а я її отримала рівно в день уже трьохсотого бомбардування міста, яке я люблю так безнадійно, що не перелюблю ніколи…

Не знаю, як тепер не зайду в його знищений університет Каразіна… Як ніколи не побачу ту його неповторну архітектуру, яку я думала приїхати посмакувати довше, ніж за ті пів дня, коли мені її показала й пояснила одна незвичайна харківська аборигенка… Ім’я якої я боюся зараз написати ― а що, як її вже немає… Як не пройдуся старими вулицями, що зберігали атмосферу Харкова давнього, досовєцкого… Як не побачу те чудо ― єдиний в Україні зразок чистого післявоєнного (тепер уже застарів цей термін ― "післявоєнний"…) стилю ар-деко: по фасаду харківської мерії були "розвішані" рушники, між першим і другим поверхами ― характерні "українські" вікна з восьмикутним завершенням, узятим з дерев’яної архітектури… Це було якесь чисте чудо…

Книжка Нарбута прийшла мені нині з розтрощеного Харкова ― і можна було би сказати "ну й шо", збіглося так, не будуй туруси на колесах… Але ж "Абетка" ця непроста. Там багато магії ― Нарбут це любив і знав. Там Козак Мамай ― а його ще ніхто ніколи не вбив…

Хай кажуть, що мене обмарило, що мені ввижаєтся і не слід молоти дурниць, ― але я знаю, що цю книжку мені надіслав Харків. Сказати, що його годі вбити, не плач, дурненька, краще подивися: на літеру В в книжці намальовано Вітряк, Виноград, Ведмідь і Відьма на Вінику. І там немає слова Війна. Кумекаєш?

Люди, Нарбут ― це так само як Козак Мамай. Він просто так знаки не розкидає.

І Харків ― так само як Козак Мамай. Його ще ніхто ніколи не вбив…

16/04/2022

Песах. Учора у воєнній нашій Україні почали святкувати цей тиждень визволення з несвободи, подолання зла.

"Песах" ― значить "проминув". Бог проминув домівки, не давши знищити їхніх дітей...

Росіяни ― абсолютне зло. Вони в ці домівки вломилися… І на могили підняли брудну лапу ― й нею ж вирили нові ями для замучених тіл… І в сьогоднішньому святі ― віра й надія на те, що Бог "проминув" і ЗСУ прийде скрізь. Усі святі нехай ― на боці України!

 

21/04/2022

#життяпереможе

Великодня сирена…

Виє противно. І вже навіть коли відбій ― відчуття гидотної противності не полишає…

Кращого засобу від цього виття немає, як зняти з полиці макітру, в якій ще бабуся в іще позаминулому столітті змішувала всі ці ванілі, родзинки, цукри, думки й чари…

І намішать там свого ― заклинань на перемогу, прохань про оберіг над сином і синами чиїмись, що поряд, мрій і снів про день, що настане після останнього залпу, прохань до неба, звідки дивляться ті, хто любив і зараз ізвідти веде й заступає.

І спекти все це ― і хай пахне, радує, лікує. Завтра ― Життя Переможе!

P.S. Місила в цій чарівній макітрі, стоїть уже порожня, вимита, не прибираю ― зачаровує. Через неї вхід у ті світи, де Хтось смертю смерть долає. І тиша! Ніби ніде нічого не виє. Тільки жаби скрекочуть у сусіда в ставку. Цим взагалі усе по цимбалах.

2 червня 2022
226
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: