"Україна не має іншого вибору – тільки перемогти": лекція памʼяті Артура Міллера "Свобода писати"

489
You can read this article in English
Курков Андрій
Курков Андрій
Президент Українського ПЕН
"Україна не має іншого вибору – тільки перемогти": лекція памʼяті Артура Міллера "Свобода писати"
PEN America

13 травня український письменник і президент Українського ПЕН Андрій Курков прочитав у Нью-Йорку Лекцію пам’яті Артура Міллера "Свобода писати". Ця подія відбувається щороку в рамках одного з головних американських літературних фестивалів PEN World Voices Festival, який організовує Американський ПЕН. Прочитати цю лекцію щороку запрошують провідних світових письменників, журналістів та інтелектуалів. Український ПЕН публікує переклад лекції українською мовою.

***

Шановні друзі, пані та панове, колеги з Американського ПЕН! Я вдячний вам усім за можливість бути тут і промовляти перед вами. Я вдячний вам за підтримку України, бо саме з вашою допомогою та допомогою всього демократичного людства моя країна вже два з половиною місяці бореться за свободу проти російської армії, набагато чисельнішої, проте, як виявилося, ненабагато сильнішої за українську.

 

Українці рішуче настроєні перемогти, відстояти суверенне право жити у своїй, вільній та демократичній країні. Українців на цій війні об’єднує не лише спільний ворог, а й спільне бачення європейського майбутнього для своєї держави. Україна не має іншого вибору – тільки перемогти й залишитися незалежною або ж програти і опинитися в складі нового Радянського Союзу чи нової Російської імперії, як того хоче Путін.

Коли я обмірковую поточну ситуацію в Україні й те, що мушу сказати вам сьогодні, в мене виникає враження, що я мав би читати лекцію пам’яті Джорджа Орвелла, а не Артура Міллера. Сталеві мацаки російської агресії простягаються до нас мовби з далекого радянського минулого, з ХХ століття, з країни, у якій існують "міністерство правди" та "міністерство щастя", де масове вбивство мирних жителів і руйнування міст супроводжуються музикою Чайковського й Шостаковича, де навіть пам’ятники Пушкіну вдягнені у військову форму і змушені брати участь у боротьбі з Україною, з її ідентичністю та культурою.

У мене багато запитань. Як таке стало можливим у ХХІ столітті, у добу високих технологій, у добу всесвітньої політичної, економічної та культурної співпраці?

Я ще не готовий дати відповідь на всі ці запитання, але не можу і обійти їх увагою. Свої припущення я записую, щоб невдовзі порівняти їх із міркуваннями визнаних аналітиків та політологів.

Я вчуся жити у воєнний час. Я вже знаю, як це – бути внутрішньо переміщеною особою. Я знаю, як треба діяти під час обстрілів. Я опановую нові глибини знань, без яких непросто вижити і зберігати ефективність під час війни.

Я вже знаю, як за цих умов доїхати з України до Європи, а тепер іще й до Сполучених Штатів Америки. Я навчився повертатися до України якнайшвидше. А передусім я навчився не писати романів. Колись я не міг собі уявити, що мало б статися, щоб я ухвалив таке рішення. Але ось тепер так і сталося.

Нинішня дійсність – страшніша й драматичніша за будь-яку художню прозу. Усі романи втрачають значення у цьому контексті. Сьогодні треба писати тільки правду, тільки нон-фікшн. Сьогодні кожен, хто може записувати, є свідком одного з наймоторошніших злочинів ХХІ століття. Його завдання – зафіксувати і зберегти своє свідчення.

Саме так, сьогодні я – свідок на майбутньому судовому процесі. І якщо цей процес відбудеться пізніше, ніж я хотів би, моє свідчення, як і свідчення десятків інших українських письменників і журналістів, озвучать судді.

Першого травня я п’ять годин провів у машині, на словацькому кордоні, щоб виїхати з охопленої війною України та дістатися до Данії, а звідти – сюди, на нашу з вами зустріч у Нью-Йорку. Відстань, яку належить подолати, не стає довшою від того, що колись гладенький шлях перетворюється на біг із перешкодами, вона лише набуває нового значення. Вона вимагає нової сили та нового усвідомлення від тих, хто хоче її подужати. І так з усім: війна змінює всі алгоритми виконання завдань, але це не означає, що досягнення бажаного результату стає неможливим.

Наше завдання сьогодні – захистити незалежність України та її свободу і довершити реформи, які давно вже слід було провести. Для будь-якої зміни треба цілковито розуміти ситуацію. Не можна досягти бодай якогось результату, якщо ухвалювати рішення, не знаючи істинного стану справ. Так не вдасться навіть обрати правильний шлях до мети.

Я щоразу дивуюся, коли ґуґл-мапа повідомляє, що дорога завдовжки в 40 км забере в мене дві години. Так, я дратуюся, але мене дратує не ґуґл-мапа. Мене дратують погані дороги. Мапа просто повідомляє мені так звану гірку правду.

Багато хто у світі переконаний, що правда неодмінно мусить бути гіркою. Я сам часто чув на свою адресу слова "Я волію сказати тобі гірку правду!". І ось яке питання турбує мене в таких ситуаціях: ці люди, які вважають, що правда повинна бути гіркою, – вони живуть у постійній брехні? Дурять себе, закриваючи очі на правду, щоб жити своїм приємним і безтурботним життям?

Правда не буває солодкою чи гіркою. Правда – це лише правда. Що робити з нею, як її сприймати – це особиста справа кожного. Сховатися від неї чи, навпаки, озброїтися нею і йти вперед по життю з правдою навпереваги – це особистий вибір кожного.

У своїх п’єсах Артур Міллер правдиво описував життя простих американців, їхні усвідомлені й неусвідомлені ілюзії, проблеми, з якими стикалися іммігранти, та інколи згубні наслідки неправильно обраних цінностей і наративів. Він мав потужний голос, багато хто дослухався до нього. Та ці "багато хто" були людьми, які хотіли чути голос правди: ті, хто не хотів, робили все, щоб змусити його замовкнути.

Міллер був послідовним поборником своїх особистих прав – і передовсім права писати й висловлювати власну думку. Так само невтомно боровся він і за права та свободи інших авторів. Життя нігерійського письменника Воле Шоїнки, який згодом став світовим класиком і нобелівським лауреатом, вдалося врятувати завдяки зусиллям Артура Міллера й Американського ПЕН. Особливої уваги варта Міллерова праця на посаді президента Міжнародного ПЕН.

Міллер ніколи не мовчав. Ба більше, він хотів, щоб інші також не мовчали. Він хотів, щоб усі сповідували свободу слова та інші свободи. Він намагався залучити радянських письменників до розмови про права людини, їздив до них у Москву обговорювати можливу реєстрацію Радянського ПЕН. Радянські автори були не проти, але за умови, що Хартію ПЕН буде переписано, а Міжнародний ПЕН припинить обстоювати свободу слова та інші свободи. Для Артура Міллера це було неприйнятно.

Дискусія з радянськими письменниками ні до чого не призвела. Підлеглі компартії, вони воліли й далі коритися владі, що годувала їх і забезпечувала їм більш-менш комфортне життя. Ця розмова свідчила радше про роль письменників і літератури в СРСР, ніж про наївність Артура Міллера. Міллер запропонував радянським письменникам стати частиною світової літератури. Він не розумів, що радянські письменники були передусім обслугою режиму, а не мислителями чи філософами. Вони не залежали від своїх читачів і ніяк особливо на них не впливали.

Згодом, коли п’єси Міллера підпали під заборону в СРСР, він спершу був заскочений: адже нічого антирадянського в них не було! Тільки потім йому стало зрозуміло, як він опинився серед "ворогів радянського народу". І тоді він краще збагнув природу тоталітарного суспільства й роль літератури та письменників у такому суспільстві.

Артура Міллера немає з нами вже 17 років, проте його голос досі відлунює в світі й досі звертає думки сотень тисяч – а може, й мільйонів – людей до необхідності дошукуватися правди та справедливості. Тому що правда й справедливість нероздільні. Вони пов’язані між собою. Кожен, хто в будь-який спосіб зазнає гострого болю несправедливості, може стати борцем за правду. Така людина зазвичай готова битися за неї, а якщо треба – то й загинути.

Коли минув шок перших днів після початку нової, кривавішої фази російської агресії, мені захотілося озирнутися й подякувати всім, хто був зі мною в тому житті, до 24 лютого цього року, хто допомагав робити його цікавішим, кориснішим, змістовнішим і насиченішим. І першою на гадку спала моя країна, моя Україна.

Україна – це країна індивідуалістів. У кожного українця – своя Україна. Кожен цінує свою країну за щось особливе й важливе саме для нього. Це може бути розмаїття розкішної української природи чи родючі чорноземи, на яких зростає 10 відсотків світового об’єму пшениці.

Для мене ж Україна – передовсім простір особистої свободи. Це країна, що з 1991 року подарувала мені понад 30 років життя й роботи без цензури, без тиску, без політичного нагляду. Навіть сьогодні, в час російської агресії та постійних обстрілів, які щодня забирають життя військових та цивільних українців, уряд не запроваджує воєнної цензури й не диктує людям, що їм казати чи думати. Так, зведення про події на фронті подаються дуже дозовано. Нам довелося засвоїти нові правила поводження з інформацією. Але навіть під час війни українська держава залишається демократичною за своєю суттю, намагаючись не обмежувати свобод громадян – і свободи слова також.

Українці не приймають диктатури та обмежень своїх прав, а особливо права на свободу слова й віросповідання. Свободу вони завжди цінували вище за гроші, за рівень життя, за стабільність. Власне кажучи, стабільності як такої в Україні не було ніколи, тому що свобода була важливіша для українців – на відміну від росіян, які, здається, надавали перевагу стабільності перед свободою та всіма особистими правами і свободами людини.

Нині, озираючись на тридцять років життя в Радянському Союзі й тридцять один рік у незалежній Україні, я можу лише подякувати Україні за те, що саме вона допомогла мені здійснити мою мрію. Я став письменником, але водночас залишився незалежним від будь-якої політичної кон’юнктури. Я усвідомлюю, що своїм щасливим становищем великою мірою завдячую моїй країні, яка одразу після краху СРСР відкинула примат тотального контролю поглядів, думок і творчого потенціалу громадян.

Коли ви – вільний громадянин вільної країни, свобода здається вам чимось природним і невід’ємним. Насправді ж, навіть за наявності свобод, гарантованих Конституцією України, в нашій країні завжди існувало протистояння між тими, хто хотів розповідати людям правду й тими, хто всіляко намагався закрити до неї доступ. І боролися за правду передовсім не політики, а журналісти.

Кількість жертв серед представників чесної журналістики доводить жорстокість цієї боротьби. За роки незалежності в Україні загинуло понад 100 журналістів; за минулі два місяці понад двадцятеро їх були вбиті російськими військовими. Журналістика досі є однією з найнебезпечніших професій, а під час війни вона стає ще небезпечнішою. Напис "преса" на бронежилеті чи касці діє на російського солдата, як червона шмата на бика.

Рівень журналістики є традиційним показником рівня демократії в суспільстві. Нищення незалежної журналістики можна спостерігати на прикладі окупованого Криму. Одразу після окупації півострова деякі журналісти, включно з фрілансерами Радіо Свобода, ще залишилися працювати в Криму. Одного за одним їх арештовували чи висилали з півострова. І тоді їм на зміну прийшли громадянські журналісти – сміливі люди, які усвідомлювали потребу в об’єктивній інформації про все, що відбувається.

Сьогодні в кримських і російських тюрмах за сфабрикованими справами перебуває 14 громадянських українських журналістів. Їх обвинувачують у тероризмі чи релігійному екстремізмі, хоча єдина їхня провина в тім, що вони добровільно взяли на себе відповідальність висвітлювати утиски російською владою незгодних – тих, хто не визнає окупації Криму й виступає проти політики Путіна.

Сьогодні я хочу назвати цих мужніх людей, які вже були засуджені до багаторічних тюремних термінів або ще очікують вироку, поіменно: це Владислав Єсипенко, Марлен Асанов, Осман Аріфмеметов, Ремзі Бекіров, Руслан Сулейманов, Рустем Шейхалієв, Сервер Мустафаєв, Сейран Салієв, Тимур Ібрагімов, Амет Сулейманов, Олексій Бесарабов, Ірина Данилович та колишній журналіст, політик і заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял. Крім них, у російських тюрмах та в’язницях окупованого Криму за фіктивними звинуваченнями утримується ще понад 200 українських громадян.

Наріман Джелял не приховує свого ставлення до російської окупаційної влади й зичить українцям захищати свою незалежність навіть попри навислу над ним загрозу 20-річного тюремного ув’язнення. Із Сімферопольського СІЗО він передав лист, який я зараз зачитаю вам:

Дорогі друзі!

Здавалося б, жахливо, що у ХХІ столітті країна, яка взяла на себе зобов’язання підтримувати мир, член Ради безпеки ООН, стала агресором, чиї дії призвели до десятків тисяч жертв серед мирного населення України та захисників нашої держави. Одначе це реальність.

Це наслідок дій керівництва Росії, протягом довгих років, спрямованих на обмеження прав людини та воскресіння імперських амбіцій.

Очевидно, що не можна залишатися байдужими до цього.

Необхідно об’єднати зусилля для припинення вбивства людей і захисту миру та демократії.

Багато тутешніх в’язнів чекають не лише на звільнення з тюрми, а й на звільнення своєї країни.

Наріман Джелял

Неможливо не захоплюватися мужністю Нарімана Джеляла та його дружини Левізи. Неможливо не захоплюватися мужністю його колег-громадянських журналістів та стійкістю їхніх родин, дружин і чоловіків, які розуміють, що їхні діти ростимуть без тата чи мами. Проте ці діти знатимуть, за що Росія репресувала їхніх батьків. Вони ростимуть, усвідомлюючи ціну свободи та боротьби за власні переконання.

Для письменника й журналіста немає свободи важливішої, ніж свобода писати. І якщо журналіст і письменник пише, знаючи, що за це його можуть репресувати, це свідчить про виняткову мужність і відданість такої людини.

Життя моєї родини змінилося 24 лютого. Цілий світ змінився 24 лютого, коли підтоптаний і немічний Путін віддав наказ розпочати хрестовий похід проти України, проти колективного Заходу, проти демократії та західної цивілізації загалом.

Путін не залишив Україні іншого вибору, крім як виснажливо боротися до кінця – до остаточного кінця – за свою незалежність. Він не залишив іншого вибору всьому цивілізованому світові. Світ мусить підтримати Україну – і світ підтримує Україну, допомагаючи їй боронити свою свободу й усі свободи своїх громадян.

Просто в цю мить, поки я промовляю до вас, російські окупаційні сили в Херсонській області на півдні України намагаються підключити українську інтернет-мережу до російського сервера, залякуючи людей на окупованій території тим, що скоро вони втратять доступ до фейсбуку та інстаграму. У такий спосіб загарбники попереджають українців, буцімто вони повинні стати "росіянами" й мусять змиритися з цим як із чимось неминучим. Мусять поступитися своїми правами й свободами, як це вже зробили десятки мільйонів росіян.

Я знаю, як почуваються нині люди на окупованих територіях. Я знаю, що вони думають, і подумки я зараз там, із ними. Кілька разів я листувався в месенджерах із колегами, які опинилися в окупації. Зв’язок із деякими з них уже втрачений. Але я знаю, що вони ніколи не пристануть на рабські правила, які Росія намагається нав’язати українцям на територіях, окупованих російськими військами.

Українські письменники, хай якою мовою вони пишуть, не поступляться своєю свободою писати те, що думають і вважають важливим.

Українці, письменники чи ні, не можуть і ніколи не захочуть жити без свободи. Як і без свобод, включених у перелік невідчужуваних і непорушних прав людини!

З англійської переклала Анна Вовченко
Теги: #Війна
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: