У режимі очікування

139
Роздрукувати
Курков Андрій
Курков Андрій
Президент Українського ПЕН
У режимі очікування

Першою і головною жертвою пандемії стала економіка. З цим ніхто не сперечається. І хоча торговельні кораблі й раніше борознять простори океанів, комерційного ентузіазму не спостерігається. Вірус розміром із десяту частку мікрона загальмував, а іноді й повністю зупинив процеси життєдіяльності світової економічної машини, від якої залежить усе, зокрема розвиток таких сфер, як освіта і культура. Щоб підтримати їх, багаті держави полізли у свої засіки, діставши запаси на чорний день. Чорний день, схоже, швидко розрісся до "чорного року". І якщо світова економіка потихеньку підлаштовується під нові умови, то про культуру цього не скажеш. Їй ставлять фінансові крапельниці, однак на ноги вона підніметься не скоро. І за кордоном, і у нас.

Я добре пам’ятаю, як у вісімдесяті писав у шухляду. Роками сидів, друкував на машинці або строчив від руки оповідання та повісті, відправляючи їх у теки. Потім на картонній ламінованій обкладинці зеленого або червоного кольору товстим олівцем виводив назву тексту і з відчуттям прийнятого в той час глибокого задоволення ховав у ящик, а коли там закінчувалося місце, складав на підлозі під столом. Головне, щоб там, під столом, залишалася вільною вузька ніша для ніг. Відчуття глибокого задоволення вимагало іноді протягнути ноги і відкинутися на спинку стільця.

Ось і зараз я повторюю цей рух, закінчивши розділ нового роману, який мені здається вдалим. Як і тоді, я не думаю про майбутнє твору, хоча проблем цензури давно не існує. Просто тепер у мене завдяки пандемії занадто багато часу для творчості. Як у вісімдесяті. Тоді я нікуди не поспішав, за кордон не їздив, бо не міг – не випускали. І зараз не можу – бо не впускають. Тоді я оживляв життя подорожами автостопом, тепер сам за кермом і можу розвіятися по дорогах рідної країни, неодмінно знову повертаючись до письмового столу, за яким працюю.

Тихо і сумно

Зараз усе і так, і не так. Я пишу в стіл. І одночасно відправляю рукописи електронною поштою своїм закордонним видавцям. Тут книги теж можна видавати. Але виникає питання: навіщо і для кого? Спочатку всі непродуктові магазини, зокрема книжкові, стояли зачиненими. Потім їх відкрили, але вони стали схожі на музеї. Рідкісні відвідувачі заходили, дивилися з романтичним сумом на обкладинки книг і йшли. Вони немов торкалися поглядом до прекрасного минулого, якого не повернути. Я теж так заходив. Немов виконував ритуал – ритуал прощання з колишнім світом культури. Саме такий настрій виникав у мене в тихій і порожній книгарні.

Мене заспокоювали, казали, що все нормально, нікуди культура не пропала. Запевняли, що культура разом із книжковою торгівлею пішла в інтернет.

Я перевірив і частково погодився з цим твердженням. Так, торгівля пішла в інтернет, і люди повірили в Нову пошту. Стали чекати її есемесок, як раніше чекали листів від коханих. І я піддався цьому тихому оптимізму і вперше у своєму житті саме під час пандемії став замовляти книги в онлайн-магазинах із доставкою додому.

Товар для душі

Але торгівля – процес обростання людини товарами, а не культурою, нехай навіть ці товари і виявляться культурними. Культура – щось більше, ніж товар. Це другий одяг. Перший одяг покриває і гріє тіло. Другий – гріє думки і, вибачте за пишномовність, душу. Навіть те, як і якими словами ми думаємо, визначається нашою культурою. Ну а вже з того, як ми говоримо вголос, будь-яка людина зрозуміє: біля телевізора ми росли чи біля книжкової полиці.

Й ось я дивлюся на себе у дзеркало. Не у звичне дзеркало, а в уявне. І не на своє обличчя, а на відчуття і на внутрішній стан. Те, що я бачу, мене не тішить. Я чітко відчуваю культурний авітаміноз. Я намагався і намагаюся компенсувати живе культурне спілкування зумами і скайпами, став частіше слухати радіо, частіше беру в руки книги і прийшов до того, що можу читати три книги одночасно в залежності від настрою. Так, напевно, відбувається з людиною у тюрмі цивілізованої держави. Вона має доступ до світу культури без доступу до світу. Через неповнозвучність культури навколо мене я страждаю як реципієнт і страждаю як майстровий цієї самої культури. Те, що культура притихла, мене пригнічує.

Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: