Чого не вистачає в історії України?

401
Роздрукувати
Курков Андрій
Курков Андрій
Письменник, журналіст, кіносценарист
Чого не вистачає в історії України?

Завдяки нагоді я провів нещодавно близько трьох годин у розмові з випускниками юридичного факультету Києво-Могилянської академії. Розумні, амбітні, явно успішні юристи говорили про складність запровадження в Україні інституту присяжних засідателів. Через відсутність у нас такої традиції.

– Як же? – здивувався я. – А "Справа Бейліса", за якою затамувавши подих слідкував весь світ? Адже там, зрештою, саме присяжні, набрані з селян і дрібних торговців, хоч і дійшли висновку, що вбивство хлопчика Андрія Ющинського в Києві 1911 року вчинили євреї і воно було ритуальним, але оголосили Менахіма Менделя Бейліса не винним у скоєнні цього вбивства.

Молоді юристи були щиро вражені. Вони не чули про справу Бейліса, як, доречі, і про справу Дрейфуса у Франції. Вони сказали, що у Могилянці їм цього не викладали. І я не маю приводу їм не вірити. Якщо на юрфаку Могилянки не вважають за необхідне розповідати про найважливіші судові процеси, що відбувалися у Києві часів Російської Імперії, про процеси, за ходом яких стежив без перебільшення весь світ, а також про найвідоміший судовий процес у Франції, то цьому має бути якесь пояснення! Поєднує ці два гучні процеси тема антисемітизму, дуже популярного явища як серед правлячого класу царської Росії, так і серед французької еліти того часу. Але, можливо, причиною відсутності "Справи Бейліса" у навчальній програмі є не лише й не стільки небажання говорити про антисемітизм на території сучасної України, а взагалі розгляд всього, що відбувалося у нас у царський час, як частини чужої історії, як частини історії Росії? Адже приблизно під таким самим кутом зору у нас часто розглядається історія УРСР, тобто Радянської України. З неї ми беремо в історію України Голодомор та депортації, "Розстріляне Відродження", загиблих та тих, що вижили дисидентів. Ну, може, ще кілька вчених з їхніми винаходами та біографіями, включаючи, звісно, ​​і двічі героя соцпраці Сергія Павловича Корольова. А решту не беремо і, відповідно, не викладаємо та не вивчаємо. Решта – чуже і до нас відношення не має! Навіть якщо це інше – українська радянська література, написана українською мовою.

Чому я перескочив із юристів на літературу? Та тому, що якраз незадовго до згаданої зустрічі з юристами подивився на youtube-каналі "Українер", що був створений талановитим промоутером всього українського Богданом Логвиненко, 16-ти хвилинне відео про історію української літератури, націлене на молодіжну аудиторію. У цьому відео автори теж перескочили з 1930-х одразу в 1990-ті, згадавши еміграційну літературу, але залишивши в темряві трагедію десятків українських прозаїків і поетів, які по-різному намагалися вижити за часів цензури та партійного контролю, які писали доноси і самі ставали жертвами доносів. Звичайно, хронометраж відео не дозволяє докладно заглиблюватися в літературне життя тієї недавньої епохи, яка й так залишається невідомою молодим українцям, які виросли вже в незалежній Україні і з власної ініціативи розбиратись в літературному житті радянських українських письменників не стануть. Проте все одно варто було згадати хоча б Олеся Бердника, основоположника української фантастики, за неї ж і постраждалого, варто було б розповісти про Павла Загребельного, який не так вже і давно залишив нас, і про його кар'єрно-письменницьке суперництво з Олесем Гончаром. До речі, в цьому суперництві кар'єрний комуніст і письменник Олесь Гончар посмертно переміг комуніста-ухиліста Павла Загребельного, який не написав, доречі, жодного ідеологічного роману. Іменем Олеся Гончара назвали одну із головних вулиць старої частини Києва. Вулиці Павла Загребельного у Києві не існує, хоча його історичні романи досі читають!

Історія буває приємною і не приємною, драматичною і кривавою, такою, що викликає гордість або сором, але від цього вона не перестає бути історією. Вона просто тримає в собі все, що відбувається, як містить у собі культурний шар грунту всі докази життя певного "глибинного" періоду. Коли ми починаємо редагувати історію, намагаючись забувати ті її сторінки, які нам не подобаються або тих людей, яких ми занесли до списку "негідних для згадки", ми самі собі підкладаємо міни на шляху вперед. І якщо ми, знаючи про ці міни, зможемо пройти вперед без наслідків, то наші нащадки обов'язково підірвуться на них. І тоді виникне найстрашніше, що взагалі може статися в такій ситуації – у нащадків з'явиться сумнів щодо правдивості нашої власної історії. Багато років тому я пережив подібну ситуацію, коли у шістнадцятирічному віці прочитав заборонену тоді книгу Олександра Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ". Після цього "історія СРСР" перестала для мене існувати взагалі. Я зрозумів, що її не написали і навряд чи напишуть. Насправді її так і не написали. Російській Федерації, що стала повноправним спадкоємцем Радянського Союзу, справжня історія СРСР не потрібна. Вони, як і раніше, користуються "сталінською" версією. Реальна тільки заважатиме, викликаючи змішані почуття у тих, хто міг би взятися за її вивчення. Тому і переслідують, і садять до в'язниць таких істориків, як Юрій Дмитрієв, тому ліквідують "Меморіал" та інші організації, які охороняють народну совість та пам'ять.

У нас добре пам'ятають українських жертв ГУЛАГу. Таким чином ГУЛАГ входить до канону важливих епізодів української історії. У цей канон точно входить "Справа Василя Стуса" – доказом цього є той факт, що книга Вахтанга Кіпіані, присвячена цій справі, посіла перше місце у списку тридцяти найважливіших книг за тридцять років незалежності. Чи входить у цей канон "Справа Бейліса"? Я не впевнений. Але має входити. Адже в цій справі багато дійових осіб, гідних нашої пам'яті. Це і слідчий Микола Красовський, котрий докопався до істини, який знайшов справжнього вбивцю, а точніше – вбивць, і за це ж відсторонений від справи і звільнений у відставку, адже начальству у цій справі потрібен був убивця-єврей, а не вбивця-кримінальник. Це і київські адвокати, які організували комітет із захисту Бейліса і допомагали щосили знайти справжніх вбивць, і український письменник Володимир Короленко, який виступав на захист Бейліса, і навіть такі письменники, як Герберт Уелс і Томас Манн, які виступали на захист Менахіма Менделя Бейліса від імені "міжнародної громадськості".

До речі, легендарний слідчий Микола Красовський, син київського православного священика, після подій 1917 року сприйняв ідею національної державності України та у 1919 року служив у Міністерстві внутрішніх справ УНР, а потім очолював інформаційне бюро розвідувальної управи Генштабу армії Української Народної Республіки. Згодом опинився у Польщі та продовжив службу у польській розвідці.

Можливо, його доля, як для історичної особистості надто белетристична і таким чином виходить за межі звичних для науки історії ретельно відібраних, випраних, висушених і випрасуваних персонажів? Але мені здається, що саме такі персонажі нам зараз важливі. Як для олюднення історії України, так і для кращого розуміння зв'язку окремо взятої людини з історією держави. Ми всі впливаємо на історію. Або своїм байдикуванням і пасивністю, або своєю волонтерською місією, або своєю участю у політичних процесах. Є ще один важливий спосіб вплинути на історію України – у тому числі й на майбутню історію: це актуалізувати, повернути в історію імена та події, які незаслужено забуті чи випадково випали з неї. Історія України не повинна перетворитися на бездушний дайджест із цифрами жертв трагедій та катастроф. І жертви, і герої, і негативні персонажі історії мали імена і ми повинні знати ці імена. Інакше "голодні туси блогерів" стануть традицією, а нерозуміння та несприйняття української історії українською ж молоддю стануть нормою.

"Повертаючи свої імена" – спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти і вчені – міркують про те як, будувати країну, у якій розуміють цінність та силу власних імен, які стають фундаментом задля відкритого, демократичного суспільства – конкурентного в світі та натхненника інших країн у виборюванні своєї свободи. Всі тексти шукайте за тегом #Повертаючи свої імена

Проект реалізується за підтримки Smart Foundation.

13 грудня 2021
401
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: