Щоденники про війну. Анатолій Дністровий

384
Роздрукувати
Дністровий Анатолій
Дністровий Анатолій
Український есеїст, письменник, поет.
Щоденники про війну. Анатолій Дністровий

27/02/2022

24-го лютого Наталя мене розбудила о 5 ранку і сказала, що Росія обстрілює Київ та інші міста ракетами і літаками. Почалася повномасштабна війна і вторгнення. Так було паршиво, що кохана миттєво поміряла мені тиск. У мене вперше в житті був тиск 160 на 100. Ми швидко розбудили дітей, Марчика і Настю, поснідали, зібрали речі і все необхідне, після чого з лівого берега Києва (район біля метро Чернігівська) переїхали на правий – до батьків Наталі у Новосілки, що біля Одеської траси.

Дуже сумно було полишати 180 літровий акваріум із рибками, яких так люблять Настя і Марчик. Я відімкнув акваріум від електрики, поставив автоматичну годівничку, якої вистачить на 6–7 днів. Навіть не хочу думати, що з ними буде, бо в мене від цього пропадає настрій. Колись, у кращому часі, акваріум доведеться перезапускати. 

***

У перший день війни в Києві були страшні затори і ми переїжджали на правий берег міста майже три годин (хоча раніше ця дорога займала пів години). 

Автівок скрізь тьма. Обличчя людей напружені і зосереджені. Біля банкоматів на вулицях скрізь величезні черги. Багато автівок у заторах забиті одягом — люди намагаються виїхати. Перед нами їхало старе "жигулі" із зовнішніми багажником, на яку були прив’язані мішки з картоплею, буряком і ще купа інших клунків.

Ситуація виглядала дуже понуро, новини по радіо постійно повідомляли про страшні обстріли, російські війська пішли в наступ із різних сторін, а також вдарили з Білорусі. Бомбили на сході, на півночі, на півдні, на заході, в центрі країни. Бомбили скрізь. Ворог ракетами обстрілював військові частини та аеродроми.

***

Ввечері з тестем пішли у великий супермаркет "Ашан" біля Одеської площі, де люди розгребли весь хліб і батони, залишилися лише солодкі булочки. Люди в торговому центрі були зосереджені, відлюдькуваті, напружені. Хоча продуктів на прилавках було чимало. Розібрали багато круп. До аптек вишикувалися велетенські черги — по 20 і більше чоловік. А до банкоматів і банківських відділень, як і вчора, черги були по 100 й більше чоловік. Країни за неповну добу стала іншою, тривожною, наляканою, метушливою. В повітрі постійно гриміли якісь незрозумілі вибухи й глухі постріли. Коли ми з тестем вийшли з супермаркету, щось кілька разів грімко гепнуло високо в небі над нами. Люди в радіусі триста метрів сахнулися. Хтось поруч сказав, що це працюють наші зенітки. 

***

Коли зранку 25-го бої почалися біля Києва в Гостомелі і руйнування житлових будинків, ми вирішили покинути багатоквартирний будинок батьків у Новосілках і на "Шкоді" тестя подалися в південно-західному напрямку від Києва. Четверо дорослих і двоє дітей. Машину вщент забили всім необхідним: кожен узяв лише найважливіше. Скрізь страшні затори, такої кількості автомобілів, на яких виїжджали сім'ї з дітьми я ще не бачив. Ніде неможливо купити бензин. Заправки або зачинені, або черги до ста і більше машин. 

***

Батьки Наталі постійно телефонували різним знайомим по Україні і нарешті знайшли незаселену сільську хату в Хмельницькій області біля райцентру Віньківці, де колись жила стара бабуся, яка померла в жовтні. Через страшні затори туди ми добиралися понад 12 годин. Спершу їхали селами через Васильків до Білої Церкви, бо головна траса що на Одесу, стояла в суцільному, нерухомому заторі, потім зробили великий гак на Бородянку, бо траса на Сквиру, забита транспортом, також стояла, а далі якоюсь кам'яною, ще певно царською ХІХ століття дорогою, ми їхали у Вінницьку область. Там їхати стало вже легше і ми взяли курс на Бар, а далі на Віньківці і Зіньків.

Ми поселилися в симпатичному селі Адамівка під Зіньковим із красивими кручами та ярами. Люди, які нам дали окрему хату своєї покійної бабусі, дуже милі – колишні аспіранти тещі, які працюють у Хмельницькому. Так ми стали сільськими жителями. Щоб не сидіти без діла – почав трохи креативити. Зробив пост у ФБ із пропозицією для Верховної Ради засудити ідеологію рашизму (русского міра), яку створив Путін, і звернутися до парламентів держав світу підтримати це засудження. Пост набув значного резонансу і знайомі політтехнологи та політики донесли це до парламентських фракцій. Через кілька днів парламент засудив рашизм.

 

04/03/2022

Відео з ракетними обстрілами в Чернігові, що виставлені в інтернеті, – це якась картина середньовічного апокаліптичного жахіття. Дев'ятиповерхові будинки повністю палають, а між ними, в тумані, блукають примари людей, які натикаються на мертві тіла дітей, жінок і залишки людських тіл. Людські крики навколо настільки відчайдушні, ніби це остання передсмертна агонія. 

Це Чернігів, який ще буквально недавно ми відвідували з синочком, фотографували історичні храми часів Княжої Русі та козацького бароко і чорних білочок, обідали в затишних і креативних кав'ярнях. Чернігів для мене завжди був і є одним із найекзотичніших українських міст, історичний Вал у центрі міста, де було розташоване ще княже середньовічне місто — улюблене місце моїх прогулянок із розкішним видом на Десну й навколишні краєвиди.

Ми ще проб’ємося до нашого Чернігова, проженемо орди навколо і відбудуємо зруйноване. Я в це дуже вірю. А зараз — лише теплі спогади і вболівання за захисників. А колишнє життя — це світ, який безповоротно загинув. Майже як за книгою "Вчорашній світ. Спогади європейця" Стефана Цвейґа.

Від однієї думки, що ми — не доведи боже — втратимо Чернігів і багатьох наших приятелів — хочеться від люті кричати.

 

06/03/2022

Все більше думаю про те, що Наталю з дітьми рано чи пізно доведеться відправляти за кордон і цей день може настати незабаром. Від однієї думки, що з коханою, Марчиком і Настею я буду змушений прощатися – в мене викликає легку паніку. Моя старша донька Марта їде у вівторок до Варшави, а звідти поїздом на Брно, де на неї вже чекають наші чеські друзі – Петр Каліна, Луція і Павел Регорік. Думаю, що робити мені і куди податися. Варіантів є небагато. Після того, як їх відправлю, можливо спробую добратися в батькове село Вовківці на півдні Тернопілля, бо воно до нас поки найближче, де живуть родичі. Там вступлю в територіальну оборону. Хочеться бути біля родини, а не серед чужих людей. Мама зараз у сестри Віки в Теребовлі, але там для мене нема де жити – дуже тісно. І навряд чи можливо в цей час туди доїхати. Схоже, що цей сценарій може трапитися в найближчому майбутньому.

 

07/03/2022

Марчик і Настя сильно відчувають настрої дорослих, чують наші розмови і обговорення новин, і також трохи тривожаться. Діти дуже наполегливо борються за мою батьківську увагу, ніби конкурують між собою, і я з радістю віддаю їм увесь свій час. Дуже важливо в непрогнозованих умовах давати їм максимально більше тепла і любові. Вони такі лагідні й гарні, горнуться до мене, щебечуть, і цей зв’язок став ніби ще тіснішим.

***

Вчора до нас прийшла старенька сусідка Ганнісія — бабуся маленького зросту, якої ми раніше не бачили: принесла яблука, буряк, літрову банку смальцю зі шкварками, дуже ретельно перепитувала, що треба, сумно хитала головою, що то велика біда – покинути власні квартири, почула від сусідів, що тут є малі діти — тому й принесла нам продукти. Це нас дуже зворушило. Бабуся сказала, щоб завжди зверталися за усім необхідним і не соромилися.

***

Я майже не думаю про нашу квартиру в Києві на 15 поверсі. Майже не думаю про ті важливі речі, що завжди наповнювали моє життя. Там залишилося піаніно мого Марчика, на якому він регулярно грав низку мелодій – від "Щедрика" до "Аве Марія". Він так несподівано розкрив талант грати на піаніно і так стрімко пішов у розвитку, що мені боляче про це думати – війна перервала це унікальне захоплення. В квартирі залишилася наша велика бібліотека (понад 3 000 томів) – світова поезія і проза, філософія, соціологія, моя улюблена глобалістика, вся класика світового й українського літературознавства, культурології, історії філософії, значна добірка Наталі з психології та психоаналізу, а ще великі арт-альбоми світових та українських художників, які ретельно купував, а деякі привозив із Відня, Праги, Кракова. Лише тепер усвідомлюю, яка це велика втрата – наші книжки, якими ми так дорожили і збирали... і які не змогли взяти з собою.

 ***

Кумедний факт: коли я з дітьми ретельно фотографував місцеві пейзажі (для майбутніх моїх абстрактних картин), з хат вийшло кілька літніх селянок і ретельно розпитували, чого це ми тут фотографуємо. Ми з Марчиком жартували, що ми не диверсанти, що нам дуже подобаються місцеві краєвиди.

Місцевий знайомий фермер Іван відвіз мене у воєнкомат – аж за 20 км – у містечко Віньківці. У воєнкоматі дуже багато грізних мужчин територіальної оборони із зброєю, переважно тридцяти і сорокарічних. Вони нервово ходять туди-сюди, голосно говорять, вирішують якісь питання по мобільних телефонах. Поставили на військовий облік, записали мій телефон.

Назад верталися іншою дорогою – через села, переважно ґрунтовими дорогами, скрізь купа блокпостів, усюди написи "Путін хуйло". Біля блокпостів стоять металеві вагончики, біля них багато нарубаних дров. У великих металевих бочках розводять багаття і гріються. Всі чоловіки на блокпостах дуже іронічні, позитивні і завзяті. Навколо дуже красиві засніжені краєвиди, аж кортіло фотографувати, але я не взяв камеру. Іван показував поля, які обробляє і сіє, розповідав, наскільки урожай залежить від погоди й клімату, що є роки вдалі й невдалі.

 

09/03/2022

Кілька днів тому подзвонили з Києва: формально тепер я у військовому резерві, а практично — пишу інформаційно-аналітичні тексти для потреб армії. 

У сільській хаті, де зранку до ночі треба обслуговувати свої потреби (набирати воду, виливати помиї, рубати дрова, розпалювати піч, постійно тримати гарячу воду, варити їсти, замітати подвір'я, вручну прати і полоскати і так по колу), думаю, що людський побут зробив величезний прогрес, бо звільнив від цього середньовічного іга — постійно щось робити вручну. Комфортний побут дозволяє економити час і використовувати його на важливі концептуальні речі.

Селяни дуже привітні. Постійно приходять старенькі бабусі, приносять яблука, смалець зі шкварками, цибулю, часник, моркву, буряк. У розмові по три-чотири рази перепитують, чи потрібна допомога, чи є що їсти. 

"Чи є що їсти?" — головне питання, яке завжди задають покоління, які чули про Голодомор 1932—1933 рр. від рідних-жертв, і покоління, що пройшли Другу світову війну. Мої покійні бабусі з Галичини — Катерина і Леся — завжди запитували в мене, чи маю що їсти. Вони запитували про це, коли я був студентом, коли був аспірантом, коли вже мав сім'ю і були діти. 

 

11/03/2022

Прийшло усвідомлення, що в Адамівці нам доведеться жити довго. Тому вчора провів у хату інтернет і вже нема потреби бігати аж на дорогу, де ловить мобільний Інтернет. Бригада майстрів тягнула дроти майже пів кілометра. Тепер усі рідні мають доступ до мережі, а я обладнав собі біля ліжка повноцінний робочий стіл. Бо райтер без письмового стола — що село без церкви. Стіл довелося реквізувати з літньої кухні, на якому стояли різні бутлі і тарілки. Я пишу аналітику для армії, теща проводить засідання кафедри і читатиме лекції, діти будуть на онлайн-уроках. Словом, ми істотно глобалізувалися.

Інтернет під обід накрився мідним тазом. Дзвонимо, з'ясовуємо. Поки нічого не ясно. Здається, аварійна ситуація в селі — інтернет пропав у цілій окрузі.

 

15/03/2022

Вчора після вечері вийшли з Марчиком на вулицю і дивилися на нічне небо. Згадували, які є сузір'я. Темне небо було безхмарним і зірки горіли яскраво, мов світляки. Знайшли Велику і Малу ведмедиці, сузір'я Стрільця. Раптом Марчик помітив зірку, яка швидко летіла, а згодом іще одну на певній відстані від попередньої. Спершу ми подумали, що це літаки, але не було чути жодного звуку, і ми здогадалися, що це були ракети. Ми проводжали їх очима на захід, як вони пролітали біля нерухомих зірок, поки далеко за горизонтом протяжно не завили сирени. Я дістав мобільний телефон і почав гортати наші новинні телеграм-канали: в багатьох містах лунає сигнал протиповітряної тривоги.

***

Багато хто не розуміє мотивів хороших росіян щодо України, а ці мотиви насправді залишаються дуже імперськими. Письменник і перекладач Андрій Любка про "синдром Латиніної" дуже чітко нині висловився на своїй сторінці у ФБ:

"Хорошиє рускіє" повдівали намиста, намалювали плакати і закликають не воювати проти "братнього народу".

Уже сплять і бачать, як Київ буде столицею "хорошого руского міра". Тобто де факто теж не хочуть бачити Україну, а мріють просто про демократичну версію Росії на українській території.

Хуйові рускі хочуть перетворити Україну на хуйову Росію. Хороші рускі хочуть перетворити Україну на хорошу Росію. Тобто всі вони хочуть перетворити Україну на Росію".

 

20/03/2022 

Вчора під вечір моя донечка Настя, в якої аутизм, уперше згадала про війну. Вона запитала, чи й далі в Києві стріляють дяді. Теща її заспокоїла, що тих поганих дядь наші солдати прогнали. Настя задумалася і запитала про наш будинок: чи ціла її кімнатка, чи не вибило вікна. Ми знову її заспокоїли. Вони іноді малює і в неї надто сильно "потемніла" гама кольорів — чорне, чорно-сіре і брудно-червоне. 

 

22/03/2022 

Вчора перед сном вийшли з Марчиком попити чай на вулицю і знову подивитися на зірки. В нас уже виробилася така звичка, під час якої малий відстежує, чи рухається щось у нічному небі. Коли він бачить швидкий рух однієї з цяток, яка не поводить себе статично, як інші цятки (зірки), то збуджено вигукує: "Знову летить ракета! Напевно на Львів, на нашу Європу!" Потім каже мені, щоб я негайно відкривав популярні телеграм каналу і дивився, чи нема повідомлень про повітряну тривогу. І справді — за хвилину-другу йдуть повідомлення про оголошення повітряної тривоги у Вінниці, Хмельницькому, Рівному, Львові.

***

Коли ми два тижні тому з Марчиком ішли глухою вуличкою Адамівки в бік лісу, то за нами, виявляється, стежили місцеві бабусі. Вони тихцем кралися за нами, йшли за нашими слідами по снігу, і думали, що ми диверсанти, а коли втратили сліди, сильно занепокоїлися, але потім знову знайшли і продовжили свій детективний розшук. Лише сьогодні бабусі добродушно це розповіли моїй дружині і всі радісно з того сміялися. Українське село, навіть наполовину покинуте людьми, не спить і пильно стежить за усім, що відбувається довкола. Ворог не пройде!

 

 29/03/2022

Від війни відчувається виснаження, відчувається в усьому: в новинах, дописах у соцмережах, розмовах людей, припущеннях різних експертів, і навіть у міжнародному висвітленні цієї війни. 

На декілька днів приїхав у Тернопіль, щоб подивитися, в якому стані квартира матері (бо вона й досі в молодшої сестри — у Теребовлі), а також пройти обстеження в лікарні. Добрався без проблем — спершу від Зінькова до Хмельницького випадковою автівкою, хлопці не хотіли брати грошей, а потім сів на мікроавтобус до Тернополя. Поки їхав, прийшли оперативні завдання писати тексти, писав їх у ворді на смартфоні, а потім відправляв через мобільний інтернет на Київ.

У Тернополі сходив в улюбленому перукарню на маминому мікрорайоні, де мене завжди, коли приїжджаю, стрижуть давно знайомі жінки. Трохи поговорили про війну, всі не знають, коли ця біда минеться. Потім пішов на місцевий ринок — там ніби все без змін, як і до війни. Щоправда скрізь люди обговорюють, що буде далі, на що надіятися. У продовольчих магазинах помітна нестача деяких продуктів, особливо круп — на вибір лише декілька позицій.

Знову маю проблеми з високим тиском. Попри те, що його не міряв, уже знаю добре знайомі симптоми. До п’ятої ранки через регулярні сирени не міг зімкнути очей. Сирени стали нормою для всієї України. А вдень, коли на мікрорайоні гуляє дуже багато сімей із дітьми, навіть не скажеш, що війна. Лише сирени і балачки про бої — нагадують про неї.

Вночі було так паршиво, що мусив випити сильне знеболювальне, яке чудом знайшов у мами. Коли її забирав у Теребовлю Роман, чоловік сестри Віки, то я їх просив, щоб забрали все необхідне — від їжі до ліків. Але знеболювальний порошок один залишився і мені сильно допоміг, бо до ранку я не знав, чи витримаю.

Поки чекав, коли подіють ліки, намагався трохи читати — переважно українських класиків 20-х ХХ століття, але нічого не йшло в голову. Піймав себе на думці, що під завивання сирен читання — дуже неприродний процес, ніби свідомість уперто нічого не хоче сприймати і літає десь далеко. Наші емоції — дуже сильна штука, вони здатні блокувати те, що хоче наш розум і бажання, робити ці прагнення безсилими. Психологи подібні стани, напевно, пояснюють значно переконливіше та ґрунтовніше.

 

04/04/2022

Буча повністю замінована: заміновані квартири, підбиті авто і ворожа техніка, заміновані вбиті тіла мирних людей, заміновані під’їзди, дитячі майданчики, розграбовані магазини. У місті ще багато багато тіл загиблих мешканців. Скрізь велетенські купи сміття. Вулиця за вулицею наші бійці продовжують розміновувати квартали, але повертатися в місто ще небезпечно. Людям, які чудом вижили, надають гуманітарну допомогу. Схожа ситуація в Ірпені, де продовжують виявляти тіла убитих і закатованих. Там, щоб доставляти їжу й ліки, через підірваний міст солдати, поліцейські і волонтери створили довгий живий ланцюг і передають допомогу з рук у руки.

 

08/04/2022

Лише сьогодні згадав, що в нашій київській квартирі стоїть нерозібрана новорічна пластикова ялинка з іграшками й гірляндами, яку ми зазвичай роздягаємо та складаємо на початку весни. Тепер невідомо, скільки часу вона ще стоятиме, невідомо, коли ми повернемося. Попри те, що поблизу Києва вже нема бойових дій, небезпека для дітей ще залишається, бо ракетні обстріли можуть бути будь-якої миті. Але люди, схоже, масово повертаються до Києва: затори на в’їзд до столиці безпрецедентні.

29 травня 2022
384
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: