“Боже, скажи, що ти тримав його за руку до самого кінця”: нові вірші про війну

352
Роздрукувати
Родіна Ірина
Родіна Ірина
Комунікаційна менеджерка
“Боже, скажи, що ти тримав його за руку до самого кінця”: нові вірші про війну

За кілька тижнів до складної і холодної зими згадуємо про те, якою була наша воєнна осінь. Сповненою тривогами – повітряними і внутрішніми, понівеченою російськими ракетними обстрілами, загартованою боротьбою за наші землі, навіки пошрамованою страшними знахідками на територіях, вирваних із пазурів російських окупантів. Український ПЕН публікує добірку з десяти нових віршів про війну, написаних восени 2022 року.

Сергій Жадан

Вихоплена з темряви гілка світла,
перша паморозь цієї осені,
підважена соснами легкість небесного віддиху остуджується, осідає,
зблискує на сонці гусяче мерехке намисто –

слід говорити про те, як ми всі змінилися за цей час,
зауважувати втому в очах, втіху у співі,
слід саме тепер, саме при цій чорноті цінувати залишене нам право
тішитися тиші, тішитися голосу,
усміхатися тваринам, які навіть у мороці не втрачають своєї довірливості.

Що змінилося в моїй мові? В ній з'явилася ти. В ній з'явилась твоя присутність. Ніби в будинку, де всі спали, хтось запалив вікно, і тепер не можна не зважати на це наповнення темряви вогнем і сенсом.

Зміщене джерело світла, гілка, що пружно опирається першим дощам,
розкіш відчитування, розкіш повернення –
все змінилося, ніщо не буде таким як раніше,
все потребує сміливості –
сміливості називання
і промовляння вголос.

Не бійся, мова не зрадить тебе,
коли ти захочеш пояснити,
чому в нас із тобою немає шансів,
не бійся, мова пояснить, чому ми ходимо мороком,
не в змозі відірватися одне від одного,
чому нас лякає наша взаємна залежність, чому нас вибішує наша взаємна віддаленість.

Чорні звірі любові рвуться з повіддя на голоси дітей.
Хто спробує кинути виклик покірності й рівновазі?
Бийся, гілко, на вітрі, співай проти ночі, яка заступає.
Мова потребує тих,
хто говорить тихо
і мовчить переконливо.

Катерина Міхаліцина

(окупація)

жінка, що вміла говорити із вітром,
розповідала йому про війну.
тобто буквально – кидала йому в обличчя
усі свої звинувачення,
всі "за що" і "чому".
слова кидала у вітер.
важкі, ніби камінь слова.
і їх не зібрати, не вигоїти –
такі цього року жнива,
жовтневі, опізені.

"ей, женщіна, гдє жратва?" –
регочуть в траві край гОрода,
в городі пасуть біду.
жива та й жива. та й годі вам.
розхристано, на льоту
гукає у душу вітрові –
якщо в нього є душа –
що більше вона не витримає.
хапається за калаша.
"ей, женщіна, брось дурачицца,
ей, женщіна, слишишь, ей!"
слова розлетілись друзками,
легкіші за пух гусей,
котрим покрутили голови
для сміху два тижні як.
солдатик упав, підкошений,
в гудиння гниле, навзнак.

жінка, що вміла говорити із вітром,
розповідала йому про війну.
вітер плакав, як сиротина,
коли селяни несли на цвинтар
наглухо забиту
її труну.

Юлія Мусаковська

Боже, скажи, що ти
тримав його за руку
до самого кінця,
стояв біля нього навколішках,
коли розжареним ковадлом
його втискало в землю
пекуче літнє сонце,
коли навколо кружляли
бродячі пси,
зачувши кров,
забувши від голоду, хто вони
Скажи, що ти
крутив йому
найкрасивішу кінострічку
з яскравими кадрами дитинства та юності:
ось він летить із пагорба
на ровері з надто високою рамою,
летить і падає сторчака у траву,
боляче забившись,
але сміється голосно – як грім,
як більше ніколи;

ось він стискає долонями
тендітне жіноче обличчя,
плечі
і стегна,
з’єднує тіло з тілом,
рухається аж до солодкого вибуху;

ось бачить у приціл
озброєних чужинців на своїй землі,
стискається в грудку –
і з першої спроби
влучає

А більше він і не встиг,
бо ти відміряв йому
гранованою горілчаною стопкою
цього життя
так скупо, Господи,
що пов‘язали його рушниками
не на шлюб,
а на муку,
на довгу, як нічна дорога лісом
для першокласника,
смерть

…І що з того,
що ти був поряд, Господи?

Павло Коробчук

Хотіла любити і квіти садити барвисті.
І жити лиш тим, що дає вмиротворення й силу.
Прийшли вороги і зірвали з країни намисто.
У слові "красива" заховане слово "сива".

Розтоптано братиків і похоронено друзів.
Зруйновано нерви, які б не здавались сталеві.
Які б не здавались солодкі, не стало ілюзій.
У слові "шалена" заховане слово "але".
Бої безперервні, південні степи ароматні.
Укотре надходить обстріляна, зморена ніч.
Заснула у спальнику, у бліндажі, з автоматом.
У слові "ніжненька" заховане слово "ніж".

Ірина Вікирчак

вісім років мені снилися сни
про об'єкти, що падають з неба:
повітряні кулі і літаки
міжнародні космічні станції
дискові телефони і радіоприймачі
грамофони і холодильники
забуті з дитинства іграшки –
червоний ґумовий пес і зелена плюшева качка
бабина вервиця, дідова чорна куфайка

падали собі з неба у зоряну ніч
надвечір, як сонце сідає в рожевому
над домом батьківським
над подвір'ям, зарослим лозою
над містечком, що спить під зорею, що власне зійшла
а разом із нею об'єкти, що плавно падають з неба

за вісім років засипало мені сни
аж у них не лишилося місця
аж оті всі об'єкти, що падають з неба
прорвалися у реальність
не зависають більше в повітрі
розбиваються і залишають по собі вирви
залишають руїни, на чубку яких сидять
руді згорьовані пси
поезія пишеться кострубата
і більше не сняться ніякі сни

Марʼяна Савка

Галині, Анні…

Ну що там за муром? Вітри-суховії.
Летять вантажівки. Гуде автотраса.
Стоять вздовж дороги тополі й повії,
Святі Катерини сумного Тараса.
І я серед світу, тонка і безсила,
Десь виє вокзал, як покинута сука.
Ох як мені прикро, що я не носила
Отих радикально вкорочених суконь.

Іржавіють цвяхи в пробитих кістках.
Розписано час на колони і кроки.
Ступають святі по опалих листках.
Лягають у землю кати і пророки.

Пусти мене, світе, туди світ за очі –
Летіти до смерку і впасти в обійми.
Не схочеш убити, кохати захочеш –
Дивися мені як не в очі, то в більма.
Гебешні потвори, сирі каземати.
Життя як відкрита без терміну справа.
Я тільки одного уміла кохати,
Не мавши на це ні найменшого права.

Збиває нас хвиля стрімкої ріки.
Ми знали з тобою, за що умирали.
Ох як же я хочу торкнутись руки
Твоєї, мій відчаю, мій генерале.

Катерина Калитко

Ніби зустрілись дві смерті, люта і ніжна,
в полі, де вирви, як спогади, ворушаться і говорять.
Каже ніжна: віддай, я люблю його більше,
я за ним прийшла від самого моря.

А люта каже: я заберу відчайдуха
з гарячим вітром в легенях, золотого, зухвалого.
Нащо йому твоя шпитальна задуха?
Я з ним, коли народився, вже ночувала.

Тільки одна із нас піде по нього до міста.
Скоро підмерзне дорога, почнеться новий заміс.

Стоять собі, сперечаються, хапаються за ножі,
обидві затяті, навчені, віддані ремеслу.
А потім, одна до одної: спитаймо в цієї жінки.
Чуєш, як вона дихає? Бачиш, як вона слухає?

А жінка стоїть і не знає, якої йому бажати.
Дзвенить у повітрі зими найтонша струна.
Піде великий сніг, за ним – дрібніші сніжата,
буде видно сліди і вони його знайдуть.

Ще можна було би жити з горінням його високим,
кутати, як дитя, питати – ти віриш, віриш?
Стеблини при стежці рахує – щоразу виходить
сорок.
Було б його попередити,
але виходить
вірш.

Олег Коцарев

ЗГОРІВШЕ МОЛОКО

Нарешті її обличчя стало неправильним,
коли вона усміхнулась,
а то все рівно блищала,
як красива, сувора тарілка.
Усміхнулася,
повиляла носом
і засміялась:

– Це згорівше молоко!

Справді,
крізь кафешний провулок
виповзав припалений запах,
розганявся під каштанами
та впевнено злітав над будинками.

У небі в цей час іще танцювала
сирена,
ламаючи вушка дахам,
стрибала з черепиці на флюгер,
з голови статуйної на скляний кут,

Дужа була сирена, гнучка і швидка,
ніхто не проти,
але
згорівше молоко
було сильнішим,
і саме воно
тримало за плечі
й не відпускало.

Ія Ківа

так десь поміж ребрами раптом з'являється вістря
загострений промінь жовтня стає катівним знаряддям надії
поки ліси закривають нам очі листям завмерлим

час – це дитина яку ми носимо за плечима
немовби грудки землі до яких любов прив’язана мотузками
щоби в дорозі до річки сіль на щоках не згубити

однак слова колискової що її бабуся співала після війни
ми забули – крізь белькотіння крові у горлі
чуємо власний голос немовби рипіння дверей
які нам вибили з пам’яті разом з порожнім містом довіри

так дивно розносити квіти слів між небіжчиків
немовби дешеві товари на приміському вокзалі
яких ніхто не купує – але хтось же має доглянути сад
наших печалей що ростуть тепер скрізь мов лабуззя

хтось же має тепер немов той собака в човні
перейти поле надламаних соняхів щоб запалити
вогник життя між деревами ночі й неспокоєм забуття
щоби згодом назвати це місце перелітною птахою дому

щоб записати – ненависті бруд не впущу собі навіть під нігті
хоч би як довгі тіні цих днів в’їлись у шкіру буття –
у щоденнику який не збережеться при переїздах

Галина Крук

доки світло…

сивини вольфрамові нитки
зблискують під мимолітним світлом,
погляд пробігає навпрошки
з жовтня через випалене літо

аж у лютий, де вагань – ні грам
довгий вдих, терпка затяжка диму
блимає над ними молодими
лампочки розжарений вольфрам

виймеш спогад – дріб'язок з кишень
для сухого, наче очі, звіту
всі тіла фізичні, але звідти,
тіл небесних не дістали ше

доки світло, світ здається днем,
відправною точкою, з якої
він іде над вічною рікою
він стає пліч-о-пліч із вогнем

перехресним. прикриває друга
і його тримає над життям
відчаю затягнута попруга
коник, що вивозить навіть там,

де усі зостались молодими
довгий шлях, легені повні диму,
бусом номер двісті, вийди, вий

впізнавай по позначках родимих
доки світло, все здається зримим,
доки їде, матері – живий

6 листопада 2022
352
Теги: #Війна
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: