“Наша кров мішалася із землею”: 10 нових віршів про війну

624
Роздрукувати
Родіна Ірина
Родіна Ірина
Комунікаційна менеджерка
“Наша кров мішалася із землею”: 10 нових віршів про війну

Горить колосся на поранених росіянами полях. Горять будинки, поранені російськими ракетами. Горить сонце, розпалюючи спеку над нашими захисниками в окопах. Горить повітря, пронизане свистом російських обстрілів. Серпень обпікає морозом 24-го лютого. Український ПЕН публікує добірку з десяти нових віршів наших членів і членкинь про війну, написаних гарячого літа 2022-го.

Катерина Калитко

Отже, "стояти до смерті"
означає інколи саме це –
бути заживо порізаним на шматки.

Але як воно і чому, коли саме ти –
втілення лютої смерті
у світових новинах, клапоть шкіри
на канцелярському ножі,
між сторінками конвенцій,
конденсований біль, від якого
кишки чужі скручуються у вузол,
гарячі твіти, відео 18+,
розпластане, знерухомлене тіло,
чийого лиця не видно,
що від певної миті видає лише
тваринний хрип, розлюднюється;
нічне жахіття вцілілих, блювотні судоми,
дражливий контент.

Але також і ти –
різкий здивований крик народженого,
біг у високій прохолодній траві,
материн сміх,
ангіна, шкільні прогули,
жінка, з якою вперше кінчаєш,
жінка, яка від тебе вагітніє,
високе липневе небо,
гостра пам'ять про домашнє
ранкове світло,
прихована чоловіча беззахисність –
шкарубкі воєнні рукостискання,
жарти, вдалі та несмішні,
щось точне і невимовне
про любов,
алкоголь по вистудженому горлу,
спільна честь погибати.
Ім'я, обличчя.

Як воно – знати, що десь існують
вечори мерехтливого світла,
човни з нагрітими палубами,
сміх і цілунки,
діти хлюпочуться на мілководді,
десь наче зовсім поруч,
на іншому березі
калабані крові.

Затягніть міцніше на чорній плоті країни
турнікет кордону, крововтрата стає критичною.

Кожне скаже: він – це я.
І жодне не уявлятиме, як це насправді.
Як стиснуті зуби кришаться,
як згасає свідомість.
Ніхто не приходить сюди цілим,
аби бути розтятим.

Доброго ранку, зажерливий господи різанини,
годівниче песиголовців,
я шматками рушив до тебе.
Але ось ім'я. Розкажи тепер, спробуй,
у чому моя історія.

Сергій Жадан

Чекають вечора люди, схожі на равликів,
так гірко сплять на вокзалах, так глибоко.
Ламана лінія кордону, мов соснова гілка.
Дорога важка, коли несеш на спині свій дім і своє минуле.

Вперті равлики беззахисної Європи.
Жінки, що залишили вдома чисту постільну білизну.
Діти, що не відпускають материнську руку,
як прищеплені до яблуні гілки не відпускають теплий стовбур.

Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії,
дотиків радості, променів, що пробивають темряву.
Що ти візьмеш, малий равлику, вибираючись із згорілого дому?
Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.

Упокорений час шаленців і втікачів.
Запекла віра тих, хто зійшов на вокзалі вигнання.
Завжди пам’ятати розташування меблів у батьківському домі.
Ховати в кишені ключі, як засушену квітку.

Ось ця дорога – нині позначена безголоссям,
ночівлі ці – подорожні, поміж дощем і тишею.
Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки,
ви – позбавлені дому, проте не позбавлені серця.

Галина Крук

цинічний жарт
а чи нічний приліт
не надірвати б руки і живіт
у цих широтах
чи у тих ше ротах

трьохсотим раді
бо таки живі
легким здається –
полежать в траві
і встануть потім

ще встигнеш наздогнати,
їдь, давай, і дякуй,
що перепустка не в рай,
ще там без тебе

всіх заганяє дощ
у бліндажі,
хтось заховає цигарки чужі –
не пропадати ж

хоч сам не курить
хоч нема кому
їх докурити, втупившись в пітьму
такої ночі і такої,
сука, дати

Вікторія Амеліна

А чому ви схожі на них?
Може, ви брати?

Ні, наші руки спліталися
не в обіймах, а у бою
Наша кров мішалася із землею
з якої вони збирали наш урожай
Наші очі сльозилися
і ставали кригою
за воротами теплих міст
із яких нас гнано

Наша мова згоряла заживо
скрикнувши на Майдані
І ми підбирали іншу
наче чужу рушницю
І вивчили з книг тюремників
ходи тюремного лабіринту
Наша мати кляла нас
щоб схожі були на вбивць
не на батька вбитого
Аби згинули не на бійні
а у бою

Коли наш бій починається
Не запитуйте краще
Чому ми схожі на тих
хто так давно нас убиває

Катерина Міхаліцина

(сон)

вони лежали у ліжку, накрившись по самі плечі.
сміялися. рахували прожилки світла
між сціпленими пальцями.
говорили про тихі, абсолютно буденні речі.
кохалися, але не називали себе коханцями.
згадували злющу сусідку, тітку Настурцію,
яка до них раз по раз із позастіння стукала.
грозилась, що візьме
і якось відправить їх обох в Турцію,
і може, нарешті, виспиться.

"Туреччину, бабцю!" – вони, регочучи, їй відгукували.
і далі кохались. уперто, погідно, ласкаво.
і ковдра дихала понад ними
на всі можливі й не дуже для ковдри способи дихання.
і ніч стояла, серпнева і до невпізнаваності нелюдима.
поправляла небесному Оріонові пояса
і псів його вірних розпачливо гласькала.
з вікон пахло розімлілими перцями, прянощами,
оцтовим маринадом і,
якщо дуже добре принюхатись,
матіолою.

він брав зі столика китицю виноградову
і котив її тілом ягоди, і ловив губами –
липкими від солоду і безборонно голими.
а потім..
на цьому вона, як завжди, прокинулась.
сиділа і слухала біль свій, як платівку,
таку знайому і таку, господи добрий,
таку безконечно чорну.

в кутку кімнати тріпотіла крихітна лампочка
і світився жовто-блакитний прапор
на порожні плечах
продірявленої осколками
форми.

Павло Коробчук

Літо не відчувається. Відчувається війна.
Відчувається лють. Відчувається милосердя.
Відчувається смерть тих, хто уже не відчує смерті.
Не відчувається ні хріна.

Літо не відчувається. Відчувається лютий.
Дитячі голоси зливаються у рожевий шум.
Голос не відчувається. Щоб почути себе – пишу.
Відчувається вибух. Розбігаються люди.

Не діють сльози. Не працюють амулети.
Небо не відчувається. Висить без сенсу.
На ньому єдина хмарка, що затуляє сонце.
І та – від збитої ракети.

Марʼяна Савка

Богородице, радуюся,
Коли живі, засмаглі як чорти
і шлють смішні селфі.
Завмираю, коли ідуть,
Іконічно красиві,
Залишають свої
Рентгенівські погляди
На миготливих екранах.
Ти помітила, Діво,
Дивацтва нашої мови.
Між словами завмерти і вмерти
Інколи відстань у мить,
Інколи – у століття.
Скільки нам років, Маріє,
Скільки віків?
Що зламало наш час?
Він якось дивно іде
Між розтяжками.

Юлія Мусаковська

І приходять вірші й стають на порозі, як діти.
Просять хліба. І просять вивести їх на світло.
Ось розсипані крихти. Що маю вам, діти, дати?
День за днем до нуля прямують, немов солдати.
Витягаю з горла зіржавіле вістря мови.
Чим ділитися? Різати свою литку знов?
Ні запхати у піч, ні лишити напризволяще.
Лиш приймати в обійми окате таке нещастя.
Цілувати в чола, як тих, що лягли зарано,
наче зерна у землю, не зорану тракторами,
з ошалілими вирвами, що кричать у простір.
Годі їсти просити, ставайте уже дорослими.
Нам ще довго іти по тунелю хребтами колій.
Що за світло? Горить колосся на видноколі.

Ія Ківа

пам'ять стає сухою як трава в саду літа

(повітряна тривога в більшості областей україни)

я провертаю ключ у поламаному замку
і двері в минуле зачиняються

простір десь там на сході всередині мене
заростає бур’яном небезпеки десь тут і ніде

провалитися в терикон – улюблена лякалка з дитинства

(увага всі в укриття)

що ви зараз відчуваєте
питають чи не в кожному інтерв’ю

кригу krieg
розочкою донбасу порізане горло
скло вкраденої молодості в руках і ногах

ці красиві метафори – криве дзеркало літератури

я не можу згадати
що відчуваю

(увага відбій повітряної тривоги)

і виношу себе за дужки

Олег Коцарев

ХАРКІВСЬКИЙ ЧАС

У далеких примітках
історії важкої війни
ми зустрілися з нею
на темній тиловій вулиці
в неясному очікуванні автобуса,
як це буває в такі часи.

Мало що нас єднало,
крім короткої,
мов липнева пляшка води,
розмови.

Тоді наше з нею
рідне місто Харків
росіяни взялись обкидати ракетами
рівно о 23 годині
навіть жартували, що
23 година за харківським часом
може настати
в будь-якому місті й селі,
будь-коли,
миті тієї, як туди
прибуде російська ракета.

А тепер раптом усе зсунулось,
ракети почали літати
о четвертій ранку,
хронометри харківського часу
перевелися,
коліщатка під циферблатом
ковідно хрипіли.

Вона стискала в руці ручку,
хоч і не писала
нічого,
й сказала:
"Ненавиджу їх!
Із кожним ударом все більше!"

Я мовчки кивнув,
якась машина фарами
показала на великій порожній
стіні автостанції
короткий чорно-білий фільм.

"Ні, – говорила вона, – ти не розумієш,
за що я ненавиджу їх".
"Ну як, не розумію?
Смерті, руїни, страшні рани міста,
а якщо ще хтось із твоїх..."
"Я ненавиджу їх –
бо скільки вже всього розбили:
лікарні, трамваї, парки,
церкви, університети,
але ніяк, сволоти,
не влучать у мою школу!".

І вона посміхнулась,
освітивши своєю посмішкою
нічну вулицю.

Я помітив навіть,
як з-під липи летіла
жовта зеленоока муха –
до війни мені таких
не траплялося.

10 серпня 2022
624
Теги: #Війна
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: