"Ми знімаємо фільми, щоб був привід говорити про те, що лишилося за кадром": Ірина Цілик у розмові з Тетяною Терен

100
Роздрукувати
Родіна Ірина
Родіна Ірина
Комунікаційна менеджерка
Фото: Олександр Хоменко

6 вересня на Протасовому Яру відбувся кінопоказ документальної стрічки Ірини Цілик "Земля блакитна, ніби апельсин". Перед переглядом фільму режисерка поспілкувалася з виконавчою директоркою Українського ПЕН Тетяною Терен і поділилася своїми думками про мистецтво під час війни, кіно як свідчення й рефлексію, а також розповіла про долю родини з Красногорівки, про яку знятий фільм. ПЕН публікує текстову версію розмови.

Тетяна Терен: Вечір п’ятниці, не центр міста, і стільки людей збирається разом, щоб подивитися кіно й поговорити про культуру, літературу, фільми й загалом про наше життя під час війни. Перед тим, як ми почнемо дивитися документальний фільм Ірини Цілик "Земля блакитна, ніби апельсин", ми поговоримо з режисеркою.

За останні пів року ми, українці, стільки всього разом пережили, що це кіно, очевидно, буде сприйматися інакше. Іро, дякую тобі ще раз за те, що ти погодилася на цей досвід. Я впевнена: ви всі пам’ятаєте ці радісні новини, коли фільм Ірини отримав головну відзнаку за режисерську роботу на кінофестивалі "Санденс". Я пробувала порахувати всі наступні міжнародні відзнаки і премії для цього фільму, нарахувала понад 25, але впевнена, що їх значно більше. Фільм продовжують показувати в різних країнах, він і далі приносить нагороди й відзнаки, і це справді приємно.

Спочатку хотілося б запитати в Іри про відчуття. Зустрітися ввечері тут, у Києві, на культурній події — що це для тебе означає? Чому важливо продовжувати говорити про кіно й культуру?

Ірина Цілик: Я думала, що це буде геть камерна історія, а тут ціла зала, ще й така локація.

Я приїхала сюди максимально розфокусована, тому що, коли викликала таксі, побачила кадри з Ізюму, і знову знайдені тіла, і ці крупні плани зв’язаних рук. Це знеструмлює... Оцей контраст, коли ти потім їдеш до людей: живих, теплих, близьких, своїх.

За останні пів року зі мною відбулися якісь дивні метаморфози: раптом я виявила, що і слова не мають тієї сили, яку раніше мали, і фільми не ясно про що знімати. Як у принципі говорити про все те, що з нами відбувається? Хоча, здавалося б, уже вісім із половиною років ми всі нібито звикли, ми всі шукали способи реагувати, говорити про війну і наші метаморфози, зокрема мовою кіно й мистецтв.

До речі, слоган нашого фільму — "Чи має мистецтво силу в часи війни?". Попри відчуття оніміння, я все ж вупевнена, що має, тому що ці акти обміну думками, емоціями, рефлексіями — вони важливі. Ми дивимося одне одному у вічі, ми ставимо запитання — можливо, не знаходимо правильні відповіді, але все одно ми будуємо містки між нами.

Коли я знімала "Земля блакитна, ніби апельсин", усі попередні вісім років мене як магнітом тягнуло в зону війни. Мені хотілося бути чимось корисною: розмовляти там із людьми, слухати їхні історії, переповідати їх іншим людям, і все це здавалося страшенно важливим — і, напевно, таким і було.

До родини, яку я знімала — це мама-одиначка і четверо на той момент дітей — я мала величезну емпатію, проживала разом із ними їхні будні. Але насправді лише тоді, коли я сама поміряла взуття своєї героїні, коли на другий день повномасштабного вторгнення я побачила, сидячи в коридорі, як мою дитину фізично трясло від страху, — аж тоді я зрозуміла і свою героїню, і про що був цей фільм.

Чи маємо ми право розповідати ті історії, у яких не були в епіцентрі подій? Насправді так, маємо, але для того, щоби їх розповідати, усе одно потрібна дистанція. Ми маємо трошки піднятися над ситуацією. Коли ти всередині неї, це не дає можливості для якогось об’єктивного погляду. Емоції перекривають, позбавляють ясності погляду, і особисто я, принаймні перші кілька місяців, почувалася якоюсь сліпою, німою, не хотілося нічого ні говорити, ні писати, ні знімати.

Зараз усе це почало потроху вирівнюватися. Чимало всього змінилося… Так багато моїх друзів, колег, художників, кінорежисерів, письменників узяли в руки зброю. Вони не тут із нами, а десь там, на фронті. Або вони стали активними волонтерами, або парамедиками. Але, мабуть, битви на культурних фронтах теж на щось таки працюють. Я впевнена, що кожен має бодай щось робити на своєму місці. Принаймні я себе переконую, що в цьому є сенс, і хочу вам зізнатись: я дуже рада, що сьогодні сюди прийшла й побачила стільки людей, що ми зараз маємо нагоду поговорити.

Тетяна Терен: Я б хотіла ще поміркувати про роль культури під час війни. Цього тижня у нашому просторі ПЕН відбулася зустріч із Олександром Михедом, письменником, нашим другом, колегою, який теж приєднався до ЗСУ. Це, по суті, була його перша публічна розмова за ці місяці. Він зізнався, що не має сьогодні відповіді на запитання про те, що культура робить корисного під час війни.

Це питання увесь час залишається відкритим, і єдине, про що думаю я і що підтвердив Олександр: завдання культури — максимально фіксувати, фіксувати одночасно і досвід, і всі емоції — страшні, важкі, а водночас іноді й піднесені, яке ми зараз переживаємо. І при цьому фіксувати злочини, які вчиняє Росія в нашій країні у різний спосіб. Тобто пишучи есеї та вірші, ми продовжуємо фіксувати те, що проживаємо. І мені теж важливо й цікаво, які твої відчуття? Чи є в тебе це відчуття розгубленості, чи ти теж не бачиш, що культура змінює? Чи все-таки ти для себе зайшла ці відповіді?

Ірина Цілик: Складне запитання. Я якраз думала про слово "розгубленість", тому що якось втратила мотивацію й загубила відповіді. У перші роки війни я дуже гостро відчувала, навіщо нам культура: ми тоді активно їздили з літературними читаннями в зону бойових дій, і я пам’ятаю свої перші шокові враження від зали в Слов’янську на п’ятсот людей, забитої місцевими, активістами, волонтерами, військовими. Кожне слово там просто падало в теплий ґрунт, було відчуття, що між нами розбивається лід, що ми говоримо, а нас чують, і ми так само чуємо. Це все мало сенс і має сенс досі, — але я розгубилася й зараз шукаю інструменти, якими я могла б користуватися.

Різні види мистецтв по-різному працюють. Наприклад, документалістика зараз нібито на коні, й хоча неігрове кіно також потребує і дистанції, і часу для рефлексії, але водночас бувають моменти, коли треба просто хапати камеру, навіть смартфон, і знімати те, що ти бачиш, фіксувати цю енергію "тут-і-тепер". Це важливо, тому що це унікальні моменти, які можуть стати водночас і свідченнями цього часу, і доказами якихось злочинів, і просто зафіксованими митями, на які ми зможемо озирнутися згодом і згадати, ким ми були і як сильно змінилися.

Так само поезія, мені здається, має чарівні, абсолютно магічні інструменти для фіксації оцих от "тут-і теперішніх" емоцій, того, що ми проживаємо. Натомість, велика проза, ігрове кіно дещо програютьзараз, принаймні спроби мені здаються переважно непереконливими. Історія доводить: потрібно, щоб минув час, варто охолонути, відійти від ситуації й бачити її не крупним планом, а загальним — інакше ми не можемо бути об’єктивними.

За останні роки довелося дуже багато говорити, виступати, давати інтерв’ю, бачитися з дуже несподіваними аудиторіями. Це сильні моменти, коли часом ти відчуваєш, що справді щось змінюєш. От, наприклад, цей фільм — у нього доволі успішна доля, й цікаво за ним спостерігати вже збоку, бо він далі живе своїм життям. Продовжує кататися всім світом і теж, до речі, працює на нашу перемогу. За ці перші місяці повномасштабної війни він зібрав понад 100,000 євро на допомогу українцям.

І от який момент: у цій чи іншій українській аудиторії ми з вами говоримо і все розуміємо навіть без слів. Іноді достатньо подивитися одне на одного, щоб усвідомити, що ми на одній хвилі. Зовсім інша справа, коли ти їдеш у ці далекі, паралельні, ситі, холодні, спокійні, безтурботні світи й там раптом бачиш, що це також іноді працює: люди починають більше чути, більше розуміти, вони плачуть, сміються, ставлять дуже доречні запитання, і ми разом шукаємо на них відповіді.

У травні-червні в мене був тур до Франції. Я їхала така наїжачена, боялася некомфортних запитань, мені здавалося, що я буду дуже різка, — але несподівано я отримала таку хвилю підтримки! Ось навіщо ми знімаємо фільми: щоби був привід говорити про те, що лишилося за кадром.

Тетяна Терен: Як до тебе зараз приходить творчість? Ти людина, яка працює на межі різних жанрів, у літературі й у кіно. Для тебе це не розрізнені речі, вони перетинаються і співіснують. Ти — людина, яка сприймає через цю призму світ навколо. Чи приходить під час важких місяців війни це творче сприйняття реальності? Чи приходять вірші, щоденники, есеї?

Ірина Цілик: Жанр есеїв мене частково врятував. Я ніколи раніше не пробувала їх писати, але в перші місяці війни дуже багато посипалося пропозицій від іноземних медіа та періодичних видань. Від людей із тих, інших, далеких паралельних світів, які хотіли знати більше й чути голоси тих, хто ближче до епіцентру подій.

Погоджуючись на ці досвіди, пишучи англійською, я раптом усвідомила, як це змінює оптику. Заходячи на територію нерідної мови, ти, з одного боку, вдаєшся до спрощень, бо не так тонко її відчуваєш. Водночас виникає оте потрібне відчуття дистанції, коли доводиться пояснювати очевидні для нас речі. Коли починаєш про це замислюватися, ніби отримуєш можливість подивитися на все іншими очима. Написання есеїв англійською мовою реально мені допомогло відрефлексувати дуже багато того, що відбувалося зі мною і з нами всіма в перші дуже травматичні місяці повномасштабного вторгнення.

Стосовно ж кіно, я думала, що ще довго ні за що не буду братися. Насправді ж я вже взялася за розробку нового проєкту. Щоправда, він ще вимагатиме років роботи. Я хочу спробувати зовсім новий жанр — анімаційну документалістику. Це для мене і виклик, і авантюра.

Як на мене, анімація — це доволі чесний варіант, щоб говорити про те, що з нами вже сталося, тобто те, що ми не можемо зняти в режимі документального кіно. Часом для цього використовується реконструкція — ми знімаємо ігрові кадри, щоб проілюструвати те, про що говоримо. Як на мене, анімація — це також один із найцікавіших шляхів проілюструвати речі, які відбувалися насправді. Щоправда, це страшенно довго й дорого, але ми з продюсеркою наважилися. Фільм іще в зародку, але, загалом, мені хочеться в ньому поміркувати про відчуття незахищеності як колективну травму, яку ми всі в собі несемо, яке в нас уже прошите і яке значною мірою впливає на наші життя.

Тетяна Терен: Зйомки фільму "Земля блакитна, ніби апельсин" відбувалися в 2017-2019 роках на Донеччині — це трішки інший час, інший контекст. Я хочу згадати про героїню твого фільму. Ким вона є в нинішньому контексті? Що змінилося для героїв? Що важливо знати нам, коли ми будемо дивитися на їхнє життя у 2017-2019 роках?

Ірина Цілик: Хочеться заспокоїти, що з ними зараз усе добре. Однак було непросто, тому що саме в лютому ми всю сім’ю висмикнули з Красногорівки, маленького містечка на лінії розмежування. Ми тоді мали їхати до Литви на прем’єру, у нас там починався прокат, і ми їм усім купили квитки до Києва. Дівчата сукні готували, приїхали, кілька днів насолоджувалися мирним Києвом, говорили, що, порівняно з Красногорівкою, це ніби геть інший світ.

Потім почалося 24 лютого. Я була тоді в якомусь розгубленому стані: тут моя власна сім’я, син, кицька, треба щось вирішувати… І водночас — ця "інша моя сім’я", тому що тепер ми з героями цього фільму як родичі, мабуть. Ми з колегами винайняли їм до приїзду квартиру в Києві на ці дні. Відтак Аня і дітиходили ночувати в метро. Але, зрештою, ми всю сім’ю вивезли до наших колег у Литву, пізніше навіть їхні коти, яких ви побачите частково у фільмі, були туди вивезені. Уся родина тепер у Вільнюсі, якоюсь мірою вони вже пустили коріння: діти пішли до литовської школи.

Цікаво теж спостерігати за метаморфозами, які відбуваються з цією родиною. Під час зйомок ця сім’я не мала особливо яскравих патріотичних поглядів. Мама Аня була радше патріоткою своєї родини. Вона — та мама, яка зубами вигризатиме їхнє щастя. Авжеж, вони жили на той час на території України і мали проукраїнські погляди, але не такі активні.

Зараз же вони перейшли на українську мову, та й узагалі почали багато чого бачити по-іншому.

Я розумію, що стався своєрідний симбіоз: ми вплинули на них, вони вплинули на нас. Усе те, що сталося після фільму, не могло не позначитися. Цієї весни Ганну, головну героїню, запросили виступити в парламенті Литви з промовою як переселенку та як українку. Я ніколи не думала, що Аня може говорити з такою любов’ю до України, з такою пристрастю за тим, що вона залишила вдома.

Аня нещодавно мені писала, що десь у Вільнюсі відбувся показ фільму, і вони пішли його дивитися. Для них це була можливість ніби як удома побувати. Це їхній будинок, їхні стіни. Зараз Красногорівка постійно під ударами. Багато об’єктів, які ви побачите в цьому фільмі, вже зруйновані. Усі ці об’єкти для мене також не порожній звук, тому що я полюбила Красногорівку, це місто мені тепер не чуже, і люди, які там живуть, теж не чужі.

Фільм нібито про війну, але ви не хвилюйтеся — він не про війну. Він про все те, що нас якраз тримає під час війни.

Тетяна Терен: Я хотіла сказати про головну цінність цього фільму для мене — він показує нам історію людей, які продовжують своє життя під час війни так само, як усі ми з вами. Це люди, які щодня під обстрілами, які справді живуть у війні, це їхня реальність. Вони продовжують жити, любити, піклуватися одне про одного, радіти. І визначальний для мене момент — те, що вони продовжують будувати своє майбутнє, щодня борючись за своє життя. Усі разом ми робимо те ж саме щодня, борючись із російськими окупантами.

Для нас велика радість сьогодні бути тут і згадувати Романа Ратушного, на честь якого відбуваються ці кінопокази й на честь якого ми тут збираємося, щоб підтримувати одне одного. Дякуємо громадській організації "Збережемо Протасів Яр", дякуємо всім, хто опікується пам’яттю, спадщиною й заповітами Романа.

Текст: Анна Комарова, Вікторія Пастушак
Теги: #Війна
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: