Юрій Керпатенко: диригент із принципами

"Я російськомовний, що живе в Херсоні. Не треба рятувати мене, погрожуючи мені. [...] не треба приходити до мене в Херсон з "рускім міром" і робити з мене Новоросію", — написав музикант Юрій Керпатенко на своїй фейсбук-сторінці навесні 2021 року. Рівно через рік — уже в окупованому Херсоні — він іще раз поширить цей пост, попри небезпеку такого вчинку для власного життя.

Ще через кілька місяців, 27 вересня 2022 року, російські окупанти розстріляють Юрія Керпатенка крізь двері його власної квартири за відмову диригувати влаштований ними показовий концерт.

Дружина, яка на той момент була поруч із музикантом, дістала важкі поранення. Почувши наближення окупантів, подружжя востаннє обійнялося і востаннє сказало одне одному слова любові. "Він жив лише музикою", — згадує про загиблого чоловіка Марина Ацеховська, яка прожила з Керпатенком останні 12 років. Можна припустити, що в його захопленні музикою та вірності етичним принципам — спільне коріння. Як диригент він, очевидно, розумів, що музика тримається на законах — так само, як і суспільство.

**
За рік до повномасштабного вторгнення Юрій Керпатенко дискутував у фейсбуці з колегою з Херсонської філармонії Надією Ситар, яка стверджувала, що прихід "руского міра" неможливий. "Путін знищить вас фізично під приводом того, що вам забороняють говорити російською", — висловив свої передчуття Керпатенко. Живучи за 100 кілометрів від Криму, музикант добре розумів можливість переповзання "зелених чоловічків" у бік Херсону.

Через півтора року після згаданої віртуальної розмови колеги мали розмову реальну. В захопленій окупантами Херсонській філармонії Ситар довго переконувала Керпатенка погодитися на співпрацю з ворогом — для концерту до Дня музики росіяни потребували диригента. Позиція Керпатенка була незламна. "Співпрацювати з руснею не буду!" — сказав музикант. А після того поділився з близькими глибоким обуренням, мовляв, колеги таки погодилися грати під дудку тих, хто несе смерть.

Співучасть у злочинах із боку місцевих жахала Керпатенка, можливо, навіть більше, ніж росіяни. Ще в перші місяці окупації диригент писав на своїй фейсбук-сторінці про небезпеку такого собі "ефекту Сальдо" [колишнього міського голови Херсону й затятого колаборанта]. "Сальдо такий перманентний, місцевий, нібито свій, але ж ні", — дивувався Керпатенко. Він ніби відчував, що ближнє зло — небезпечніше і відповідальності за нього більше, бо зростає воно зовсім поруч.

"Юрій був негнучкою людиною, якою важко бути на пострадянському просторі, адже існує дуже мало місць, особливо в музиці, де не вимагають уміння йти на компроміс", — зазначає Андрій Шипунов, що на початку нульових навчався разом із Керпатенком у Національній музичній академії України, яка досі носить ім’я Петра Чайковського.

У студентські часи більшість музикантів, аби заробити на щоденний хліб, працювали в ресторанах і на круїзних лайнерах. За жодних обставин Керпатенко не погоджувався на таку роботу, вважаючи її негідною академічного музиканта і диригента. "Такої відданості принципам, як у Юрія, не вистачає у нашому суспільстві", — зазначає Андрій Шипунов. Може, саме через це ті, хто принципів дотримується, платять за них найвищу ціну — життя.

**
"Зовні стриманий, але всередині темпераментний, емоційний", — таким залишився Юрій Керпатенко у пам’яті Світлани Думінської, начальниці управління культури Херсонської міської ради. Він говорив небагато, але влучно, гучним голосом, що розливався довкола. Керпатенко — категоричний, з прямими і чесними судженнями та великими планами.

На початку 2000-х після закінчення консерваторії більшість музикантів прагнула залишитися в Києві. Утім, легкі чи грошовиті шляхи не задовольняли високих вимог молодого Керпатенка до себе і до професії. Диригент повернувся в рідне місто і спочатку підпрацьовував у камерному оркестрі "Гілея", а тоді отримав постійну роботу в оркестрі Херсонського обласного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша.

"Прийшовши в театр, Юрій одразу взявся перебудовувати колектив. Він був цілеспрямований і вимогливий, влаштовував конкурси для музикантів, що було нечувано, змушував працювати в поті чола", — згадує Терентій Шевченко, який грав в оркестрі театру. Молодий Керпатенко розумів, що годі чекати великих звершень у провінції. Тому почав готувати сольні програми, створюючи з невеликого оркестру театру ім. Куліша своєрідну філармонію. У нього були великі амбіції навіть у невеликій установі.

Крім роботи в театрі, диригент багато займався аранжуванням та оркеструванням на замовлення. У 2015 році разом із Сергієм Чорноусом, Олександром Василенком та Олегом Волонтірцевим Керпатенко засновує власну музичну студію Sirius Prime, що збирає найкращих музикантів і вокалістів в околицях. "У нас був оркестр із 70 людей та близько 30 людей хору, комп’ютерна графіка, оркестровий, цифровий звук, відео — і все це ми робили в Херсоні", — згадує Сергій Чорноус. Керпатенко вважав роботу в Sirius Prime інвестицією у власну велику справу.

Зрештою в серпні 2021 року Керпатенко отримує посаду головного диригента камерного оркестру "Гілея" Херсонської обласної філармонії. Посада була довгожданою і водночас багато вимагала. Приміщення філармонії згоріло в середині 90-х, тому оркестр репетирував у невеликому підвальному класі, а виступав на сценах різних будинків культури чи музеїв. Попри це, всі музиканти поважали Керпатенка. "Юрій умів знайти підхід і до виконавця-початківця, і до заслуженого артиста. А коли щось було не так, він довго шукав слова і звороти, аби описати проблему, — так, щоб не образити людину", — згадує Сергій Чорноус.

**
Юрій Керпатенко принципово не користувався смартфоном і мав феноменальну пам’ять: міг детально описати всі маршрути тролейбусів Херсону за десятки років чи згадати поіменно сусідів та номери їхніх кімнат у київському гуртожитку консерваторії. З одного прослуховування він запам’ятовував музику будь-якої складності і міг миттєво її відтворити на фортепіано. Майстерно і пристрасно грав на баяні.

Іще навчаючись у Києві, Керпатенко мав відвагу втілювати власне бачення твору, яке могло не збігатися з трактуванням його авторитетного вчителя, диригента Вадима Гнєдаша. "Таке в нас на курсі мало хто собі дозволяв", — згадує Андрій Береза, що навчався разом із Юрієм.

Погляди Керпатенка на мистецтво, музику і світ перегукувалися з найновішими філософськими тенденціями: "Знаєте, людині властиво хотіти могти багато речей. Але нам не під силу переробити прямо все, і в цьому сенсі потрібно спокійно прийняти як факт, що коли ви можете оцінити якість того, що зробили, створили інші, — ви в певному сенсі співучасники, оскільки в цей момент ваш мозок відтворює інтелектуальний об’єкт, який ви сприймаєте, якщо ви, звісно, не ліниві", — пише диригент улітку 2021 року на своїй фейсбук-сторінці. Той, хто сприймає, працює не менше, ніж той, хто створює будь-який твір, заявляли французькі філософи в середині XX століття, а присутність експериментатора впливає на результат експерименту, казали нам фізики ще раніше.

"Спочатку ДОСЛІДЖЕННЯ, потім діяльна ПРАКТИКА, а тоді ВИКЛАДАННЯ... І бажано при цьому бути одному в трьох особах", — далі пише диригент. Чи не схоже на ідею трансдисциплінарності науки й мистецтва, таку популярну впродовж останніх десятиліть?

"Найбільша проблема в системі освіти полягає в тому, що нас, які прийшли в цей світ, більше навчають слідувати йому, а не досліджувати його. Знання замість розуміння та інтересу до процесу пізнання", — читаємо на особистій сторінці Керпатенка. На його думку, кожна людина, а не лише та, що називає себе науковцем, має бути дослідником. Адже саме такий розвідувальний погляд на світ закладає підвалини складного суспільства.

**
Юрій Керпатенко був російськомовним, але в усі часи — дуже проукраїнським у часто амбівалетному середовищі Херсонщини. Вихований на тотально зросійщеній спадщині київської консерваторії, Керпатенко часто апелював до українських композиторів Левка Ревуцького і Бориса Лятошинського як засадничих для України, писав якісні аранжування українських народних пісень, розповідав про талановитих українських диригентів.

Керпатенко бачив світ музикою, зауважують його колеги. "Скіфську сюїту" російського і радянського композитора Сергія Прокоф’єва на своїй фейсбук-сторінці він публікував тричі. Востаннє — уже в окупації. До великої війни диригент захоплювався майстерністю втілення звуку сонця у фіналі твору, він описував цю музику як несамовиту, нестямну… Аж поки не зрозумів, що, мабуть, саме ця нестямність і атакувала Херсон.

"Я розумію, що я нічого не розумію", — написав він про композицію вже в окупації. "З виконанням усе гаразд, з реальністю поганувато", — продовжив диригент свою думку в коментарях, очевидно, відчуваючи реальну поразку так званої великої культури, на якій, зокрема, виховувався. Можливо, він відчув, що це поразка не лише російської чи радянської культури, а культури як такої, культури, якою жив і яку плекав, а отже — особиста поразка.

Колеги і друзі запам’ятали Керпатенка принциповим і вимогливим до самого себе. А чого маємо навчитися в загиблого за свої принципи диригента ми, ті, хто здебільшого довідалися про нього вже після його смерті? Гадаю, Керпатенко подав усім українцям урок відповідальності — за Херсон, за свої погляди, за свій маленький оркестр, за те, хто ти і де живеш, за свою культуру. Не шукаючи слави чи вигоди, він брався за роботу там, де був, покладаючи всі сили і, зрештою, життя.

"Недаремно самураї говорили: живи так, ніби тебе вже немає", — писав Юрій Керпатенко. Диригент із принципами пішов. Тепер хтось має так жити замість нього. 

ТЕКСТ: МАР’ЯНА МАТВЕЙЧУК

Юрій Керпатенко: диригент із принципами

 

"Я російськомовний, що живе в Херсоні. Не треба рятувати мене, погрожуючи мені. [...] не треба приходити до мене в Херсон з "рускім міром" і робити з мене Новоросію", — написав музикант Юрій Керпатенко на своїй фейсбук-сторінці навесні 2021 року. Рівно через рік — уже в окупованому Херсоні — він іще раз поширить цей пост, попри небезпеку такого вчинку для власного життя.

Ще через кілька місяців, 27 вересня 2022 року, російські окупанти розстріляють Юрія Керпатенка крізь двері його власної квартири за відмову диригувати влаштований ними показовий концерт.

Дружина, яка на той момент була поруч із музикантом, дістала важкі поранення. Почувши наближення окупантів, подружжя востаннє обійнялося і востаннє сказало одне одному слова любові. "Він жив лише музикою", — згадує про загиблого чоловіка Марина Ацеховська, яка прожила з Керпатенком останні 12 років. Можна припустити, що в його захопленні музикою та вірності етичним принципам — спільне коріння. Як диригент він, очевидно, розумів, що музика тримається на законах — так само, як і суспільство.

**
За рік до повномасштабного вторгнення Юрій Керпатенко дискутував у фейсбуці з колегою з Херсонської філармонії Надією Ситар, яка стверджувала, що прихід "руского міра" неможливий. "Путін знищить вас фізично під приводом того, що вам забороняють говорити російською", — висловив свої передчуття Керпатенко. Живучи за 100 кілометрів від Криму, музикант добре розумів можливість переповзання "зелених чоловічків" у бік Херсону.

Через півтора року після згаданої віртуальної розмови колеги мали розмову реальну. В захопленій окупантами Херсонській філармонії Ситар довго переконувала Керпатенка погодитися на співпрацю з ворогом — для концерту до Дня музики росіяни потребували диригента. Позиція Керпатенка була незламна. "Співпрацювати з руснею не буду!" — сказав музикант. А після того поділився з близькими глибоким обуренням, мовляв, колеги таки погодилися грати під дудку тих, хто несе смерть.

Співучасть у злочинах із боку місцевих жахала Керпатенка, можливо, навіть більше, ніж росіяни. Ще в перші місяці окупації диригент писав на своїй фейсбук-сторінці про небезпеку такого собі "ефекту Сальдо" [колишнього міського голови Херсону й затятого колаборанта]. "Сальдо такий перманентний, місцевий, нібито свій, але ж ні", — дивувався Керпатенко. Він ніби відчував, що ближнє зло — небезпечніше і відповідальності за нього більше, бо зростає воно зовсім поруч.

"Юрій був негнучкою людиною, якою важко бути на пострадянському просторі, адже існує дуже мало місць, особливо в музиці, де не вимагають уміння йти на компроміс", — зазначає Андрій Шипунов, що на початку нульових навчався разом із Керпатенком у Національній музичній академії України, яка досі носить ім’я Петра Чайковського.

У студентські часи більшість музикантів, аби заробити на щоденний хліб, працювали в ресторанах і на круїзних лайнерах. За жодних обставин Керпатенко не погоджувався на таку роботу, вважаючи її негідною академічного музиканта і диригента. "Такої відданості принципам, як у Юрія, не вистачає у нашому суспільстві", — зазначає Андрій Шипунов. Може, саме через це ті, хто принципів дотримується, платять за них найвищу ціну — життя.

**
"Зовні стриманий, але всередині темпераментний, емоційний", — таким залишився Юрій Керпатенко у пам’яті Світлани Думінської, начальниці управління культури Херсонської міської ради. Він говорив небагато, але влучно, гучним голосом, що розливався довкола. Керпатенко — категоричний, з прямими і чесними судженнями та великими планами.

На початку 2000-х після закінчення консерваторії більшість музикантів прагнула залишитися в Києві. Утім, легкі чи грошовиті шляхи не задовольняли високих вимог молодого Керпатенка до себе і до професії. Диригент повернувся в рідне місто і спочатку підпрацьовував у камерному оркестрі "Гілея", а тоді отримав постійну роботу в оркестрі Херсонського обласного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша.

"Прийшовши в театр, Юрій одразу взявся перебудовувати колектив. Він був цілеспрямований і вимогливий, влаштовував конкурси для музикантів, що було нечувано, змушував працювати в поті чола", — згадує Терентій Шевченко, який грав в оркестрі театру. Молодий Керпатенко розумів, що годі чекати великих звершень у провінції. Тому почав готувати сольні програми, створюючи з невеликого оркестру театру ім. Куліша своєрідну філармонію. У нього були великі амбіції навіть у невеликій установі.

Крім роботи в театрі, диригент багато займався аранжуванням та оркеструванням на замовлення. У 2015 році разом із Сергієм Чорноусом, Олександром Василенком та Олегом Волонтірцевим Керпатенко засновує власну музичну студію Sirius Prime, що збирає найкращих музикантів і вокалістів в околицях. "У нас був оркестр із 70 людей та близько 30 людей хору, комп’ютерна графіка, оркестровий, цифровий звук, відео — і все це ми робили в Херсоні", — згадує Сергій Чорноус. Керпатенко вважав роботу в Sirius Prime інвестицією у власну велику справу.

Зрештою в серпні 2021 року Керпатенко отримує посаду головного диригента камерного оркестру "Гілея" Херсонської обласної філармонії. Посада була довгожданою і водночас багато вимагала. Приміщення філармонії згоріло в середині 90-х, тому оркестр репетирував у невеликому підвальному класі, а виступав на сценах різних будинків культури чи музеїв. Попри це, всі музиканти поважали Керпатенка. "Юрій умів знайти підхід і до виконавця-початківця, і до заслуженого артиста. А коли щось було не так, він довго шукав слова і звороти, аби описати проблему, — так, щоб не образити людину", — згадує Сергій Чорноус.

**
Юрій Керпатенко принципово не користувався смартфоном і мав феноменальну пам’ять: міг детально описати всі маршрути тролейбусів Херсону за десятки років чи згадати поіменно сусідів та номери їхніх кімнат у київському гуртожитку консерваторії. З одного прослуховування він запам’ятовував музику будь-якої складності і міг миттєво її відтворити на фортепіано. Майстерно і пристрасно грав на баяні.

Іще навчаючись у Києві, Керпатенко мав відвагу втілювати власне бачення твору, яке могло не збігатися з трактуванням його авторитетного вчителя, диригента Вадима Гнєдаша. "Таке в нас на курсі мало хто собі дозволяв", — згадує Андрій Береза, що навчався разом із Юрієм.

Погляди Керпатенка на мистецтво, музику і світ перегукувалися з найновішими філософськими тенденціями: "Знаєте, людині властиво хотіти могти багато речей. Але нам не під силу переробити прямо все, і в цьому сенсі потрібно спокійно прийняти як факт, що коли ви можете оцінити якість того, що зробили, створили інші, — ви в певному сенсі співучасники, оскільки в цей момент ваш мозок відтворює інтелектуальний об’єкт, який ви сприймаєте, якщо ви, звісно, не ліниві", — пише диригент улітку 2021 року на своїй фейсбук-сторінці. Той, хто сприймає, працює не менше, ніж той, хто створює будь-який твір, заявляли французькі філософи в середині XX століття, а присутність експериментатора впливає на результат експерименту, казали нам фізики ще раніше.

"Спочатку ДОСЛІДЖЕННЯ, потім діяльна ПРАКТИКА, а тоді ВИКЛАДАННЯ... І бажано при цьому бути одному в трьох особах", — далі пише диригент. Чи не схоже на ідею трансдисциплінарності науки й мистецтва, таку популярну впродовж останніх десятиліть?

"Найбільша проблема в системі освіти полягає в тому, що нас, які прийшли в цей світ, більше навчають слідувати йому, а не досліджувати його. Знання замість розуміння та інтересу до процесу пізнання", — читаємо на особистій сторінці Керпатенка. На його думку, кожна людина, а не лише та, що називає себе науковцем, має бути дослідником. Адже саме такий розвідувальний погляд на світ закладає підвалини складного суспільства.

**
Юрій Керпатенко був російськомовним, але в усі часи — дуже проукраїнським у часто амбівалетному середовищі Херсонщини. Вихований на тотально зросійщеній спадщині київської консерваторії, Керпатенко часто апелював до українських композиторів Левка Ревуцького і Бориса Лятошинського як засадничих для України, писав якісні аранжування українських народних пісень, розповідав про талановитих українських диригентів.

Керпатенко бачив світ музикою, зауважують його колеги. "Скіфську сюїту" російського і радянського композитора Сергія Прокоф’єва на своїй фейсбук-сторінці він публікував тричі. Востаннє — уже в окупації. До великої війни диригент захоплювався майстерністю втілення звуку сонця у фіналі твору, він описував цю музику як несамовиту, нестямну… Аж поки не зрозумів, що, мабуть, саме ця нестямність і атакувала Херсон.

"Я розумію, що я нічого не розумію", — написав він про композицію вже в окупації. "З виконанням усе гаразд, з реальністю поганувато", — продовжив диригент свою думку в коментарях, очевидно, відчуваючи реальну поразку так званої великої культури, на якій, зокрема, виховувався. Можливо, він відчув, що це поразка не лише російської чи радянської культури, а культури як такої, культури, якою жив і яку плекав, а отже — особиста поразка.

Колеги і друзі запам’ятали Керпатенка принциповим і вимогливим до самого себе. А чого маємо навчитися в загиблого за свої принципи диригента ми, ті, хто здебільшого довідалися про нього вже після його смерті? Гадаю, Керпатенко подав усім українцям урок відповідальності — за Херсон, за свої погляди, за свій маленький оркестр, за те, хто ти і де живеш, за свою культуру. Не шукаючи слави чи вигоди, він брався за роботу там, де був, покладаючи всі сили і, зрештою, життя.

"Недаремно самураї говорили: живи так, ніби тебе вже немає", — писав Юрій Керпатенко. Диригент із принципами пішов. Тепер хтось має так жити замість нього.

Юрій Керпатенко народився 9 вересня 1976 року в Херсоні. У 1991 році закінчив музичну школу з класу баяна, а в 1995-му — музичне училище в Херсоні за цим же інструментом. В училищі також факультативно вивчав композицію. Написав низку творів для баяна, фортепіано, народного та камерного оркестрів, які увійшли в репертуар народного оркестру ХМУ, різних ансамблів народних інструментів, камерного оркестру "Гілея" Херсонської обласної філармонії. 2000 року закінчив київську Національну музичну академію ім. Петра Чайковського з класу баяна, а в 2004-му — кафедру оперно-симфонічного диригування, де навчався в народного артиста України Вадима Гнєдаша. Одразу після цього працював головним диригентом камерного оркестру "Гілея" в Херсонській філармонії. З 2004-го і протягом десяти років — головний диригент Херсонського музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша. Під керівництвом Керпатенка оркестр театру був на піку своєї популярності. Після звільнення з театру займався аранжуванням, виконуючи замовлення для ансамблів та оркестрів. Разом із Сергієм Чорноусом та Олександром Василенком створив музичну компанію Sirius Prime. Із серпня 2021 року займав посаду головного диригента камерного оркестру "Гілея" Херсонської обласної філармонії. 27 вересня 2022 року російські окупанти розстріляли Юрія Керпатенка за відмову співпрацювати з ними. Іменем Юрія Керпатенка сьогодні в Херсоні названа вулиця, де минуло його дитинство.