Володимир Чорний: Атлант, що тримає небо

"Погляд на речі в нього був справді чудернацький. Крім того, що його блискучий розум був пишно обтяжений ерудицією, його ще зсередини дебело розпирала якась могутня сила, така собі інстинктивна тяга до інтерпретації", — читаємо в одному з численних некрологів художнику Володимиру Чорному в соцмережі. З фотопортрета загиблого на нас дивиться кремезний чоловік із густим хвилястим волоссям до пліч — образ якогось давньогрецького бога чи героя "Іліади".

Художник Чорний із позивним Кара (що в перекладі з тюркських мов означає "чорний", а також нагадує про кару ворогам) загинув у бою з росіянами 9 травня 2023 року. Чорний поліг у ненависний для нього день — радянське свято, фальш якого українці лише починають осмислювати.

"Всі, проходячи горнило війни, наче як дрова і вугілля входячи у вир подій, виходять вже іншими — попелом і димом", — писав Чорний у своїх оповідках із фронту. Біля серця його дружини Олени Білецької висить порепаний ключ від квартири, який їй повернули разом із речами загиблого. "Це все, що вціліло від чоловіка", — пояснює Білецька. Попелом і димом розвіявся Чорний серед полів Луганщини. Але таки залишив після себе значно більше, ніж сам лише ключ, — у мистецтві, кіно і серцях ближніх.

**

У Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури Володимир Чорний став справжньою легендою. Він вступав туди сім разів. Отримавши спеціальність художника-оформлювача в Кропивницькому, одразу пішов працювати. Здібний, але без зв’язків, Чорний принципово хотів вступити в академію на бюджет. І добився свого. В 2005 році став студентом майстерні графіки професора Андрія Чебикіна.

"На кожному відборі, який не проходив, Володя заводив собі друзів і так сформував мережу знайомств. На перший курс він прийшов зрілий. Здається, наші довгі розмови про філософію та мистецтво, спільні походи на виставки давали для особистої практики навіть більше, ніж саме навчання", — розповідає Ірина Костишина, дизайнерка, одногрупниця Чорного.

Художник поєднував кропіткий аналітичний підхід з любов’ю до експериментів. У графічних роботах його цікавили технічні нюанси — експерименти з друком, манерою, композицією, несподіване змішування фарб, витравлювання малюнків незвичного розміру і форми. "Ой подобається мені цей колір, груди коханої можна писати без довгого розмахування по палітрі", — описував художник рожевий відтінок тіоіндиго.

За життя Чорний ніколи не мав персональної виставки. Дружина і друзі зробили її посмертно. "Хотілося показати процес формування Володі як художника, що його надихало, бентежило, як він думав – починаючи від маленьких скетчів до готових естампів", — розповідає художник Тарас Ковач.

"Танок життя" (2011), дипломна серія офортів Чорного, вражає складністю підходу. "Надрукувати чотири офорти розміром 1400 на 600 мм — справжній технічний виклик", — пояснює Володимир Любий, викладач і колега художника. Робота про стосунки між чоловіком і жінкою, а також про суть людини та її життя, стає своєрідним ключем до посмертної виставки доробку Чорного. "Ця серія фігуративна, але ні на що не схожа, в ній кожна лінія показує самобутній характер Чорного", — вважає Ірина Костишина.

Чотири офорти із серії розвісили довільно, оскільки автор не залишив вказівок щодо порядку. Це спровокувало експеримент: відвідувачам запропонували подумати про можливу послідовність робіт — і вони знайшли логіку. Запал першого побачення змінює офорт про тягар надмірної прив’язаності, це викликає необхідність звільнитися від обмежень і, зрештою, призводить до байдужості тих, хто на мить стали надблизькими.

Кажуть, Чорний, жваво пританцьовуючи, любив наспівувати грузинські, азербайджанські, сирійські народні пісні. Можливо, його "Танок життя" навмисно позбавлений структури — аби уява глядача теж потроху пританцьовувала, ковзаючи поглядом між чотирма офортами.

**

Працюючи художником-декоратором кіно, Володимир Чорний знайшов нові виклики у роботі з фактурами. Для зйомок фільму локація зводиться з нуля і багато разів перебудовується. Непомітна для глядача, ця робота вимоглива і фізично, і мисленнєво.

Для фільму "Брама" Володимира Тихого Чорному доводилося очищувати від водоростей болото-копанку, а тоді перетворювати його на озеро. Для стрічки "Наші котики" того самого режисера він повністю збудував декорацію амбразури бліндажа, встановив її на природному схилі, а тоді перевіз у павільйон і добудував декоративний бліндаж. Для зйомок фільму "Залізні метелики" Романа Любого про історію рейсу MH17 вся команда довго чекала передбаченого у сценарії снігу. Коли раптом почався снігопад, Чорний миттю зібрав на морозі декорацію турбіни літака, заліз усередину і вручну її крутив.

Для фільму "Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука художник-декоратор кілька разів перефарбовував дім молитви. Коричневу декорацію спершу заґрунтували, а після цього зробили блакитною, потім зімітували там пожежу і врешті-решт створили фактуру згорілого приміщення. Збереглося кілька світлин із того часу, де Чорний стоїть із пульверизатором — його обличчя покрите то зеленуватою, то чорною фарбою. "Ми ще жартували: зараз Чорний чорний, а до того був зелений", — згадує режисер стрічки Дмитро Сухолиткий-Собчук.

"Мені хочеться назвати його людиною Відродження за багатовимірність мислення та любов до деталей", — розповідає Іван Михайлов, художник-постановник "Памфіра". Чорному, ніби Атлантові з давньогрецьких міфів, здавалося, під силу було самому тримати небо. Його справи — чи то хитромудра декорація для фільму, чи згодом окопний борщ для товаришів — діялися легко і ніби самі собою. Побратими згадують: навіть у самому пеклі війни він створював відчуття дому і спокою.

**

В армію, як і в академію, Чорного взяли не одразу. Його документи про досвід строкової служби в середині 90-х загубилися десь між військкоматами. З початком великої війни художник таки домігся можливості воювати.

"Володя не любив війська і всього, що пов’язано з формою одягу, — згадує його сестра Олена Сілкіна. — Він любив свободу і мистецтво". Попри це, доброволець Чорний дослужився до звання головного сержанта. Він розумів, що статус громадянина передбачає не лише права, а й обов’язки. Відчували це і ті, хто були поруч. "Відповідальність починається з себе, — повторював Чорний своїй дружині Олені Білецькій. — Коли нам щось не подобається, варто задуматися, як ми допустили його появу".

До від’їзду на фронт Чорний готувався, мов самурай. У пригоді став багаторічний досвід гірських походів у безлюдні місця, вміння орієнтуватися на місцевості і виживати у надскладних умовах. Але навіть із цими навичками Чорному, як і більшості тих, кого ми звикли сприймати героями, служити було важко. "Поранений страждає фізично, люди, що його несуть, не звертають на втому уваги, вони емпатійно страждають, і ти й далі, подумки, не помічаючи того, заспокоюєш чи то викарбуваного пам'яттю пораненого, чи то себе: — Не сьогодні. Не зараз. Все буде добре. Тримайся", — описував Чорний пошуки внутрішньої опори посеред війни.

Але навіть на фронті Чорний зберіг свій погляд художника. Ймовірно, це вміння помічати зворушливе серед смертоносного давало йому сили. "Якось Володя надіслав мені відео красивого білого коня, що блукає посеред позицій. Довкола все вибухає, а він знайшов момент зняти мені коня", — згадує Олена Білецька.

Тримати небо — нелегко, навіть такому сильному духом і тілом, як Чорний. Але на кого таке можна перекласти? "Треба продовжувати, хай як боляче. [...] Ми ті, хто виграє час для професійної армії України. І ми пишаємось їхніми здобутками, але не забувайте нас. Ми ті, хто їсть землю, заради того, щоб в нас було..." — писав художник у жовтні 2022 року про Харківську операцію, що для українців і світу здавалася чудом. Але чудес не буває, нагадував Чорний. Кожен крок має ціну.

**

Так само пристрасно як мистецтво, Володимир Чорний любив природу. Він вдивлявся в неї уважно і обережно — щоб побачити, але не порушити.

"Ці поїдені короїдами гілочки Володя прислав із фронту", — розказує Олена Білецька. На позиціях ворожий снайпер чергами посік сухі кущі акації. Чорний підібрав кілька гілочок і зробив із них мистецький об’єкт. Проїджені комахами лінії на скошених снайпером гілках він називав нерозтлумаченими письменами короїдів.

Разом із товаришем Олегом Баклажовим Чорний досліджував здичавілі місцини Києва, України і світу. Якось узимку друзі вирішили зустріти світанок у наметі поблизу Київського моря. Тієї ночі вдарив мороз у 28 градусів. "У лісі всю ніч падали дерева, в яких від холоду тріскалася серцевина. Від кожного такого удару серце трохи здригалося. Здавалося, стовбур летів прямо на нас", — розповідає друг художника.

За кілька років, уже на війні, Чорний слухав ночами вже зовсім інші вибухи. Сидячи у траншеях, художник складав плани на перемогу: продовжити ілюстрації Льюїса Керрола, створити серію зображень ісландського циклу міфів, здійснити пейзажні та ботанічно-зоологічні досліди тощо. Чорний планував повернутися до композицій із використанням цуб [невелика металева пластина на мечі, що не дає рукам зісковзнути з ручки на лезо і певною мірою захищає від ударів]. Форму цуби мав малий диплом Чорного під назвою "Сон людини", де зображено зіткнення двох цивілізацій. Навесні 2023 року Чорний ніби сам потрапив у таке зіткнення. І загинув у ньому.

"Цей пейзаж, із пониклими почорнілими соняхами, мені дуже нагадує ситуацію з людьми на війні. Ми всі народжуємося квітами сонця, але війна всіх робить згрубілими, пониклими соняхами, проте в них є зерня, яке має зійти новими ідеями, поштовхами, планами, діями", — описував художник власне випробування війною.

Епічна людина, Самсон, велетень, брила, він брав на себе багато і доводив до кінця те, що брав. Але він був лише людиною. Як і кожен з нас. Тепер хтось інший має втримати небо, якому художник Володимир Чорний підставляв свої плечі.