Євген Гулевич: вчування

В інтелектуальному Львові навряд чи можна знайти людину, яка впродовж останніх двадцяти років не співпрацювала чи не товаришувала з Євгеном Гулевичем – культурологом, дослідником, редактором, перекладачем, куратором, культурним дієвцем. "Євген був другом всіх", – написав Сергій Костишин після звістки про загибель товариша.

Людина, що понад усе любила слово, доскіпливо заглиблювалася в мову і мови, хотіла дійти до суті речей і не шкодувала на це ні уваги, ні часу, – так згадують Гулевича ті, хто працював та спілкувався з ним. "У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слова і у надро сонця!" стремів він слідом за Богданом-Ігорем Антоничем, упорядкуванням збірки якого, зокрема, займався.

Як інтелектуала Євген Гулевич формував себе сам. Поруч із ним формувались інші. Обрана професія журналіста досить скоро перестала відповідати його дослідницьким запитам. Тому у 2000–2002 роках Гулевич пройшов вишкіл "Перекладацької майстерні" Марії Габлевич, а 2003-го вступив до експериментальної магістерки з культурології ЛНУ. Беручи участь у згаданих проєктах Центру гуманітарних досліджень при Львівському університеті, Гулевич стає спершу його співробітником, а через кілька років – директором.

Гулевич складно пояснював складні речі. Часто стишував голос, провокуючи співрозмовників вслухатися, вдумуватись у суть сказаного. У дискусіях із колегами викристалізувалася культурологічна тріада "антропос – топос – тропос", тобто "людина/особистість – місце/середовище/культурний контекст – ідея/метафора/спосіб буття", довкола якої Гулевич вибудовував свої проєкти.

"На війні потреба чути більша, ніж потреба бачити", – сказав він в одній з останніх публічних розмов. Незабаром після цього попросив друзів передати на фронт диктофон – щоб записувати звуки війни. Навіть ставши кулеметником, Гулевич залишався культурологом.

31 грудня 2022 року снайперська куля насмерть пронизала його міжбрів’я. "Навіть смерть його була штукарською, – зауважує колега і подруга Наталя Бабалик, – не від снаряду чи уламка, а від влучного, ніби відредагованого до останньої крапки пострілу".

Гулевич багато писав і мало публікував. Він часто ініціював проєкти, але сам залишався в тіні. То якими були його власні антропос, топос і тропос? Ким він був як людина? У якому контексті творився? Який його спосіб буття?

**

Високий худорлявий юнак із пильним поглядом кудись за горизонт, – таким описує один із перших спогадів про Євгена Гулевича Наталія Бабалик, його колега з Центру гуманітарних досліджень. Молодий Гулевич мав довге фарбоване волосся, зібране у хвостик. Під час навчання в університеті він створював враження загадкової особи, що, здавалося, постійно себе випробовує. Гулевич міг ходити взимку в самій футболці і штанах, гартуючи тіло і дух. Або несподівано перестати говорити тижнями – не зі зневаги до людей довкола чи ментального неспокою, а заради особистого досвіду, який він згодом описав у дослідницькій роботі про мовчання в культурі.

Гулевич був прискіпливим редактором. Він ішов углиб тексту, часто розбирав його на елементи і перезбирував назад. Не кожному авторові таке до вподоби. "Хочеш ти цього чи ні, Євген прагнув зрозуміти спосіб твого думання і як це думання перетворюється в текст. Він завалював тебе нескінченними "чому"...– згадує товариш і колега Богдан Шумилович. – Зрештою все закінчувалося сварками – без образ. Зовсім скоро ми повертались один до одного і спільними зусиллями далі пробиралися до суті".

Несподіваними та неочевидними здавалися й перекладацькі рішення Гулевича. Самотужки вивчивши іспанську та англійську, він віртуозно переносив мовні винаходи тексту з одного середовища в інше. Траплялося, що в його текстах навіть рідномовець дізнавався щось нове про свою мову.

Гулевич мав сміливість бути дражливим для культурного середовища Львова, згадує фотограф і близький друг загиблого Юрій Калиняк. Утім, багато хто якраз цінував можливість протягти свою ідею через горнило сумніву Гулевича. Якщо пройде - тоді вона дійсно варта уваги й зусиль.

Культуролог не має професії, лише невпинний інтерес до різних явищ. 2015 року, звільнившись із Центру гуманітарних досліджень, Євген вертається до Калуша, де мешкала його родина. У спокої маленького міста він знайшов нове дослідницьке поле – вирощування рослин. Його цікавив увесь шлях – від саджання до збирання врожаю. Як воістину вольтерівський герой, Гулевич волів доглядати свій сад, де б той не був – чи то у слові, чи то у ґрунті.

"Євген усім нам завжди точив ножі. Та лише після його смерті я дізналася, що він кшталтував, виховував себе як самурая", – згадує Наталя Бабалик. Гулевич дійсно свого часу опанував усі китайські та японські техніки заточування лез. Його розум проникав усюди, куди заводив його інтерес, а його слова були такими ж гострими, як і його ножі. "Нічого не потребую, що сам не злагоджу", – писав він із фронту. Схоже, саме такою була його людина, його антропос – допитливою, впертою і самодостатньою.

**

Слово Гулевича було тілесне. Вчування було його формою взаємодії зі світом.

Захопившись ідеями іспансько-шведського філософа Хосе Луїса Раміреса, Гулевич узявся перекладати його нотатки про мову та іронію, організував приїзд до Львова і до останніх днів вів із ним діалоги в соцмережах.

За Раміресом, ми потребуємо мови не лише для того, щоб дати іншим зрозуміти нас, а перш за все для того, щоби збагнути самих себе. "Мовець – навіть і несвідомо – відкриває більше, ніж каже, – просто тим, як він це виражає, – стверджує Рамірес у перекладі Гулевича. – Мова постає ніби віконне скло, через яке (dia logos) ми виражаємо смисл (sentido)".

Для Раміреса, як і для Гулевича, цей сенс не просто мотивує до дії. Сам сенс і є дією, діяльністю: "він є словом, дієсловом – глаголом".

В одному зі своїх фейсбучних дописів Гулевич розмірковує про роль частки – архаїчного пласту усної мови, якого письмова мова повсякчас хоче позбутися. На його думку, мова живе не закінченою думкою, а "в полі невпинного вчування і виражання". "Частками виражаємо своє ставлення і ледь пригальмовуємо, не перериваючи бесіду… перші вигуки немовляти досі з нами, перші виділення, ствердження, заперечення, підсилення, спонуки, уточнення і вказування", – пише Гулевич, ніби сам трохи затинаючись.

Друзі згадують його як людину, що вміла не лише допитуватися, але й вслухатися. Мовчати – це теж діяти. Дієслово – Гулевичів топос. Ідеться про мислення, що може виявитися тілесним, і розум, що може бути відчуттям. Вчування у світ, людей, війну було його особистою практикою, якою він радо ділився. Можливо, ідея записувати звуки війни постала від бажання почути тишу між її шумами.

**

Навіть коли був директором Центру гуманітарних досліджень, Євген Гулевич не відійшов від образу стихійного філософа-фланера. "Він міг увесь день писати наукову статтю чи перекладати академічний текст, а тоді спонтанно зірватися і гуляти вулицями міста, однаково інтенсивно і зосереджено роздумуючи про те, що бачив довкола", – згадує його друг і колега Андрій Бондаренко. Ані посада, ані робота з академічними текстами не позбавила його інтересу до спонтанної низової філософії та соціальних проблем.

Так, улітку 2014 року разом з групою однодумців Євген влаштував акцію "Закриття", під час якої заявив про необхідність забрати з площі Данила Галицького пам’ятник кавовому підприємцю Юрію-Францу Кульчицькому. Річ у тому, що "Галка ЛТД" подарувала пам’ятник місту без згоди громади. Гулевич і його товариство назвали такий жест вторгненням приватної ініціативи у громадський простір. Створивши громадську організацію "Нас не питали", вони накрили пам’ятник дерев’яною коробкою і вимагали забрати його з площі, яка належить усім містянам.

У такий спосіб Гулевич не лише словом, а й ділом розмірковував про підвалини громадянського суспільства і його конституцію. Його цікавили місця і спільноти, і способи співжиття людей у них. Разом з товаришами він знімав документальний фільм про високогірне село Випчина в Карпатах, давно покинуте його мешканцями. Раз на рік на храмове свято поверталися селяни до Випчини, щоби вшанувати пам’ять предків. "Слухаємо життєві історії, набуваємося спільно", – йдеться у тизері так і не змонтованого фільму про гірську спільноту та її традиції. Набувати чогось і набуватися з кимось/чимось – було способом буття, тропосом Гулевича.

**

"Євген міг знаходити час, щоб думати і пам’ятати", – написав художник Юрко Вовкогон в експлікації до власної роботи, присвяченої Гулевичу. Інсталяція складається з двох конусів і має форму клепсидри. Верхній конус зроблений з льоду, а нижній – із солі. Під дією температури лід топиться і розмиває сіль, нагадуючи одвічний рух природних процесів.

"Життя на землі хоч чи не хоч каже весь час бачити землю в житті. Життя на війні – бачити її через власне – незмірно дрібне – надривне зусилля: риєш окоп, вглядаєшся в рельєф, вслухаєшся в фон – щоб добути непотребну крихту приданого до природи нелюдського сенсу. Таке собі притискання до пустоти.. ", – писав Гулевич десь, мабуть, із-під бахмутських окопів.

Євген Гулевич не йшов на війну, щоб помирати. Він ішов, аби жити. Але був готовий померти. Сьогодні живуть його ідеї та ініціативи – Свято музики у Львові, яке відбувалося навіть після повномасштабного вторгнення, проєкт про Пінзеля, дослідження культурної спадщини, перекладені книжки і статті – його антропос, топос і тропос.

"Треба говорити, щоб дійти згоди. Треба не говорити, щоб почути", – у своїй дієвій софістикованій манері закликає нас Гулевич набуватися і вчуватися замість нього.