Олександр Кислюк: перекладач аскетичної вдачі

"Цією дорогою на Ірпінь наступали російські колони", — розповідає на в’їзді в місто журналіст Олександр Наказненко. Він — мій провідник до помешкання Олександра Кислюка, поліглота і перекладача, розстріляного, ймовірно, однією із цих колон.

На подвір’ї зруйнованого будинку нас зустрічає Павло Кислюк, брат-близнюк покійного. На початку березня 2022 року довкола Ірпеня було дуже гучно. Він згадує: "Буча і Гостомель горіли… Бородянку бомбили, звідусіль доносилися звуки артилерії, від яких ми час від часу підскакували". Електрики в місті вже не було. Втім Кислюки та їхні пожильці евакуації не планували — готували їжу на вогні й пили чай.

У день нашої зустрічі моросив холодний березневий дощ. Але це не завадило Павлові вийти з літньої кухні надвір, щоб розіграти для мене сцену обстрілу будинку в день братової загибелі: "5 березня 2022 року я допомагав нашим військовим рити окоп неподалік від дому… Коли побачив танки, кинув лопату й побіг за будинок… Чую: паляють, паляють, паляють… Потік вогню… Аж бачу: прямо попереду хтось із гранатометом стоїть на танку… Я миттю у погріб… Виглядаю — вся хата в полум’ї… Щойно була ціла, а тепер у полум’ї… Знову почалася стрілянина… Коли затихло, я вибіг… Дивлюся — труп на порозі… Подумав, то хтось із військових… І побіг у підвал багатоповерхівки…"

Павло був певен, що в будинку нікого не було — з самого ранку його брат збирався до магазину. Лише надвечір Павло дізнався, що обгоріле тіло на його подвір’ї належало Олександру. Втім повертатися до будинку в темряві було небезпечно.

За спогадами пожильця Кислюків, що був єдиним свідком загибелі перекладача, обстріл їх застав просто серед кавування. За мить до того Кислюкові хтось подзвонив. Просив вибиратися з міста, бо ворог підійшов надто близько. Вчений лише усміхнувся у відповідь. Він ще не знав, що ця близькість для нього була смертельною.

Наступного дня Олександра поховали — одразу біля будинку. Павло разом із пожильцями вирив яму на подвір’ї, загорнув тіло у простирадло й опустив у ще підмерзлу землю. Павло вирішив виїздити з Ірпеня. На час бойових дій він знайшов притулок у батьківській хаті на Рівненщині. Після відступу росіян і звільнення Київщини Олександрове тіло розкопали волонтери. 14 липня 2022 року його перепоховали на ірпінському кладовищі.

**

Читальна зала Ірпінської міської публічної бібліотеки ім. Максима Рильського, куди частенько навідувався Олександр Кислюк, наповнена сонцем і запахом книжок. Біля муралу зі Сковородою припаркований самокат — ніби доказ демократичних тенденцій установи. Мене зустрічає директорка Олена Циганенко й одразу підводить до стенду зі світлинами, що розповідають історію боїв за Ірпінь. Приміщення бібліотеки теж суттєво пошкодили, але сьогодні про це нагадують лише фото.

"Олександр Кислюк приходив до нас ледь не щодня. Поводився дуже скромно. Годинами щось читав, писав, друкував. Незадовго до війни мені спало на думку сфотографувати його за роботою. Про те, що він знаний вчений і перекладач, ми довідалися, лише коли дійшла звістка про його загибель", — згадує директорка, показуючи мені світлину чоловіка в піджаку й окулярах, з олівцем у руках, що схилився над стосами книжок.

Перекладати Кислюк міг нескінченно довго, бувало, що й по дванадцять годин на день. У вільну хвилину любив брати до рук кишеньковий словник і підкреслювати незнайомі слова, щоб краще запам’ятовувалися. Імовірно, саме за цим заняттям директорка спіймала його просто перед початком великої війни.

"Пан Олександр знав, мабуть, мов зо двадцять і постійно вчив нові, — розповідає мені за кавою Тарас Кулик, друг перекладача. — Французька йому спочатку давалася важкувато. Але, вивчивши латину, він зрозумів, що тепер легко може опанувати будь-яку романську мову".

Повернувшись додому, я шукаю сліди Олександра Кислюка в архівах ютубу. Хочеться почути, як він говорив, побачити, як жестикулював, дивився і усміхався. Натрапляю на етер програми "Чи мертві "мертві" мови?" за 2003 рік, де скромний чоловік із бібліотечного фото, але значно молодший, розповідає про викладання давньогрецької, церковнослов’янської, латини, занурення у стародавній іврит: "Коли я беруся до вивчення інших іноземних мов, то відчуваю дистанцію, бо спершу не знаю історії, культури, мистецтва. Треба спочатку підготувати себе". Таке відчуття цінності контексту, напевно, дала Кислюку історична освіта, здобута в університеті Шевченка.

У двотисячних Олександр Кислюк переклав українською "Політику" Арістотеля й "Коментарі до Арістотелевої Політики" Томи Аквінського (видавництво "Основи"). Засадничий твір давньогрецького філософа, який і сьогодні лежить в основі розмови про політичний устрій, на той момент був уперше витлумачений українською. А перекладу "Коментарів" Томи Аквінського не було навіть російською, яка ще з радянських часів через колоніальну політику значно випереджала Україну в перекладах фундаментальних філософських праць.

Робота над обома працями зайняла дев’ять років. Доводилося раз по раз допрацьовувати тексти, враховувати зауваження рецензентів. Ученого надихала сама необхідність перекладу. "Потрібно було виробити відповідну термінологію, уникнути зайвих запозичень — латинізмів, грецизмів тощо. І, разом з тим, зробити переклад на сучасному рівні, аби він звучав актуально", — розповідає учений своєму другові Віталію Квітці в інтерв’ю журналу "Українська культура". Кислюк згадує про наміри перекласти історичні хроніки латинською мовою, що описують Україну періоду Хмельниччини та Руїни. І зрештою втілює їх.

У 2021 році він уперше переклав з латини "Історію українсько-польської війни" польського хроніста Самуеля Грондського, що описує визвольні змагання 1648-1658 років та свідчить про актуальні історичні проблеми того часу, зокрема походження козацтва.

"Цей переклад вийшов невеликим накладом у сто примірників, — згадує видавець книжки Тарас Кулик. — Пан Олександр дуже швидко продав їх усіх друзям, знайомим і вченим: першоджерела треба всім, а читати латиною вміє далеко не кожен".

Кислюк брався не лише за класичні твори. Перекладав і сучасну філософію, зокрема Сібе Шаапа, нідерланського політика та філософа, і засновника теорії цивілізації Норберта Еліаса, і німецького філософа Карла Ясперса, і багатьох інших.

Заглиблюючись у мови, Кислюк шукав нових підходів до їхнього вивчення. Один із них — спробувати засвоювати мову, як це робить дитина. Такий метод передбачає читання тексту незнайомою мовою і поступове розгадування закладених у ньому смислів. Рівень розуміння раз за разом зростає, з'являється відчуття мови та її логіки.

"Не можна стверджувати, що навіть українську мову ми знаємо досить добре, я її вивчав і вивчаю ціле життя", — розказує Кислюк у документальному фільмі, знятому про нього в кінці дев’яностих. "Я не можу віддати перевагу жодній з мов, це океан дивовижної краси, вся історія народу, вся культура, вся душа", — розкриває перекладач причину своєї невга-мовності.

**

Біля Свято-Троїцького храму, одного з найстаріших в Ірпені, — зелено і сонячно. Сергій Мірошниченко, клірик ПЦУ і давній знайомий Олександра Кислюка, зустрічає мене усмішкою і запрошує на чай.

"Отак ми зазвичай чаювали в оселі Миколи Будника, одного із засновників Київського кобзарського цеху. Спершу збиралися на Звіринці, а згодом у його помешканні тут, в Ірпені. Хтось майстрував бандури, хтось співав, а хтось приходив поспілкуватися чи послухати", — пояснює клірик.

Із початком великої війни на вулицях і в оселях українців дедалі частіше стали звучати стародавні пісні у виконанні "Хореї козацької". Цей музичний колектив разом з його засновником Тарасом Компаніченком є вихідцями того самого Київського кобзарського цеху. Наприкінці 1970-х років спільнота дослідників, реконструкторів і просто любителів кобзарської традиції постала довкола бандуриста Георгія Ткаченка. Попри репресії кобзарів і бандуристів, він дивом зберіг і передав "слобожанську" традицію рецитацій під акомпанемент старосвітської діатонічної бандури. В середині вісімдесятих Київський кобзарський цех став неформальним осередком вільнодумства в українській столиці.

Зустрічі київських кобзарів нагадували давньогрецькі бенкети філософів, де замість ліри грали на бандурі. Вони цінували свободу думки і були скромними в побуті. Так само невибагливо облаштували своє помешкання і брати Кислюки, придбавши в середині дев’яностих будинок в Ірпені. Замість меблів — полиці, завалені книжками й паперами. Замість кухні – самотня плита з каструлею борщу.

Свого викладача давніх мов із Київської духовної академії та семінарії Сергій Мірошниченко згадує як людину чуйну, з великим серцем: "Ми читали Святе Письмо різними мовами — грецькою, німецькою… Не було ніякого зубріння, навчання йшло жваво. А якщо хтось помилявся, то Олександр Іванович так умів виправити, що людина навряд чи вже могла зробити ту саму помилку вдруге".

Кислюк переклав з оригіналу фундаментальні релігійні тексти. Саме цими текстами сьогодні ведуть службу в ПЦУ, зокрема в ірпінському Свято-Троїцькому храмі, який після звільнення міста від російських танків нарешті відійшов від Московського патріархату.

Інтерес до розмов на політичні теми з’явився в Кислюків ще з університетських часів. На початку 1980-х група студентів різних факультетів таємно збиралася в художній майстерні у Лаврі. Там точилися дискусії про проблеми нерадянської історії та можливі способи досягнення Україною незалежності. "Хтось пропонував повернути гетьманат, інші висловлювалися за президента", — згадує Олена Лодзинська, наукова співробітниця Музею шістдесятництва і однокурсниця братів Кислюків.

Після спроби підпалу портрета Брежнєва на Хрещатику всіх учасників затримали представники КГБ. Братів Кислюків разом з іншими виключили з університету — "за поведінку, несумісну зі званням радянського студента". У 80-ті таким формулюванням влада часто маркувала так званих неблагонадійних громадян, позбавляючи їх можливостей отримати освіту чи знайти роботу. Через деякий час Олександрові таки вдалося поновити навчання і закінчити університет. А от професійний шлях Павла назавжди було зруйновано.

**

Дрібний березневий дощ усе ще падав. Разом із Тарасом Куликом ми під’їхали до цвинтаря автівок, розстріляних із тих самих російських танків, часто з людьми, і навіть дітьми, всередині. Зовсім поруч — кладовище, де похований Олександр Кислюк. Орієнтир для нас — ряди синьо-жовтих прапорів, що майоріють на могилах воїнів, полеглих за волю України. Звертаємо праворуч, натрапляємо на дерев’яний хрест із фотографією перекладача. Рушник від поривів вітру закрив обличчя на світлині загиблого. Не змовляючись, кілька хвилин стоїмо мовчки.

"Скромна могила великої людини", — зауважує Кулик. Скромним був і сам перекладач. Ніби античному кініку, Кислюку для життя достатньо було дерев’яної бочки — аби лише туди помістилися його книжки і рукописи.

"У перекладі з латинської canin означає "собака". Тому кініків можна назвати і любителями собак, і дещо подібними до собак у своїй невибагливості. Пан Олександр відповідав цим двом характеристикам — він любив собак, котів, пташок, постійно їх підгодовував, і сам жив невибагливо, ніби та пташка", — розмірковує Кулик.

Робота не обтяжувала, а розвантажувала Кислюка. "У своєму житті не можу обійтися без тієї роботи, яку я роблю, без тих досліджень, без викладання, без перекладів, без набуття знань. Мабуть, це головне — відчуття свободи. Людина повинна бути вільною, щоб вільно реалізувати свої можливості", — розповідає перекладач у документальному фільмі.

На руїнах свого дому Павло Кислюк пригостив мене кавою, яку завбачливо привіз із собою в термосі. Саме за чашкою кави росіяни поцілили в Олександра Кислюка. Разом з ним згоріли його рукописи і його собака. Але не його робота. Вона живе в україномовних літургійних текстах у храмах помісної української церкви, на полицях особистих і публічних бібліотек, в уяві людей, що читають його переклади, в коментарях колег, які критикують, аналізують чи продовжують його справу. А також у світлій пам’яті близьких — про брата, друга, викладача і колегу. Дещицю цієї пам’яті я всотала разом із кавою з Павлового термоса — на місці зруйнованої особистої лабораторії перекладу Олександра, що стала місцем злочину і загубленого життя.

ТЕКСТ: МАР’ЯНА МАТВЕЙЧУК

Олександр Кислюк: перекладач аскетичної вдачі

"Цією дорогою на Ірпінь наступали російські колони", — розповідає на в’їзді в місто журналіст Олександр Наказненко. Він — мій провідник до помешкання Олександра Кислюка, поліглота і перекладача, розстріляного, ймовірно, однією із цих колон.

На подвір’ї зруйнованого будинку нас зустрічає Павло Кислюк, брат-близнюк покійного. На початку березня 2022 року довкола Ірпеня було дуже гучно. Він згадує: "Буча і Гостомель горіли… Бородянку бомбили, звідусіль доносилися звуки артилерії, від яких ми час від часу підскакували". Електрики в місті вже не було. Втім Кислюки та їхні пожильці евакуації не планували — готували їжу на вогні й пили чай.

У день нашої зустрічі моросив холодний березневий дощ. Але це не завадило Павлові вийти з літньої кухні надвір, щоб розіграти для мене сцену обстрілу будинку в день братової загибелі: "5 березня 2022 року я допомагав нашим військовим рити окоп неподалік від дому… Коли побачив танки, кинув лопату й побіг за будинок… Чую: паляють, паляють, паляють… Потік вогню… Аж бачу: прямо попереду хтось із гранатометом стоїть на танку… Я миттю у погріб… Виглядаю — вся хата в полум’ї… Щойно була ціла, а тепер у полум’ї… Знову почалася стрілянина… Коли затихло, я вибіг… Дивлюся — труп на порозі… Подумав, то хтось із військових… І побіг у підвал багатоповерхівки…"
Павло був певен, що в будинку нікого не було — з самого ранку його брат збирався до магазину. Лише надвечір Павло дізнався, що обгоріле тіло на його подвір’ї належало Олександру. Втім повертатися до будинку в темряві було небезпечно.

За спогадами пожильця Кислюків, що був єдиним свідком загибелі перекладача, обстріл їх застав просто серед кавування. За мить до того Кислюкові хтось подзвонив. Просив вибиратися з міста, бо ворог підійшов надто близько. Вчений лише усміхнувся у відповідь. Він ще не знав, що ця близькість для нього була смертельною.

Наступного дня Олександра поховали — одразу біля будинку. Павло разом із пожильцями вирив яму на подвір’ї, загорнув тіло у простирадло й опустив у ще підмерзлу землю. Павло вирішив виїздити з Ірпеня. На час бойових дій він знайшов притулок у батьківській хаті на Рівненщині. Після відступу росіян і звільнення Київщини Олександрове тіло розкопали волонтери. 14 липня 2022 року його перепоховали на ірпінському кладовищі.

**

Читальна зала Ірпінської міської публічної бібліотеки ім. Максима Рильського, куди частенько навідувався Олександр Кислюк, наповнена сонцем і запахом книжок. Біля муралу зі Сковородою припаркований самокат — ніби доказ демократичних тенденцій установи. Мене зустрічає директорка Олена Циганенко й одразу підводить до стенду зі світлинами, що розповідають історію боїв за Ірпінь. Приміщення бібліотеки теж суттєво пошкодили, але сьогодні про це нагадують лише фото.

"Олександр Кислюк приходив до нас ледь не щодня. Поводився дуже скромно. Годинами щось читав, писав, друкував. Незадовго до війни мені спало на думку сфотографувати його за роботою. Про те, що він знаний вчений і перекладач, ми довідалися, лише коли дійшла звістка про його загибель", — згадує директорка, показуючи мені світлину чоловіка в піджаку й окулярах, з олівцем у руках, що схилився над стосами книжок.

Перекладати Кислюк міг нескінченно довго, бувало, що й по дванадцять годин на день. У вільну хвилину любив брати до рук кишеньковий словник і підкреслювати незнайомі слова, щоб краще запам’ятовувалися. Імовірно, саме за цим заняттям директорка спіймала його просто перед початком великої війни.

"Пан Олександр знав, мабуть, мов зо двадцять і постійно вчив нові, — розповідає мені за кавою Тарас Кулик, друг перекладача. — Французька йому спочатку давалася важкувато. Але, вивчивши латину, він зрозумів, що тепер легко може опанувати будь-яку романську мову".

Повернувшись додому, я шукаю сліди Олександра Кислюка в архівах ютубу. Хочеться почути, як він говорив, побачити, як жестикулював, дивився і усміхався. Натрапляю на етер програми "Чи мертві "мертві" мови?" за 2003 рік, де скромний чоловік із бібліотечного фото, але значно молодший, розповідає про викладання давньогрецької, церковнослов’янської, латини, занурення у стародавній іврит: "Коли я беруся до вивчення інших іноземних мов, то відчуваю дистанцію, бо спершу не знаю історії, культури, мистецтва. Треба спочатку підготувати себе". Таке відчуття цінності контексту, напевно, дала Кислюку історична освіта, здобута в університеті Шевченка.

У двотисячних Олександр Кислюк переклав українською "Політику" Арістотеля й "Коментарі до Арістотелевої Політики" Томи Аквінського (видавництво "Основи"). Засадничий твір давньогрецького філософа, який і сьогодні лежить в основі розмови про політичний устрій, на той момент був уперше витлумачений українською. А перекладу "Коментарів" Томи Аквінського не було навіть російською, яка ще з радянських часів через колоніальну політику значно випереджала Україну в перекладах фундаментальних філософських праць.

Робота над обома працями зайняла дев’ять років. Доводилося раз по раз допрацьовувати тексти, враховувати зауваження рецензентів. Ученого надихала сама необхідність перекладу. "Потрібно було виробити відповідну термінологію, уникнути зайвих запозичень — латинізмів, грецизмів тощо. І, разом з тим, зробити переклад на сучасному рівні, аби він звучав актуально", — розповідає учений своєму другові Віталію Квітці в інтерв’ю журналу "Українська культура". Кислюк згадує про наміри перекласти історичні хроніки латинською мовою, що описують Україну періоду Хмельниччини та Руїни. І зрештою втілює їх.

У 2021 році він уперше переклав з латини "Історію українсько-польської війни" польського хроніста Самуеля Грондського, що описує визвольні змагання 1648-1658 років та свідчить про актуальні історичні проблеми того часу, зокрема походження козацтва.

"Цей переклад вийшов невеликим накладом у сто примірників, — згадує видавець книжки Тарас Кулик. — Пан Олександр дуже швидко продав їх усіх друзям, знайомим і вченим: першоджерела треба всім, а читати латиною вміє далеко не кожен".

Кислюк брався не лише за класичні твори. Перекладав і сучасну філософію, зокрема Сібе Шаапа, нідерланського політика та філософа, і засновника теорії цивілізації Норберта Еліаса, і німецького філософа Карла Ясперса, і багатьох інших.

Заглиблюючись у мови, Кислюк шукав нових підходів до їхнього вивчення. Один із них — спробувати засвоювати мову, як це робить дитина. Такий метод передбачає читання тексту незнайомою мовою і поступове розгадування закладених у ньому смислів. Рівень розуміння раз за разом зростає, з'являється відчуття мови та її логіки.

"Не можна стверджувати, що навіть українську мову ми знаємо досить добре, я її вивчав і вивчаю ціле життя", — розказує Кислюк у документальному фільмі, знятому про нього в кінці дев’яностих. "Я не можу віддати перевагу жодній з мов, це океан дивовижної краси, вся історія народу, вся культура, вся душа", — розкриває перекладач причину своєї невга-мовності.

**

Біля Свято-Троїцького храму, одного з найстаріших в Ірпені, — зелено і сонячно. Сергій Мірошниченко, клірик ПЦУ і давній знайомий Олександра Кислюка, зустрічає мене усмішкою і запрошує на чай.

"Отак ми зазвичай чаювали в оселі Миколи Будника, одного із засновників Київського кобзарського цеху. Спершу збиралися на Звіринці, а згодом у його помешканні тут, в Ірпені. Хтось майстрував бандури, хтось співав, а хтось приходив поспілкуватися чи послухати", — пояснює клірик.

Із початком великої війни на вулицях і в оселях українців дедалі частіше стали звучати стародавні пісні у виконанні "Хореї козацької". Цей музичний колектив разом з його засновником Тарасом Компаніченком є вихідцями того самого Київського кобзарського цеху. Наприкінці 1970-х років спільнота дослідників, реконструкторів і просто любителів кобзарської традиції постала довкола бандуриста Георгія Ткаченка. Попри репресії кобзарів і бандуристів, він дивом зберіг і передав "слобожанську" традицію рецитацій під акомпанемент старосвітської діатонічної бандури. В середині вісімдесятих Київський кобзарський цех став неформальним осередком вільнодумства в українській столиці.

Зустрічі київських кобзарів нагадували давньогрецькі бенкети філософів, де замість ліри грали на бандурі. Вони цінували свободу думки і були скромними в побуті. Так само невибагливо облаштували своє помешкання і брати Кислюки, придбавши в середині дев’яностих будинок в Ірпені. Замість меблів — полиці, завалені книжками й паперами. Замість кухні – самотня плита з каструлею борщу.

Свого викладача давніх мов із Київської духовної академії та семінарії Сергій Мірошниченко згадує як людину чуйну, з великим серцем: "Ми читали Святе Письмо різними мовами — грецькою, німецькою… Не було ніякого зубріння, навчання йшло жваво. А якщо хтось помилявся, то Олександр Іванович так умів виправити, що людина навряд чи вже могла зробити ту саму помилку вдруге".

Кислюк переклав з оригіналу фундаментальні релігійні тексти. Саме цими текстами сьогодні ведуть службу в ПЦУ, зокрема в ірпінському Свято-Троїцькому храмі, який після звільнення міста від російських танків нарешті відійшов від Московського патріархату.

Інтерес до розмов на політичні теми з’явився в Кислюків ще з університетських часів. На початку 1980-х група студентів різних факультетів таємно збиралася в художній майстерні у Лаврі. Там точилися дискусії про проблеми нерадянської історії та можливі способи досягнення Україною незалежності. "Хтось пропонував повернути гетьманат, інші висловлювалися за президента", — згадує Олена Лодзинська, наукова співробітниця Музею шістдесятництва і однокурсниця братів Кислюків.

Після спроби підпалу портрета Брежнєва на Хрещатику всіх учасників затримали представники КГБ. Братів Кислюків разом з іншими виключили з університету — "за поведінку, несумісну зі званням радянського студента". У 80-ті таким формулюванням влада часто маркувала так званих неблагонадійних громадян, позбавляючи їх можливостей отримати освіту чи знайти роботу. Через деякий час Олександрові таки вдалося поновити навчання і закінчити університет. А от професійний шлях Павла назавжди було зруйновано.

**

Дрібний березневий дощ усе ще падав. Разом із Тарасом Куликом ми під’їхали до цвинтаря автівок, розстріляних із тих самих російських танків, часто з людьми, і навіть дітьми, всередині. Зовсім поруч — кладовище, де похований Олександр Кислюк. Орієнтир для нас — ряди синьо-жовтих прапорів, що майоріють на могилах воїнів, полеглих за волю України. Звертаємо праворуч, натрапляємо на дерев’яний хрест із фотографією перекладача. Рушник від поривів вітру закрив обличчя на світлині загиблого. Не змовляючись, кілька хвилин стоїмо мовчки.

"Скромна могила великої людини", — зауважує Кулик. Скромним був і сам перекладач. Ніби античному кініку, Кислюку для життя достатньо було дерев’яної бочки — аби лише туди помістилися його книжки і рукописи.

"У перекладі з латинської canin означає "собака". Тому кініків можна назвати і любителями собак, і дещо подібними до собак у своїй невибагливості. Пан Олександр відповідав цим двом характеристикам — він любив собак, котів, пташок, постійно їх підгодовував, і сам жив невибагливо, ніби та пташка", — розмірковує Кулик.

Робота не обтяжувала, а розвантажувала Кислюка. "У своєму житті не можу обійтися без тієї роботи, яку я роблю, без тих досліджень, без викладання, без перекладів, без набуття знань. Мабуть, це головне — відчуття свободи. Людина повинна бути вільною, щоб вільно реалізувати свої можливості", — розповідає перекладач у документальному фільмі.

На руїнах свого дому Павло Кислюк пригостив мене кавою, яку завбачливо привіз із собою в термосі. Саме за чашкою кави росіяни поцілили в Олександра Кислюка. Разом з ним згоріли його рукописи і його собака. Але не його робота. Вона живе в україномовних літургійних текстах у храмах помісної української церкви, на полицях особистих і публічних бібліотек, в уяві людей, що читають його переклади, в коментарях колег, які критикують, аналізують чи продовжують його справу. А також у світлій пам’яті близьких — про брата, друга, викладача і колегу. Дещицю цієї пам’яті я всотала разом із кавою з Павлового термоса — на місці зруйнованої особистої лабораторії перекладу Олександра, що стала місцем злочину і загубленого життя.