Як не перетворити Бучу на Діснейленд

185
Роздрукувати
Сливинський Остап
Сливинський Остап
Віцепрезидент
Як не перетворити Бучу на Діснейленд
Oleksiy Pshemyskiy

Травма війни буде з нами ще впродовж десятиліть. Попри те, що війна на нашій землі триває вже вісім років, це – новий для нас досвід. Він новий через свою масштабність (в той чи інший спосіб травмованою є абсолютна більшість населення України) та глибину (після Другої світової війни на наших землях не вчинялися воєнні злочини такої жорстокості та повсюдності). Якщо йти за визначенням Ґілада Гіршберґера, то лише зараз ми маємо справу з колективною травмою, тобто реакцією на травматичну подію, яка вражає усе суспільство.

Більшість дослідників (не буду цей допис перевантажувати іменами і посиланнями) сходяться на тому, що спільна травма є одним із найсильніших чинників, які впливають на форми колективної ідентичності. Іншими словами, ми, українці, вже ніколи не будемо такими, як раніше: ні в стосунках зі самими собою, ні у взаєминах з іншими.

Зізнаймося, ми виявилися неготовими до війни (у цьому не треба надто собі дорікати, бо чи можна бути готовим до того, чого не можеш собі уявити?). Чи будемо ми готові до нових себе? Розмову про це вже потрібно починати, хоч війна і злочини тривають, і, ймовірно, найглибший шок від усвідомлення всеосяжності зла, яке Росія принесла на нашу землю, у нас ще попереду. Інакше кажучи, глибину нашої колективної травми наразі виміряти ще неможливо.

Цікаво, що каталізатором цих дискусій стає не що інше, як фандрейзинґова вечірка, точніше, "імерсивна благодійна вечеря", яку Київська школа економіки планує організувати 25 червня у Гарвардському клубі у Нью-Йорку. Мета її шляхетна: збір коштів для України. Натомість засоби – суперечливі. В анонсі події читаємо, що вечеря допоможе гостям "відчути емоції від війни в Україні через аудіовізуальні ефекти", у "коктейльному просторі" відбудеться виставка про вoєнні злочини, до самої вечері буде подано "їжу часів війни", а "транзитна зона" проілюструє російські фільтраційні табори, що діють на українській території. Передбачений і дрескод: Black Tie Optional або Formal.

У дописах та коментарях про цю подію в соцмережах її переважно називають "неприйнятною", такою, що "експлуатує та знецінює досвід жертв війни".

У відповідь на це організатори вечірки в особі президента КШЕ Тимофія Милованова вже пообіцяли "спростити концепцію події та прибрати зі сценарію все, що викликає занепокоєння спільноти". Побачимо, що з того вийде, але спочатку треба нам самим (спільноті), максимально відклавши набік емоції, спробувати визначити, що ж викликає наше занепокоєння.

До того самого закликає фаховий соціолог, ректор КШЕ Тимофій Брік. Він пише: "викликати потрібні емоції у західної аудиторії в вірусних роликах, коли літаки бомблять Париж, можна. Викликати емоції, коли ставити західній аудиторії сирени, можна. Викликати емоції співчуття та співпереживання кліпом, який знятий в Бучі, можна. (...) Але робити такий фандрейзинг вже не можна, бо... (і тут треба обгрунтовано проговорити) ".

Спробую це зробити.

Багато років мені з голови не виходить одне місце, в якому я побував у Берліні. Це – Єврейський музей, запроєктований знаменитим архітектором Данієлем Лібескіндом. А зокрема, одна його частина, яка називається "Вежа Голокосту". Це – висока бетонна споруда неправильної багатокутної форми без вікон, абсолютно порожня всередині. Світло проникає лише крізь вузьку шпарину десь вгорі. Туди також немає "нормального" входу, заходити доводиться крізь вузький темний підземний тунель. Сюди майже не доходять ніякі звуки з зовнішнього світу.

Всередині цієї будівлі виникає стан самотності і безпорадності. Комусь, хто страждає клаустрофобією або схильний до надмірної тривожності, туди взагалі заходити не варто. Це – простір, який цілковито вириває зі звичного життя, ставлячи людину перед лицем остаточності. Притому, що він – порожній. І діє він як психологічний інструмент, видобуваючи з кожної людини її особисті страхи, не накидаючи ніяких образів чи сюжетів. Дехто, з ким я спілкувався, зізнався, що відчув усередині страх смерті.

Якщо й можливе якесь чесне "імерсивне" переживання жахливого, то ось воно. В самотності, пустці, далеко від речей, понять, атрибутів звичайного життя. Тут неважливо, хто ти, який твій соціальний чи майновий статус, що на тобі і у твоїх кишенях. Страх смерті, як і сама смерть, урівнюють всіх.

Чи багато хто готовий до того, щоб опинитися на межі, за якою починається небуття? Ні, і це нормально. Так само, як нормальним є те, що насилля і жорстокість перебувають за межею.

У цьому я й бачу ризик подібних фандрейзинґових "вечірок" – у мимовільній нормалізації неприпустимого через його освоєння, уведення в контекст безпечного, комфортного, соціально прийнятного. У взаємодії з жахливим, яка здійснюється через імерсивні практики, має бути мінімум речей, які відбуваються за правилами сприймача: навпаки, його потрібно максимально вирвати з його звичного життєвого оточення. Ніякого "коктейлю", ніякого "дрескоду". Абсолютний мінімум того, що є гарантією захисту і безпеки, життєвої незмінності.

По суті, такі "імерсивні" вечірки нагадують так званий "темний туризм" (dark tourism), який став доволі популярним в останні десятиліття. Полягає він у відвідуванні місць, де мали місце екстремальні форми насилля або техногенні чи природні катастрофи з великою кількістю жертв. Ясна річ, самому туристові під час відвідин уже нічого не загрожує. Щоб показати, в чому тут проблема, звернуся до польсько-британського соціолога Зиґмунта Баумана, який писав про туристів: "вони не належать до жодного з місць, як відвідують, чудесним чином перебуваючи водночас всередині і назовні. Туристи тримаються на відстані і роблять усе, щоб ця дистанція не зменшувалася". Спраглі поверхневих "вражень", туристи водночас прагнуть уникнути зайвого ризику, щоб повернутися додому такими ж, якими вирушали, лише притрушеними "подорожньою пилюкою". "Темний туризм" є лише імітацією справжньої причетності, справжнього співпереживання. Такий турист ніколи не попливе в одному човні з жертвами насилля, навіть не ступить на його борт.

Зовсім інакшою є практика паломника, прочанина, який вирушає, щоб пережити глибинну зміну себе. Для цього він і взуває прості сандалії, бере в руки костур, кидає у наплічник лише найнеобхідніше. Він залишає вдома все, що в'язало його з попереднім життям, визначало його суспільний статус, його "персону".

Чи маємо ми очікувати від гостей фандрейзингової події чогось подібного? Очевидно, що ні. Вони й потрібні нам саме такими, якими є: забезпеченими, фінансово стабільними людьми, потенційними меценатами. Очевидно також, що ми не маємо обманювати ні себе, ні їх, що – як написано в анонсі події – вона "змінить їх", а війна "більше ніколи не буде абстрактною". Це – обман, який залишить відчуття кривди у жертв війни і несмаку у тих гостей події, які здатні оцінити її критично. Чи варто скасовувати подію? Ні. Чи варто її повністю переосмислити, відмовившись від практики імітації? Так.

І насамкінець: коротенький словничок для організаторів події в Гарвардському клубі. Він складається лише з двох слів.

1. Імерсивність – це слово їм аж надто добре відоме, але треба не забувати, що вона доречна далеко не завжди.

2. Діснеєфікація (Disneyfication). Можливо, і це слово їм відоме, але про всяк випадок нагадаю. Це – комерційне освоєння речей, явищ, подій через їхнє спрощення, нейтралізацію та знешкодження. Не є доречною ніколи.

13 червня 2022
185
Теги: #Війна
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: