Стіни життя

Вночі, коли нам здається, що дрони летять зовсім близько, ми переносимо дітей у коридор. Ще від початку війни нас учили дотримуватися правил двох стін. Уникайте близькості до скла, воно може поранити; шукайте стін, вони можуть захистити.

Діти лягають на великі подушки (замість матраців) прямо на підлогу. Інколи вони одразу засинають, і ми чуємо їхні сопіння: у кожної з наших дівчат мелодія і ритміка сну своя, ніколи не сплутаєш. Інколи вони сидять, обійнявши коліна руками, і вслухаються в темряву. Інколи притуляються до нас, намагаючись проникнути своїми рученятами під наш одяг. Наче під шкіру.

Два роки тому дрони летіли повільно, звук їхніх моторів нагадував мопеди. Так українці їх і прозвали: мопеди, що летять з Росії і несуть смерть. Зараз вони летять швидко, оснащені реактивними двигунами. Вже як крилаті ракети. Несвідомо ти кажеш собі, що все одно не встигнеш сховатися. І ти би лежав у своєму ліжку й далі, але навіть уві сні мозок наказує думати про дітей. І ми беремо їх і переносимо у коридор. Правило двох стін.

Інколи в людській історії стіни є згубними. Вони затуляють нас від інших. Вони залишають когось поза межами. Їх пристрасно руйнують у пошуках свободи.

Інколи навпаки, стіни стають нашою бронею. Знайди свою стіну і тримайся за неї. Інакше загинеш.

Інколи стін забагато, інколи замало. Історія ніколи не дає однакових відповідей. Це хвиля, вібрація, струна. Для розуміння історії потрібен слух.

Чотири роки великої війни, дванадцять років війни загалом. Двоє з трьох наших доньок народилися під час війни. Найменша, Ярослава, прожила половину свого життя у великій війні.

У неї тонесенька шкіра, за якою видно мереживо вен; у неї завжди був погляд дитини з іншої планети. Вона схожа на маленьку рибку. Вона плаватиме глибоко.

У цій війні російська армія хоче нас усіх вбити. Знищити життя сотень тисяч людей, дітей і підлітків, немовлят і вагітних, дорослих, старих, міцних і крихких. І вона вбиває. Украінці для неї занадто вільні, і занадто вірять у те, що свобода - це життя. Російська ж "офіційна" історія вчить росіян, що свобода - це розпад і смерть. Тому свободу треба ненавидіти. На жаль, більшість із них так і робить.

Війна змушує знову й знову думати про дітей. Прагнення захистити своїх дітей є головною мотивацією багатьох - як тих, хто йде на фронт, так і тих, хто бере своїх дітей і їде з ними за кордон. Народження нового буття і збереження його: це нас тримає.

Є багато хороших речей у сучасному світі, але є річ, яка мені не подобається: ми знецінили таємницю народження. Люди занадто закохані в свої життя, і все рідше дають дорогу життю новому. Люди забули, що життя цінне не лише саме по собі, а й як подорож рікою до життя нового. Люди забули давню метафізику, яка була так зосереджена на народженні і подоланні смерті.

Ми стали менше народжувати, а тому хвиля часу нас несе у стан старців. У великий будинок для помирання.

Мирні суспільства течуть цією повільною рікою старіння; хижі суспільства вивільняють смерть, щоб збільшити небуття.

Тирани люблять смерть. Тиранія - це танатократія, правління через смерть. Танатократія - це коли ти вважаєш смерть найкращим інструментом управління. Парадокс у тому, що смерть теж хоче жити - і вичавлювати справжнє життя з його володінь.

Путінізм у Росії, трампізм в Америці - це сили, закохані у знищення. Вони знають, як руйнувати, але не знають, як створювати.

А ми хочемо створювати. Ми хочемо, щоб наші діти вижили. Ми хочемо, щоб народжувалося більше дітей.

Щомісяця ми з моєю дружиною Тетяною їздимо на фронт. Ми веземо автівки для наших військових. Ми вже купили і відвезли понад пʼятдесят. Дві останні ми передали хлопцям, які повернулися до війська після поранень. Вони все одно жартують і посміхаються, але в їхніх очах оселилася війна. Ті, хто пройшов крізь війну, впізнають один одного за поглядом.

Дороги прифронтових міст все більше вкривають антидроновими сітками. Малі дрони їх не подолають і заплутаються - як заплутуються в них справжні птахи. Сітки ці часом рибальські, їх надсилають з усього світу, і часом на цих дорогах в тебе враження, що ти пливеш під водою. Або просуваєшся володіннями величезних павуків, які обплели наші шляхи своїм павутинням. Немов справжні володарі цих місць.

Але від великих дронів сітки не захищають, і час від часу ми бачимо на дорозі спалені машини. У них були люди, хтось урятувався, а хтось не встиг.

Зима цього року дуже холодна, температура падає до -20. Російська армія знищує українську енергетику, великі теплоелектростанції, що подають струм і тепло. Тисячі багатоквартирних будинків у Києві - а значить сотні тисяч людей - живуть без опалення у своїх квартирах. Те саме в інших великих містах. Якщо їхні квартири мають лише електроплити, то їм ще й нема на чому приготувати їжу. Так російська армія карає українців за їхнє бажання бути вільними. Бути собою.

Наші діти часто роблять уроки під світлом пересувних ламп. Війна - частина їхнього дитячого світу. Поки що цей світ війну перемагає, і вони сміються, граються і бешкетують, як і всі інші діти в усьому світі.

Поки що в їхніх життях сили народження сильніші за сили вмирання та смерті. Чи так буде завжди? Ми боремося за це з усіх сил.

Ми знаємо, що коли летять дрони, дітей треба нести в коридор. Знайти свою стіну і сховатися за неї.

Але там, де не лишилося стін, залишаються люди. Україна створила стіну зі своїх власних тіл. З тіл і душ своїх людей. Ця стіна крихка, вона не з каміння. Кожна душа в ній незамінна. Кожна смерть - це неповернення, назавжди.

Як довго ми протримаємося? Ми не знаємо. Поки ми дихаємо. На вулиці -20, і біла, як молоко, пара злітає з наших губ.

Десь у небі дихають янголи, і вкривають небеса хмарами. Діти впізнають у них улюблених тварин.

Їхній, дитячий, світ має нарешті перемогти.