Про письменницький магнетизм і перетікання любові

18-19 квітня в рамках проєкту Українського ПЕН "Мереживо. Літературні читання в містечках України" письменниці Людмила Таран і Теодозія Зарівна відвідали міста Самбір і Трускавець, що на Львівщині. Зустрічі модерувала Марія Титаренко. Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".

На "Мереживо" у Самборі й Трускавці зібралися повні зали - авторок тут знають, читають, шанують і приймають, як найдорожчих гостей. Письменниці віддячують присутнім тою самою монетою: вони щедро діляться власними досвідами, порадами, приватними історіями, меткими спостереженнями, болями і своїми відкритими серцями. Опісля таких зустрічей відвідувачі стають до авторок у чергу насамперед по обійми, а вже потім - по книжки. Так, "Мереживо" вимережує любов.

На обидвох подіях авторки розповідали про різноманіття жанрів, у яких вони працюють або в які перейшли із початком війни. Так, приміром, Теодозія Зарівна поділилась своїм давнішим досвідом переходу із поезії на прозу:

"Після кількох поетичних збірок я зрозуміла, що проза - це роззутися із каблука і піти якщо не босою, то принаймні в тапочках. Це великий комфорт. Це можливість сказати все те, що хочеш. Звісно, треба відчувати слово, форму, пластику тексту. Це велике благо для письменника - вимовитися, нарешті наговоритися".

Тепер пані Теодозія має намір увійти в есеїстику, хоча "війна не додає натхнення", тож авторка вичікує, що саме в ній озветься. Окрім редагування журналу, вона також займається перекладами сучасної європейської і слов’янської поезії та драматургії. Людмила Таран поділилась, що вперше в житті нещодавно написала чотири есеї, в яких відрефлексовує свої переживання. Вона також розповіла, що знову повернулась до поезії після довгого прозового періоду, а також до жанру інтерв’ю - за неповних пів року письменниця узяла тринадцять інтерв’ю в українських письменниць про те, як вони переживають війну.

"Це письменниці ВПО, це ті, чоловіки яких воюють на фронті, і ті, які втратили чоловіків на війні, - уточнює пані Людмила. - Я закликаю вас фіксувати все у будь-який спосіб - фотографії, щоденники, спогади, переживання, плачі, спогади, молитви. Це все - свідчення війни і нашого часу".

Пані Людмила неодноразово зверталась адресно саме до молоді у залах обох міст. Згадуючи досвід роботи із Теодозією в журі МАН у секції літературної творчості, вона пригадувала, що це був дивовижний досвід - читати роботи талановитої молоді. "Пишіть, - наполегливо радить вона залу. - Це величезне щастя - виявляти себе писанням у цьому світі".

Обидві авторки ділилися пережитими досвідами під час повномасштабної війни. Так, Теодозія перші два місяці не відкрила жодної книжки - не могла читати. Вона пригадала історію, як колись у Світлани Алексієвич запитали, чи не хоче та написати про український Майдан, на що нобелівська лавреатка відповіла, що хоче ще жити і що все життя пише про страшні речі.

"Адже письмо на важкі теми забирає багато життєвого ресурсу, - коментує пані Теодозія. - Бо писати - це пережити ще раз. Я вживаюся у свого героя, я потім це переживаю, і взагалі письмо - це важка фізична праця".

Людмила Таран розповідала про свої способи відновлення і переживання травматичних досвідів війни, зокрема про терапевтичну дію "Бранденбурзьких концертів" Баха, які стали для неї ліками, а ще про порятунок книжками, які створюють психологічний затишок, а відтак порятунок. Позатим пані Людмила сказала про війну і такий страшний парадокс:

"Господи, якби не війна, я б не знала скільки в нас прекрасних людей. Читаєш усі ці некрологи і думаєш, що це ті люди, яких ми ніким ніколи не замінимо. Це страшна правда".

Пані Людмила розповідала чимало про свої подорожі Україною і про важливість пізнання своєї землі: "Це так напоює, це дає таку силу!" Зазвичай письменниця сама складає собі маршрути, у цих мандрівках вона все записує у блокнот - їх у неї назбиралась "ціла гора". Так ось, перед поїздкою у Самбір, вона знайшла свій блокнот двадцятирічної давності про Самбір. "У таких блокнотах, - каже пані Людмила, - є цей настрій, особлива атмосфера, щастя. З них потім творяться сюжети, беруться важливі деталі". Авторка не переглядає фотографії, вона переглядає блокноти, цінуючи цю письменницьку звичку - все фіксувати. "Мандрівка - це спосіб затримати час, - додає пані Людмила. - Це коли відстань перетворюється на час. Я це фізично відчуваю. Хоча тепер всі наші мандрівки завжди ризиковані - адже під час війни ніде в Україні немає безпечного місця".

Під час зустрічей авторок розпитували про секрети їхньої творчості, про вплив журналістики на обох, про роботу над мовою і авторським стилем. Теодозія Зарівна розповідала принагідно, як навчалася у своєї мами її розкішного словотвору та фразеології.

"Викласти історію - це 50% роботи, - пояснює пані Теодозія. - Решта - це мовний плин. Адже мова створює магію, атмосферу, мова пахне! Мовний апарат, окрім сім’ї і школи, тренує читання. Те, що ви читаєте, впливає на гнучкість розуму, на мислення, на блиск, на привабливість! За добірним мовцем ідеш, як за тим, хто на сопілці грає".

Сама авторка дуже ретельно і скрупульозно ставиться як до свого мовлення, так і до роботи із джерелами для своїх історичних романів, а зокрема до роботи із деталями. Так, вона згадує, коли писала роман, був епізод, де в князівни впав ґудзик на підлогу, а пані Теодозія не знала, чи від дзенькнув, чи ні. Задля з’ясування цієї деталі вона перегорнула десятки статей про те, якою була у ті часи підлога залу і як же той ґудзик таки дзенькнув.

Пані Людмила поділилась історіями, як вона закохувалась у хлопців, що мали гарну мову. "Яка людина - я відчуваю за мовою, - зізнається вона. - Не люблю стерильної мови, зокрема в дубляжах. Утім, можу підліткам - щоб дохідливіше - зауважити їхнім сленгом: "Фільтруйте базар!" Пані Людмила переймається тим, як тепер підлітки "гнуть москаля", послуговуючись брутальною мовою.

"Це нам накинули, - зітхає вона. - Світ людини виявляється в мові. Його треба контролювати. Ми є носіями величезної мовної тяглості, за нами не одне покоління людей, які страждали і які тримали цю мову попри заборони й переслідуквання. Маємо берегти цей скарб - рідну материнську мову".

Розпитували письменниць також і про те, які якості вони цінують у людях, які книжки сформували їхню письменницьку майстерню, запитували про мрії, про відповідальність, про досвіди подібних літературних зустрічей у різних регіонах України.

"Письменник - це магніт, - резюмувала одну зі зустрічей пані Теодозія. - До нього притягуються прекрасні люди. Куди б ми не їздили, і в селах, і в містах, є ці жінки, з якими не наговоришся, є старші люди, в яких так багато історій. Головне для письменника - любити людей. Якщо ти любиш людей, то ця любов буде і в творах".

Український ПЕН висловлює щиру подяку за підтримку:

працівникам Самбірської міської публічної бібліотеки, працівникам міського Народного дому, працівникам Туристично-інформаційного центру, начальниці відділу культури Оксані Фарович, а також прес-секретарці Самбірського міського голови Світлані Андрейчиковій;

Бібліотекарям Трускавецької Централізованої бібліотечної системи, зокрема директорці Галині Грицало, а також учням загальноосвітніх шкіл Трускавця.

Марія Титаренко