МАРЮС БУРОКАС “ДІМ НЕЗДІЙСНЕННИЙ”

заголовне фото Юрка Костишина

Марюс Бурокас — литовський поет, перекладач і громадський активіст. Мешкає у Вільнюсі. Від початку повномасштабного вторгнення багато часу присвячує інформуванню литовської аудиторії про те, що відбувається в Україні, та перекладу української поезії, зокрема тих авторів, що служать у ЗСУ. Один зі співзасновників ініціативи допомоги Україні, створеної на базі Літературного фонду Спілки письменників Литви.

Переклад з литовської Катерини Міхаліциної та Марюса Бурокаса

***

ніколи не матиму

дому, якого прагну,

мій дім нездійсненний:

з липами поза вікнами

на тихій площі,

з книгами та картинами

 

такий мають інші —

поза реальністю

 

такий

я сам для себе заборонив

 

мені не можна

 

знаю —

якщо засну у ньому

 

то не

прокинусь

 

ПРИПЛИВ І ВІДПЛИВ

 

вітер такий, що зразу за Вільнюсом — море, зразу за Вільнюсом — голий обрій, нічийна земля, досить вийти за місто, а далі — ряд будинків для гобітів, що підзбирали багатства, ряд покинутих орками фабрик. і потоптаний ліс. і зразу — море.

порожнє і сіре, злітна смуга, парковка. вітер полоще самотній стяг. вітер струшує мозок мов сонях на стеблині хребта.

обернись. і одразу за морем — Вільнюс, смуга червоного світла неонів заправки, і потоптаний ліс, і ряди силікатної цегли. а устя міста щораз вужчає, нахлинає на брук.

човен свій прив’яжи до ноги скульптури.

**

у дитинстві, після червоного заходу сонця, приходив, дуже великий і темний, тулився за хатою, пирхав у вікна. щільне блискуче хутро. такий само самотній. я читав йому про НЛО і кульові блискавки, про привидів і про танець Святого Віта, амфібій і колобусів. про все, що діється, коли відвертаєшся, потемки, деінде, поза моїм полем зору, не зі мною. сяйво мені не являлося, але являвся ти. вихопилювався в сутінках із берези, з шанців, порослих ожиною, замшілих дзотів, з мідних присмаків, із печер, що на смак як залізо.

тепер чекаю на сутінки, знаю, куди маю йти, повз вичахлі липи, покривленим тротуаром, попри закіптюжену паровозною сажею кладку. знаю, що доведеться навідати. тебе. вицвілого, майже прозорого, притрушеного порохнею, між пожовклих газетних вирізок, полови й старого начиння, у засміченій печері пам’яті. тебе, мій недужий, тебе, самотносте й жаху мого дитинства із посивілим хутром.

АСАВІТАЙ

Юрзі

тут звук ясний, м'який, мовби осикове дерево. за рогом ховаються вісімдесяті: червоний магнітофон, лялька, що полисіла від радіації збіглих років. потуга часу, стиснута в кулак разом зі щіпкою старого паперового конфеті. я не міг його вибрати з твого волосся. завжди вологого, із ароматом лепехи.

але часу тут нема. тут час — лілеї світлі, зелена спина рибини, твій крок легкий, немов вода. ти час наспівуєш, шукаєш як скам'янілості в гравійній ямі, збираєш мовби хмиз для розпалу. ти його відсинаєш, відтанцьовуєш, відвсміхаєшся.

і часу нема. птах висне на нитці зі сволоку. день горить як папір.

і ночі немає. ніч гуляє деінде, до нас торкнеться тільки блідо-фіалковий крайчик її плаща.

 

Or is he a key, cold-feeling

to the fingers of prayer.

Ted Hughes

 

**

до металевої скриньки із бÍлками, яку, заіржавілу, так важко і приємно відкривати, я клав Тебе. шкребешся голосно, гримотиш і виляскуєш, мов надірваний лист жерсті, не розумію Твоєї мови, ніколи до пуття не розумів, Ти не дав мені дару ладно поєднувати речі, з насолодою водити долонею по їхній гладко витесаній, очищеній шкірі, позбавив задоволення бачити, як вони шляхетніють і старіють разом. ходжу серед чужого Творіння, роззираюся і розумію, що вже, мабуть, пізно, прискорення не пустить спинитись, відступити, різьбити, свердлити й стругати.

утім ти дав мені ефемерну здатність складати слова. що мені з неї? що для мене ті вигадані матеріали й пейзажі, ті ословлені речі та позаписувані місця? я тесля рядка і гончар верлібрів, стельмах меблів з паперу, швець вивернутого навиворіт тексту. майстер вітру, що вишиває нескінченний білий сувій.

мої сліди там, петляють понад засніженим озером.

ГРЕБЕННЕ – РАВА-РУСЬКА

кордон нагадує механічний кишківник, давно закинуте риштування, звичний світ до сюди добіг і спинився. ти втрапив на обідню перерву в чистилищі. всі пішли погуляти, випити склянку чаю, повагом погортати пожовклі папери, написані під копірку. час вклякнув теж. лежить, ціпеніє біля ангарів із гофрованого заліза. квапишся тут тільки ти, бо маєш на думці темінь, комендантську годину, їзду повз спримарнілі блокпости, де нікого немає. про сирени, ракети, кулі, що прошивають тіло. про шини, в яких машина, що її віддадуть бійцям, посуватиметься в багнюці. мислення тут просте, прозаїчне, сухе, мов папери, що з’їдають чорнило печатки, яку врешті поставив митник. приглушений стукіт у дверці. протяг кашляє із підземелля. кілька годин розтягнулись на день — і свобода.

світ знову рушив навспак: простір несповідимий відкривається червонястою ниткою, вшитою в обрій: там — мета, тут — вітер, завія. очікування повідомлень.

ЗАПАЛЕННЯ

дім хвороби — жовтуватий, головоломний. там завжди пообіддя, зима, десь по четвертій. скільки іграшок у кімнаті хвороби: червона труба кашлю, кубики страховиддя, конструктор гарячки, карти марень — бери і тішся; розпашілі хирляві іграшки — відвертаються, чезнуть, наче те марево, розлітаються, мов кульки ртуті.

дім хвороби хапає пальцями протягів, армія хвороби перетинає брід крові, крокує маршем крізь гаї альвеол, розгортається мосяжний стяг сутінків, тиша, тиша бере нас обох, дитино, в обійми.

і дім зачиняє віконниці, вихор безмовний замикає всі двері, буря безсонна обмахує вікна, блискавки пульсу б’ють. німо. надто рідко. надто. далеко.

і пані вже йде... і чорніє від ходи її... сад...

 

ЧЕРНІГІВСЬКА ВИШНЯ

оповиває корінням усю цю землю, зростає на кістяках історії, шоломах, мечах і гарматах, тужавіє жилами дерево, плоди достигають кривавим ягіддям, кривавим ягіддям і свистом снарядів, воланням сирен, яке не забути довіку. трава скрадає віспини вибухів, сосни рояться, вгинаються, заступають — там порожнеча, там дитинства розбиті вікна, наука розстріляна, мова з вибитими цегляними зубами, там за стіну зачепився соняшник, намальований Олесею з п’ятого класу. літня жінка крутить педалі, квапиться, сирени все виють, світ роздирають на клапті, проштрикують, ніби м’яч, хижа й бездушна темінь вистромляє обличчя, все як завжди, кульбаби цвітуть на руїнах, віконна рама висить на берéзі, міна зарилась у ґрунт, мовби кріт. столітня вишне, я повернуся, бо скуштував кривавих твоїх коралин, бо стискав у долоні твою слизьку душку кісточку, я обійду всі гінкі церкви, бо тільки там я збагнув цю стриману красу, шрами скульптур загояться, обкладинки книг, прошиті осколками, випростаються, і я знову знатиму, як воно — говорити.

сирени волають понад габою церков, понад річкою, понад історією. там, де ми припаркували машину, — яма й уламки колон.

**

Ділитися страхом — то найміцніший зв’язок.

Дж. А. Бейкер

Ні звір, ані птах тебе не жалітимуть. Очі їх темні й колючі. Ти для них — цятка страху, грім жаху, засмічення часу і простору. Тріщина у триванні.

Ти іншої крові, мінишся шемротом, штучним освітленням. Стежка, яку ти

топтав, іще довго буде порожня.

Звір і птах відають те, що я вже забув. Я знаю те, що жодному з них не стане в пригоді. Вони мені — цятка страху, шемріт грози, оповісники того життя, якому до мене байдуже. Байдужої до мене смерті.

Ми сентиментальні й жорстокі. Вони — страхітливі й прегарні. Зустрівшись, ми відводимо погляд і відступаємо.

Але я думаю і ти думаєш, і вони думають про

присмак крові.

***

Кілометри порожніх, найгарніших полів, всі закладені мінами, обезживлені, тільки де-не-де пробігають яскраві фазани — пише мені вона зі Сходу України, і я думаю про сюрреалістів, про шал живописання, про талант і про смерть. Думаю про брунатно-зелені луки, про вітер, що пахне, мов щойно відтала земля, думаю про широти, яких тут немає, про непідвладне, загрозливе, небезпечне.

Думаю про міни — я не тримав їх у руках, не відчував їхньої ваги, не знаю, скільки і якого саме ґатунку їх закопано там. Знаю тільки — смерть житиме в них років 50 або й довше. Та поки я про це думаю, життя відчайдушно при них проростає, остеблюється.

Луки й поля зеленої смерті. Я вдивляюсь у те зеленисте майбутнє і прагну, щоби рука коріння ухопила залізо, вичавила з нього смерть, наче воду, щоби лише оболонка порожня, лише змерхлий вогонь. Я прагну помсти очищення.

Хочу, щоб ти про це написав, щоби вберіг у вірші, — так закінчується її повідомлення.

Що ж, я спробував.

Не знаю лише, вберіг щось чи замінував.