Ялицева гілочка пам’яті

Усі обіцянки, дані собі у новорічну ніч, поки не справджуються. Я все ще лягаю пізно, крутячи касету тривожних думок по колу і перемотуючи олівцем, тож і прокидаюся пізно, втомлена і розосереджена. Небо натомість втішає фіолетово-рожевим заходом, ніби хтось невидимий будує на ньому барвистий вітраж. Я роблю знимку і викладаю її у сторіз в інстаграмі: церква земна, що навпроти мого будинку, зустрічається з вітражем церкви небесної.

На календарі 1 січня – день народження Віки Амеліної. Отже, треба зібрати себе до купи і піти на Личаківське. Адже пам'ять має бути дією. Однак, поки я налаштовуюся, вже майже шоста. За вікном темно. Виє вітер. Я перевіряю, до котрої працює цвинтар, у гуглі. Він каже, що до восьмої, але додає, що день святковий і розклад може бути змінено. Отже, час, можливо, ще є.

Я одягаюся і виходжу на вулицю. Вітер, який здавався таким страшним, коли слухати його з дому, не такий вже і сильний. Хоч трохи збиває з ніг, якщо йти вгору. Однак в спину не б’є, жаліє перехожих. Отже, ось я вже йду, вже прокладаю в голові шлях до цвинтаря.

Але з порожніми руками йти не годиться.

Я роззираюся і розумію, що всі квіткові крамнички зачинені. Як-не-як Новий рік. Тож заходжу у "Близенько", сподіваючись зустріти шоколадного зайця чи Діда Мороза. Ці цукерки з дитинства нагадують мені іграшки, а з іграшкою прийти на день народження, бодай і дорослої людини, не соромно. Однак в магазині нічого такого немає. Я обходжу його кілька разів, уважно роздивляючись полицю за полицею, і врешті зупиняюся на желейних ведмедиках. Вони з'явились у продажі, коли я була студенткою, але купувати їх завжди не було грошей. Тож ними інколи пригощала хіба Ася, і це було не так про солодощі, як про усмішку. "Добре, – думаю. – Ведмедики і цвинтар, мабуть, не таке вже й погане поєднання".

Зрештою, наші предки також приходили до своїх мертвих з їжею. Хоча символічний сенс цього жесту вже загубився. І тепер їжа лишень псується. Але ж і традиційні квіти псуються і в'януть. Те, з чим ми йдемо до наших мертвих, більше про нас, ніж про них. Зрештою, як і те, з чим ми йдемо до живих, більше про нас, ніж про них.

Я беру цих ведмедиків і йду на касу. Замислена, трошки ніяковію, коли продавчиня між "добрий день" і ціною товару, не змінюючи інтонації, каже: "З Новим роком!" Я виринаю на поверхню реальності і бачу у її очах доброзичливі вогники. "І вас З Новим роком!"

Із ведмедиками у кишені я прямую далі. Раптом відчуваю, як під ногами щось заважає. Опускаю очі і бачу ялицеву гілочку. "А ось і мої квіти" – думаю. І забираю гілочку із собою.

Перед Личаківським проходжу повз Марсове. Урочисте, як завжди, з прапорами і ліхтариками. Світиться в темряві, сперечається зі смертю. Вирішую зайти ненадовго. Якщо пощастить, то знайду могилу X. і трохи постою біля. Але в темряві пам’ять підводить. З дня останніх моїх похорон тут нових поховань так побільшало, що все знову змінилося. Із кожною новою могилою цвинтар доводиться впізнавати заново. Тож я просто ходжу у темряві між могилами, вдивляючись в імена і прізвища, плачучи і дякуючи.

Згадую, що в Києві у мене теж був свій маршрут пам'яті: від Бабиного Яру до стіни Михайлівського Золотоверхого. Я приходила туди читати імена, як приходять у церкву на панахиду. І коли бачила ту саму дату і місце смерті, то завжди думала, що з "і жили вони довго й щасливо і померли в один день" із казок щось не так. Люди зазвичай не помирають в один день, а якщо так стається, це завжди про трагедію.

Прапори тріпочуть тривожно. Це єдиний звук тут, єдина примарна ознака життя. Хоча ні: є ще розарій, що б'ється об хрест, і дзеленчить, як дзвіночки, як подзвін. Зауважую, що на одній із могил темно. Підходжу і запалюю свічку. Солдат Найда Роман Романович. "Дякую, пане Романе". Біля іншої могили бачу дівчинку. Рожевий пуховик, біла шапочка. Вона сидить на лавці біля могили. Я відразу ж припускаю, що це могила її батька, і водночас жахаюся тому, що ця одинадцятирічка у Новий рік сидить сама на цвинтарі. Вона раптом підводить очі – від її погляду кам’янієш. Трохи далі зауважую жінку, яка ходить довкола могили з телефоном і слухає аудіозапис. "Вітю-Вітю, синку, що ж ти наробив". Вона тут, щоб порозмовляти з сином.

Ідучи з Марсового, думаю про всі ці вогники. Щоб вони сяяли, сотні людей прокинулися вранці нового 2025 року і пішли на цвинтар. Такий у них тепер щороку святковий день.

До Личаківського лишається зовсім трошки, але я вже відчуваю – там зачинено. Біля входу бачу жінку, замотану в безліч шаликів і шмаття, яка, перевалюючись, переставляє мішки зі сміттям. Якби я вміла малювати, вона ідеально підійшла для уособлення жіночого обличчя війни. Темна, безособова, хвора, замотана у безліч шарів болю.

Отже, зачинено. Я махаю ялицевою гілочкою Віці через паркан, сварячи себе за повільність і неорганізованість. Але водночас сама собі заперечую: все ж таки я пройшла сьогодні свій маршрут пам'яті. Тепер вже – львівський.

1-2 січня 2025 року, Львів