Де ми тепер і хто ми?

Рефлексії над книжкою Юлії МУСАКОВСЬКОЇ "Каміння і цвяхи"

Мова любові і мова війни

Структурно ця збірка складається з двох розділів: Книга І: A PRIORI, Книга II: A POSTERIORI.

Сонячна стяга навскісного вечірнього променя. Коливання почуттів, які називаємо любов’ю, коханням. Там – нюанси порухів, погляду, які хочеться розгадувати й тлумачити не менше як події світового значення. Летючі краєвиди за вікном. І тіло – молоде і п’яне від натхнення й кохання. Тіло – зі своєю пам’яттю.

Так багато всього, що ми називаємо життям "до", особливу цінність якого пізнаємо лише в моменти, коли оголюються основи буття.

Отже, A PRIORI – назва першої книги у поетичній збірці. A PRIORI – те, що нам дано без передумов, упереджень, дано "первісно". Не треба доводити комусь, що кожна людина має право на життя. Кожна має право на любов. І, по суті, вірші цієї частини збірки – поезія улягання особистості в закони світобудови, у вібрації ноосфери, сфери розуму й мудрості. Пошуки відповідності, адекватності, зрештою – гармонії.

Але. Але начебто невідь-ізвідки спершу тонко, як дзумеріння комара, а далі все загрозливіше й настійливіше – мотив тривоги. Чигання небезпеки, яку спершу сприймаєш як незбагненний дисонанс. І навіть таке "просте" питання до самих себе – "Де ми тепер і хто ми?" – звучить застереженням, попередженням: "скажені пси прийдешніх днів скавулять на околиці". Спершу – на околиці, десь там, попереду…

Можна не зважати на прикмети, знаки і сигнали:

Та відчуття загроженості, небезпеки, тривоги посилюється, нагнітається:

І ось уже тіло любові, тіло щедре й благодатне, – позбавлене життєвої сили. Людське, але неживе. Воно – вбите. Тіло – вмістилище душі, яка одвіку прагне свободи й любові:

Ми знаємо: тут ідеться не про поетичну фігуру, це не "прийом", не "засіб творення". Це – опис моменту реальних смертельних подій. Тут, в Україні. Нині, в ХХІ столітті від народження Христа.

Чи готова мова до відтворення кривавої реальності? Знову-таки, це не метафора: "слово важить одночасно як пір’їна і як граніт".

Обвалюється небо, закипає земля, розверзається прірва. Нема нічого сталого, тривалого, обіцяного й заповіданого. Крихкість життя – немов раптове відкриття власної вразливості, смертності:

Не тіло зрадило. Зрадило ціле людство.

"Де ми тепер і хто ми?"

Відкриваємо КНИГУ ІІ – A POSTERIORI

Нас попереджало провидіння. Точніше, нас попереджало тривожне тіло. А ще точніше – нас попереджало Слово. Апостеріорі – знання, отримане з досвіду.

Досвід – страшний. Він – поза межею нормальних людських відчуттів, почуттів, поза життям. Позамежовий. Війна. Під ногами провалюється ціла планета Земля.

Тому – ламається мова. Вона не може бути шовковою, співочою, мирно-плинною.

Вірші Юлії Мусаковської, надто написані 2022-го року, року віроломного нападу росії на Україну, – ніби обвал шурфу, шугання на дно прірви.

Змінюється тональність, ритм, дихання. Це фактично документальна поезія. Поезія-свідчення, поезія-свідок. Коли ми кричимо від болю, то аж ніяк не дбаємо, щоб голос звучав "поетично". Ось тому він зламаний, охриплий, ледве чутний від виснаження і розчарування, яке підминає під себе все, раніше знане й відчуте як людське життя.

Ми ЖИВЕМО історію, ПЕРЕЖИВАЄМО її всередині війни.

БЕЗПЕЧНЕ МІСЦЕ

Мова наша роззирається навсібіч: де оспіваний, освоєний простір?

Усі ці "закамуфльовані" вислови на основі "безневинних" метафор, як-от "килимове бомбардування" чи "театр воєнних дій" – прикриття жорстокого масового вбивства, яке відбувається в реальному часі на очах усього світу. Світ жахається цього позамежового досвіду, світ відмежовується, затуляє вуха, заплющує очі… Та в самооблуду комфортного самозаспокоєння вривається голос:

Недарма цей вірш переклав Тімоті Снайдер і додав його у свій курс історії України для Єльського університету — як приклад української культури, що твориться під час війни на кривавих землях.

Так і хочеться написати: поезія на полі бою. Під обстрілами? Цілоденними ворожими атаками, коли навіть повітряна вибухова хвиля зносить голови? Хіба що – це та метафора, яка охоплює все наше нинішнє життя навіть у глибокому (?) тилу — як поле бою за це-таки життя.

Мова – свідчиця. Мова – порятунок, спасіння, вияв гідності. Біль, гнів, який мусимо виповісти, засвідчити, передати, зафіксувати – щоб нас не розпинало ізсередини, не громадилася внутрішня катастрофа.

Поетеса зізнається: "Витягаю з горла зіржавіле вістря мови".

Так, мова — дім буття за відомою формулою. А ми, українці, дуже укорінені в рідну землю: волочимо, тягнемо, несемо наші доми на власних спинах, у живій пам’яті, проклинаючи війну, убивць і звикаючи до долі втеклих від війни, вигнанців. Досвід, якого ми ніколи не хотіли мати. Але ми виспівуємо його з риданнями, ми рецитуємо слова нашої мови на всіх можливих просторах, цим стверджуючи: ми є, ми – не жертви, ми боремося з набагато сильнішим звіром, ми заженемо цвяхи, видерті зі стін наших домів, у його домовину. Бо наш камінь уже вилетів із пращі!

Людмила Таран