Про правду війни та повернення імен. “Мереживо” на Чернігівщині

19-20 січня в рамках проєкту Українського ПЕН "Мереживо. Літературні читання в містечках України" автори Мирослав Лаюк та Богдана Неборак відвідали міста Городня та Корюківка, що на Чернігівщині. Зустрічі модерувала Марія Титаренко. Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".

Цього разу "Мереживо" вперше у четвертому сезоні побувало на деокупованих територіях. Одним із чинників такого вибору локацій стало зацікавлення пограниччям та лінією зіткнення Мирослава Лаюка, про які зокрема він пише і у своїй новій книзі "Бахмут".

"Є хибна думка, - каже Мирослав, - що найважливіші речі відбуваються в центрі - у столицях, мегаполісах тощо. Україна поготів не є центром світу, але зараз саме тут відбувається найважливіше: велика сутичка Заходу і Сходу, демократії і варварства, цивілізації й антицивілізації; це кордон поміж життям і смертю, любов’ю і нелюбов’ю. Так, у центрах нібито приймаються рішення, але речі, які змінюють світ, відбуваються на кордонах, на так званій периферії".

За словами Мирослава, ми вивчаємо історію за історіями найвідоміших людей: "Але насправді, історія - це історія простих і дуже часто безіменних людей. Для мене безумовно важливішими є розмови зі звичайними військовими, звичайними невідомими цивільними, звичайними парамедиками та іншими, адже це і є правда війни".

Богдана Неборак розкриває "правду війни" зі своєї оптики - шеф-редакторки сайту "The Ukrainians". Мовилося про художні репортажі, які публікуються на "Reporters", а зокрема про ті, частину з яких було укладено у книгу про початок вторгнення під назвою "77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни" (спільно з "Лабораторією").

"Це все історії лютого, який, здавалося, ніколи не закінчиться, - провадить Богдана. - Історії зоопарку у київській області в окупації або порятунку стареньких - це історії людей, які можуть не стати новиною. Але це історії наших життів і життів наших близьких, батьків, дідусів і бабусь, знайомих і друзів".

Пригадуючи книгу Богдана Логвиненка "Деокупація. Історії опору українців. 2022", Богдана розповідає, що саме таким історіям ми співпереживаємо: "Ми беремо їх у свій почуттєвий та інтелектуальний досвід".

На зустрічах із читачами в обох містечках ішлося про важливість фіксації війни - у тексті, фотографії та відео. Про необхідність збирати свідчення і ретранслювати наші історії світу. А насамперед - про роль забуття і книгу як збереження пам’яті, як артефакт війни.

"Ми багато що забуваємо, - каже Мирослав, - ми втрачаємо емоцію, яка була на початку. Забулося дуже багато речей. Ми втрачаємо людей. Ми всі втратили когось на війні. Ми втрачаємо цілі міста. Мене турбує те, що вони не зафіксовуються, що багато втрачається навіки".

Підхоплюючи цю думку, Богдана додає, що, звісно, не можна оживити мертву людину, але можна створити такий спогад, який її оприявнить: "Можна так пригадати наші поруйновані міста, аби вони хоч на мить стали такими, як тоді, коли ми святкували там Різдво за кращих часів". Це зусилля Богдана називає проявом особливої української енергії, і тут головне, на її думку, старатися.

"Це не про те, аби довести комусь щось, - резюмує авторка, - це, напевно, про те, аби заявити. І заявити найважливіше: ми хочемо жити на своїй землі, ми хочемо жити зі своїми близькими".

Як у Городні, так і в Корюківці, зустрічі із авторами тривали більше двох годин кожна. Мирослава і Богдану засипали запитаннями, як-от "Чи народжує війна поетів?" Запитували також про протидію російському імперіалізму, про боротьбу із пропагандою та зокрема фото-фейками, про те, що в авторів у їхніх "тривожних" валізках. А ще про повільну репортажистику і поезію як швидкий засіб реагування. Врешті, про те, як видобувати радість в часі війни і не втрачати віри й оптимізму.

Богдана принагідно цитувала фразу Софії Андрухович, що ми, українці, - все, що завгодно, але не тільки війна, і що життя кожного не почалось 24 лютого 2022: "Важливо пригадувати не лише речі про війну, але й ті, які гарно розказують про нас".

Мирослав згадував про подкаст, який вони разом зі Суспільним радіо зробили за кілька місяців до повномасштабного вторгнення під назвою "Кохання з другого погляду" про перечитування світової класики: "Важливо також пам’ятати про первісну функцію літератури - ставати нашим співрозмовником, спонукати нас рефлексувати". Чимало йшлося і про перепрочитування української літератури.

"Українська література - про нас, - каже Мирослав, - вона дозволяє нам мислити, думати про майбутнє, осмислювати себе і свої стосунки із іншими. Література - це також один із основних методів вироблення в нас емпатії, співчуття".

"Ці книжки дозволяють нам певніше відчувати ґрунт під ногами", - додає Богдана про важливість повернення до української класики, зокрема до Івана Багряного. Вона також підмітила таку річ:

"Коли сьогодні ми озираємось на якісь жахливі часи української історії, не завжди знайдемо прозу в ті часи, натомість добру поезію ми знайдемо в кожному десятилітті. І це те, що дуже сильно підтримує в нас із вами інтелектуальну і естетичну гідність. Як би погано не було, українські поети завжди писали добре".

Згадуючи документальну стрічку Мстислава Чернова "20 днів у Маріуполі" (який отримав численні престижні премії), мовилось також про силу візуального мистецтва: коли фільм показує жахливу дорогу до кадру. Мирослав, відповідаючи на одне зі запитань у Корюківці про фото-фейки, детально розібрав кейс із відомою фотографією пораненої вагітної у Маріуполі авторства Євгена Малолєтки: на світлині зображена 32-річна Ірина Калініна, яка померла разом з сином Мироном, якого устигла назвати і який народився мертвим. росіяни називають це фото постановкою і підмінюють зображену на ній Ірину іншою зафотографованою там (і подібною зовнішньо до Ірини) породіллею, яка згодом підігрувала російській пропаганді.

"Хотілося б, аби в принципі мистецтво зупиняло війну, - якось в часі розмов сказала Богдана, - аби можна було написати таку потужну книжку, після якої перестануть стріляти. Щоб з’явився такий фільм. Така фотографія. На превеликий жаль, і ми всі це розуміємо, це утопічне бажання. У той сам час чимало митців, як і ті, хто не займається мистецтвом напряму, наново відкривають свою українськість і відчувають свою місію - усе ж спробувати зробити таку фотографію, усе ж написати таку книжку, усе ж зробити таке висловлювання, яке зробить неможливе".

Український ПЕН висловлює щиру подяку за підтримку:

працівникам Городнянської централізованої Бібліотечної Системи, а зокрема директорці Центральної бібліотеки Ганні Щербаковій, працівникам Корюківського молодіжного центру "КУБ", а зокрема директору Володимирові Онищуку.

Марія Титаренко