Люди-морські камінці

Якби не оця от волонтерська поїздка Українським ПЕН, я, певно, вже б ніколи й не поїхала на Одещину. Не зважилась би. Завжди страшно повертатися в місця, де ти колись була безповоротно щасливою…

Досі я була тут лише раз і лише на один день — такий само теплий день на початку квітня, коли мій Тернопіль ще стояв заметений снігом по котики, а тут, в Одесі, сонце вихлюпувалося на сонний брук і платани підпирали небо своїми білими плечима. Це було 22 роки тому. Нас було троє — я, мій чоловік Сашко і малий іще Юрчик. Йому було два роки, він був одягнений у сіре пальто-шинель — аж усміхаюся, як згадую — бляха, такий поважний, дід дідом!

Ми приїхали потягом у справах — завезти якісь папери в Одеський універ, я готувалася до захисту дисертації й потребувала рецензії. З документами швидко впоралися, до вечірнього потяга було ще трохи часу — і ми пішли на міський пляж. Обожнюю зимове море! Безлюдне йсамодостатнє, спокійне й розважливе, без отого набридливого фону "Мідії-крєвєткі-рапани-сладкая вата-кукуруза сорт Галланочка!" Взагалі зимове море — то наймоїше море, адже плаваю я сяк-так та й натовпи людей не люблю (інтровертка, угу). А ще зимове море — справжнє, без макіяжу, адже ніхто від нього нічого не очікує. І любить лише за те, що воно є.

Ми з Сашком тоді сиділи на покинутому перевернутому догори дриґом човні, цмудлили коньяк просто з пляшки і заїдали шоколадкою, балакали про щось смішне і несуттєве, а малий діловито ходив берегом, збирав у кишені морські камінчики й перевертав патиком зотлілі за зиму водорості.

Ми були щасливі. Щасливі цим моментом, цим несподіваним сонцем, цим коханням, цим життям, що було ще так попереду, буцім крапочка корабля на горизонті…

Сашко загинув на фронті півтора року тому. Юрчик виріс і переїхав жити до Львова. Я з котом залишилася в Тернополі — у своїй намоленій любов’ю квартирці. Та й по всьому. Але…

…Але часом, особливо на початку весни, потрібно вирушати в мандри. Заплющивши очі, щоб не було так страшно. Повертатися у минуле, яке (а раптом?) стає майбутнім.

В Одесу я приїхала на світанку. До сніданку в готелі було ще майже три години, тож я повільно брела вуличками сонного міста, розглядала зачинені крамниці й дивувалася десяткам (реально десяткам!!!) прибиральників, які чепурили місто до ранкового променаду. У просторі я орієнтуюся геть погано, вроджений географічний кретинізм, лише торікзаледве (від безнадії) освоїла, як користуватися ґуґл-картами (доти мене чоловік за руку водив, а тепер що ж…)

Забила у пошук пам’ятник Рішельє і Потьомкінськісходи, пішла. Порожній парк, фіалки, мартини, от-от зацвітуть каштани, собаки вигулюють сонних господарів на поводках, смужечка моря. І запах! Отой незабутній, ні на що не схожий запах НАШОГО моря! Серйозно, я бувала й на інших зимових морях — Середземному та Адріатичному, — вони пахнуть геть інакше. А наше… воно пахне одночасно гірко й солодко, воно дитинством пахне.

Блукала я тим парком, навігатор казав — ось, ти вже тут, точка призначення, а я ніяк не впізнавала того, що бачила лише у фільмах. І тут раптом до мене дійшло… Оця ж зелена конструкція у вигляді цукерки-трюфель — то ж і є пам’ятник Рішельє! — ретельно схований від бомбардувань! А за оцими от велетенськими їжаками й залізним парканом — то ж і є Потьомкінські сходи!

Я тоді довго сиділа на лавці — і плакала. Щось прорвало… Війна як вона є. І весна як вона є. І прибиральники, які щоранку пуцують місто під волання сирени. Бо що ж? І мартини, які сміються з неба, і ворони, які діловито збирають гілочки для гнізда, бо що ж? Бо життя триває — попри все… Наперекір усьому.

***

А потім — раз-два-три — почали! Білий ПЕН-івськийбус, по саме горло завантажений книжками, наш рішучий водій Максим Ситніков і письменники — Таня Терен, Катя Калитко, Марина Пономаренко, Юрко Прохасько, я і подружжя французьких поетів — Лоран і Анн Шам-Масар. Скажу відверто — я хвилювалася (інтровертка ж!), адже вперше бачила цих людей вживу (а досвід підказував, що люди та їхні тексти — часто не тотожні явища). Але це було пряме влучання в саме серденько (як би жахно не звучала ця фраза в час війни). Мої-премої люди!

Дороги Одещини — це залипання в краєвиди, геть не схожі на галицькі. Скільки сягне око — смарагдова рівнина, посеред якої розкидані отари овець. Ажурні віконниці та паркани. Вгодовані дикі фазани, що неспішно прогулюються попри трасу. І квіти! Стільки нарцисів я не бачила за все своє життя! Квіти-квіти-квіти! А ось віслючок тягне воза поміж автівками. А ось банер "З Новим роком!" на тлі яскраво-жовтого поля з ріпаком. А ще назви, ах-ах, дотепно-одеські назви закладів! Як вам придорожня їдальня "Бумеранг" чи алкогольна крамниця "Бухарест"? Я зацінила! А мацьопийсільмаг у Арцизі з пафосною назвою "Вірсавія"? Ну, ота, що дружина царя Давида і мама Соломона! Мі-мі-мі!

Та головне, звісно — люди. Люди в бібліотеках. Для мене взагалі бібліотеки — це щось на кшталт масонських лож. А бібліотекарі — це особлива каста Хранителів. Згадувала всі ці дні відому фразу Бредбері про те, що свою освіту він здобув у бібліотеці. Тепер бібліотеки — це не про освіту. Точніше, не лише про освіту. Тут працюють і мовніклуби (не лише англійської, а й української мови), і літературні гуртки, і гуртки з малювання, і курси з комп’ютерної грамотності для людей третього віку, і проводять розмаїті зустрічі-лекції-презентації, і виставки місцевих художників роблять. (Хвилинка реклами! В Арцизі потрапила на виставку робіт місцевого художникаВолодимира Афанасьєва. Народе, це просто вау! Несподівано і вражає!)

І всі ці активності — не на словах, я на власні очі це бачила у бібліотеках Арциза, Татарбунарів, Білгород-Дністровська та Чорноморська! Що вже й казати про одеські читальні! До речі, досі на фасаді бібліотек є вивіски "Пункт незламності", які були актуальні в часи блекаутів, та я б і не знімала їх. Адже бібліотеки — то справді пункти незламності, де досі плетуть сітки, де волонтерять, де збираються Найкращі.

***

Правду кажучи, досі я не розуміла, чому всі ті книжки, люб’язно надані партнерами, не можна було просто надіслати Новою поштою. Ну направду ж, це нерентабельно — тягти їх через пів України. Але!... Але вже на першій локації я збагнула — людям потрібні не лише книжки. Людям потрібні люди!

Ніде я не відчувала такого теплого прийому, як убібліотеках маленьких містечок. Ніде нас так не чекали, як на заходах, де збиралися люди, які справді ХОЧУТЬ почути. І ПОДІЛИТИСЯ своїми історіями. Саме отакий формат зустрічей — коли розмови про книжки перетікають у поезію, і отой неймовірний обмін енергіями, коли повітря просто наелектризоване… Ах!

Як доречно зазначив Юрко Прохасько на заході в одеській бібліотеці ім. Грушевського, "не Одесі так важливо, аби я тут був, як мені — бути тут, в Одесі". Побачити власними очима. Обійнятися душами. Словами та діями сплести оте мереживо, яке з’єднує насправді всю Україну.

А ще була до сліз розчулена, коли наш французький друг Лоран розповів, що з дитинства мріяв побувати саме тут, в Одесі. У той час, коли його однолітки марили Нью-Йорком і Лас-Вегасом, він шукав в енциклопедіях фотки Одеси, вивчав її історію — і от приїхав! Лоран і його дружина Анн уже пів року в Україні — пишуть, волонтерять, беруть участь у поїздках Україною.

А тоді… тоді Лоран прочитав свій вірш, присвячений пам’яті Максима Кривцова — і витягнув із кишені жменю піску з одеського пляжу. Піску, що насправді має не меншу ціну, ніж земля зі Святої Землі. Бо наша Україна — направду така.

***

А потім, наприкінці чотириденного марафону, вже просто поспіхом, ми на пів години заїхали на узбережжя Чорноморська. Безмір моря і крапка сонця. Поодинокі постаті. Мій улюблений "не сезон". Якщо чесно, мною трохи калатало. І клубок підступав до горла. Того дня був Сашківдень народження. Йому мало би бути 48. Але йому досі 46. Я скоро його переросту…

…Якась потаємна голочка внутрішніх докорів шпиляла: "Ну, признайся! Признайся! Ти ж спеціально поїхала сюди — так далеко! Разом із цими чудовими людьми! — щоб не стояти зараз самотою на цвинтарі, і не ридати, і не повертатися в порожню квартиру! Признайся!"

Так. Каюся. Бо мій Сашка не на цвинтарі. Мій Сашка — отут, на оцьому морі, де ми були щасливі та юні, поміж цих хвиль і мартинів…

….А тоді я зняла капці — і зайшла в море. У зимове море. Набрала повні кишені мушельок та камінців морських. Вони такі гарні, доки перебувають у воді! Аж сяють, аж виблискують манливо! Скарби скарбами!

А коли повернулася в Тернопіль, то витягла ті камінці й поклала на підвіконня. Сухі й сірі. Але міцні й віковічні. І знаєте що? Вони мені були схожими на всіх тих людей Одещини, яких я бачила багато-багато за всі ці дні. Людей-морських камінців. Які набувають особливої сили, особливої краси, особливої магії від СВОЄЇ землі та СВОГО моря. Які нікуди не збираються тікати. Які готові боронити і боротися. Які щоранку прибирають своє місто під виття сирени. Які сміються і живуть, і читають книжки, і садять нарциси, і так несамовито люблять свої містечка та сільця, що нема на те ради. Бо там вони справжні. Отакі, як морські камінці всолоній воді — мерехтливі, барвисті та вічні.

Волонтерські поїздки Українського ПЕН відбуваються за сприяння Міжнародного фонду "Відродження". Книжкові партнери поїздки на Одещину: Book Aid International, Кримський дім, Komubook, Мирослав Маринович та Олеся Яремчук.