Божа неділя

Я приїжджаю в Івано-Франківськ уперше і бачу його як місто, де на кожному кроці видно війну. Саме так – видно. Як видно закоханість чи ненависть. З першого погляду. Просто на вокзалі. Ось військового років п’ятдесяти зустрічають дружина та донечка. На їхніх обличчях – тиша й нерішучість. Адже він не виявляє емоцій, тож і вони не знають, як себе поводити. Стоять на місці, трошки як у кіно, ніби чекають на когось іще. Когось, хто більше схожий на їхнього чоловіка та батька – ще того, іншого, довоєнного. Поруч жвавий дядько у цивільному зустрічає побратимів. Ті групою виходять з потягу, і він кожного міцно обіймає, посміхаючись і трохи підстрибуючи, ніби собака, який дочекався свою людину з роботи.

У мене багато часу до презентації, тож я просто гуляю містом, роздивляючись його фігуру, поставу, ходу. Спостерігаю за його людським мурашником, де в кожного мешканця – своя мурашина робота. Із запланованого в мене лише дві культурні локації – "Музей мистецтв Прикарпаття" і "Асортиментна кімната". Але в першій через воєнний стан (жіночка при вході повідомляє мені це таким офіційним голосом, ніби я живу в іншій країні) немає постійної експозиції, а друга зачинена. Що ж, скарбницю, як стверджує вікіпедія, сакрального, образотворчого і декоративного мистецтва краю я так і не побачу, однак маю шанс подивитися на тимчасові виставки і радію, що музейна колекція у безпеці. Хоч від табличок на стінах, які сповіщають, що тут було українське мистецтво, трохи моторошно. Будь-яка евакуація – нагадування про загроженість.

Тож я знову продовжую рух містом. У центрі в греко-католицькому храмі йде служба божа. Зрештою, її чути просто на вулиці. Тож якась кількість людей слухає її під храмом, щоб не створювати тісняву. А зовсім поруч, біля ратуші, проходить акція на підтримку ЗСУ – франківців закликають донатити. Щоби привернути увагу людей, дівчинка років семи співає патріотичну пісню. Однак в якийсь точці між костелом і ратушею її спів і спів церковного хору починають кричати одне на одного, сперечатися, розривати простір на шматки, як розривають списаний папірець. Ця акустична суперечка виглядає так, ніби ця дитина хоче перекричати самого Бога. Або, хтозна, врешті решт до нього докричатися. Якби не війна, чи можна було б уявити, що дитина, у неділю, на Галичині, просто у середмісті перекрикуватиме службу божу? Відповіді я не знаю, однак мені чомусь здається, що ні.

Я відволікаюся від звуку і вдивляюся в те, що бачу. Ось дві дівчини у пікселі безтурботно бігають площею і роблять одна одній селфі. Скільки їм? Вісімнадцять, двадцять, двадцять п’ять? На вигляд – не більше чотирнадцяти. І чи справді безтурботно? А он сидить ще одна дівчина-військова, трохи старша, зібрана, зосереджена. Поруч із нею два величезні наплічники. Вона щось напружено читає у телефоні – схоже, на когось чекає. Коли я переводжу погляд трохи праворуч, то бачу чоловіка на милицях, який прямує до сусідньої з дівчиною лавки. Не знаю, чи він військовий, але мені здається, що так.

На вулиці Незалежності довжелезний ряд з плакатами, що розповідають про воїнів, які загинули на російсько-українській війні. Я читаю прізвища, роздивляюся фотографії. Місто загибелі – Донецька область, місто загибелі – Донецька область, місто загибелі – Донецька область… І вкотре ловлю себе на думці, що через росіян моя мала батьківщина тепер звучить як Аушвіц-Біркенау, місце смерті, величезний цвинтар… І кому тепер розкажеш, як багато на Донеччині заповідників і заказників, та й чи виживуть вони…

За якийсь час цією ж вулицею Незалежності рушає невеличка колона жінок, вигукуючи "добровольці – не раби". Втомлені, смутні (у деяких обличчя геть чорні), вони хочуть справедливої демобілізації для своїх рідних. І знову не можу здихатися враження, що розмовляють вони не так із розслабленим натовпом, який просто хоче відпочити у неділю, як із чоловіками на плакатах. Зрештою, ті точно їх зрозуміють. Навіть мовчки. Такі тепер у нас діалоги, таке спілкування.

У якийсь момент я настільки занурююся у думки, що не помічаю, як буквально наштовхуюся на групу з трьох людей. Чоловік з обтятою до ліктя рукою, обличчя обпечене, він не бачить… На вигляд – років двадцять п’ять, не більше. Праворуч молода жінка, яка веде його під руку – ймовірно, дружина. Ліворуч – мати. Щойно вони проходять повз, я починаю плакати. Я бачила фотографії наших поранених воїнів, бачила багато… Але ось цей хлопець у цивільному, який повністю залежить від любові своїх жінок (і щастя, що вони в нього є) – це така межова беззахисність… беззахисність захисника. Як виглядає війна? Ось так вона і виглядає: Христос, Марія Магдалина і Богоматір, які йдуть українською землею десь поміж смертю і життям.

Після презентації мене проводжає на вокзал франківська поетка Х. У якийсь момент вона каже, що в неї на війні вбили брата, і це її перший за рік мистецький захід. Х. каже це настільки тихо, що здається, ніби замість неї ці слова прошелестіло дерево. Я помітила, що всі мої знайомі жінки завжди кажуть про своїх живих і загиблих родичів-воїнів майже пошепки, виразно стишуючи голос, ніби соромлячись, що ось вони знов про війну. Господи, думаю я, чи чуєш ти цей шепіт і чи ще не оглух від нього?

12-13 лютого 2024 року