Сумщина красива і цікава

Сумщина красива і цікава. І несправедливо обділена увагою. Чомусь її дуже часто оминають мейнстримні культурні потоки. Хоча на прикордонні завжди непросто.

Тут майже не припиняться ворожий авіатерор, особливо інтенсивний після початку Курської операції. Під час цієї волонтерської поїздки PEN Ukraine ми застали один із найбільших нічних обстрілів області. За кілька днів до цього був той страшний удар по Конотопу. Вигорілі житлові будинки, вирва на трамвайній колії засипана щебенем, на місці, де загинув чоловік, що допомагав постраждалим, стоять квіти. У нашому готелі бракує вікон, але він працює. Працюють і заклади поруч, із забитими фанерою шибками. У постраждалому будинку хтось лишається жити: на затягнутому плівкою і частково забитому фанерою вікні стоїть лампа, ввечері світиться.

Цього разу дорогою я багато думала про те, як ґвалтовно радянський адміністративний поділ порубав українські історико-етнографічні регіони. Як-от історичну Сіверщину поділив між Сумською та Чернігівською областями. А загалом же усе диктує сам ландшафт. Ось ця лісова дорога - ще виразно сіверська, а оця - вже радше полтавська за настроєм. Інколи фізично відчутний фронтир між Слобожанщиною і Гетьманщиною. І ріки, великі тутешні ріки, повільні, сильні, уважні, що формують рубежі й триб життя над ними.

Володимир Єрмоленко, що не зміг із нами поїхати цього разу, але все одно був незримо присутній, написав днями влучний пост про те, що розмовляти зараз, із позицій дуже різних досвідів - це наче з нуля вчити абетку одне одного. І її дуже треба вчити. Інакше не збагнути способу, в який кожному із вас болить, як вам страшно, як вам вперто, що вас прив'язує до землі, яким відчувається світ, що вловлює ваш слух. Оці поїздки з кінця в кінець країни, розмови з людьми, які можуть дуже своєрідно розуміти те, що ви пишете, про що говорите, здаються мені одним з найдієвіших способів стримати розламину, чи то пак множинні розламини, які болісно ширяться між нами. Важливо чути, як люди пояснюють себе. Важливо засвідчувати момент, коли з-під потрісканого саркофага накинутого імперського, колоніального спадку пробивається живе дихання землі.

Тліючі уламки збитого шахеда в темному лісі здалеку схожі на кладовище, де у Ніч усіх святих запалено свічки на могилках. Їдете крізь палаючий ліс, дивишся на мапу і розумієш, що там, у темряві за вікнами, горить ландшафтний парк над однією з тутешніх великих рік. Цистерни з водою для гасіння під'їздять одна за одною, гіркий дим застеляє поля. За кілька днів ліс над іще однією з великих рік шелестітиме під вітром уже не так пружно й завзято, як улітку, але втомлено й печально, осінньо-прощально. Зв'язку на шляху майже немає. Дороги погані. Сонце востаннє літнє. КукурудзИ сухі, високі й шелесткі. Підірвані мости. Розбиті житла. Довгі лінії укріплень, "зуби дракона", окопи й вогневі точки в полях. Сам спосіб заломлення світла над країною - театр господній. Лагідний вересень, ніби створений для любові одне до одного. Для розуміння. І ваш гурт у салоні буса - така собі мініатюра соборної України, і сам цей малий бус, вразливий і впертий - навіть не метафора, а справжня мандрівна домівка. І країна у нас дивовижна. Тяжко поранена, та навіть у цьому шляхетна.