̶П̶о̶г̶а̶н̶і̶ святі дороги Херсонщини

- Ой, а ще у нас за час окупації навіть фольклор власний утворився! Легенда про літаючого бурята, чули, може? Ну, значить, так воно все було. Поряд, у Старосіллі, є місток через Інгулець, і там у зеленці наші, ЗСУ, засіли у схованці. А кацапи на БТР-і пруть через той місток. Наші з РПГ і гепнули. БТР горить, тіла валяються. Наступного дня – знову. Буряти – вони наполегливі, але дурні. Їдуть, значиться, тією ж дорогою на новому БТР. Наше РПГ знову – бабах! БТР – ущент! Буряти аж порозліталися довкола. Одного метрів на двісті відкинуло. Так і з'явилася легенда про літаючого бурята. Ну бо що? Треба і в окупації сміятися, інакше можна тю-тю, того…. – незворушно розповідає мешканець Великої Олександрівки на Херсонщині.

- Або ще. Є у нас тут батюшка, у церкві нашій править. І такий то хороший і авторитетний чоловік, що куди там! Як у людей якісь проблеми – ну там, віджали щось, абощо – всі до нього звертаються. Якось у чоловіка буряти мотоцикла відібрали. Він до батюшки – так і так, біда, поможіть. Батюшка – до головного їхнього: "Віддайте!"

Той, звісно – ні в яку, не віддамо.

А батюшка і каже: "Добре, але недовго вам на ньому їздити…"

Того ж дня кацапи розбилися – руки-ноги геть поламали. І тоді ввечері їхній головний до батюшки з мотоциклом і прийшов: "Забирай, шаман! Але більше так не роби, не насилай прокльонів!"

…. Білий PEN -івський бус, наче заєць, вистрибує вибоїнами деокупованих сіл Херсонщини. Добрих (та власне, будь-яких притомних) доріг тут не було, мабуть, зроду. Підвіска давно полетіла і гупає тамтамом у днище автівки. Ще бракувало зламатися саме тут, де автобус ходить двічі на тиждень! Семеро членів команди – п’ять письменниць, водій та оператор, і ще з пів тонни книг у коробках. 25-та літературно-волонтерська поїздка PEN Ukraine.

Знаєш, найбільше мене вразило в усьому тому така картина – уяви, їдемо ми, значить, із села в село, вузенька дорога (читай – напрямок) ґрунтова, праворуч – комбайн гуде, збирає соняшник, а ліворуч – МЧС-ники розміновують обгороджене червоно-білими стрічками поле, заросле за два роки хабазами. І так – скрізь. Ще на горизонті – стоунхенджі розбомблених сіл і хуторів, а попри трасу стежку – чорні-чорнісінькі скелети обгорілих дерев. Тут зовсім нещодавно ішли бої…

Я навіть не знаю, кому більше потрібні ці PEN-поїздки – чи місцевим, чи нам, письменникам. Обом сторонам, мабуть. Ну бо книги можна передати і Новою Поштою, зрештою (там її немає, до речі). А людське спілкування і тепло – незамінні. Отож, ми їдемо. Із села в село, із селища в селище. Веземо книги.

"Та на грома їм ті книги?!" – скажеш ти. Прикинь, треба. Бо їхні спалили. І бібліотеки спалили – навіть оті найменші, сільські. І портрети Шевченка спалили (порізали, порвали, замалювали літерою Z) – підкресли потрібне, у кожному селі різна історія. Отож, ми їдемо…

Велика Олександрівка, Високопілля, Калинівське, Орлове. Спочатку вивантажуємо із буса ящики з книгами. Тягнемо їх у бібліотеку. А там нас уже чекають люди. Різні люди із різними долями. Люди, які пережили те, що тобі навіть не снилося. Люди втомлені, люди згорьовані, люди вперті, для яких і ці книги, і ти сама – подія. Відкриваємо ящики, зазираємо у них, як у святкову коробку уранці на Різдво. Ну, бо ніколи самі не знаємо, що буде цього разу, книги ж постійно різні. Вибираємо кожна по 3-4 – і розповідаємо про них. Радимо.

Світлана Поваляєва тримає у руках три книги про Крим – український Крим! – ділиться спогадами про власні мандри цим благословенним краєм і розповідає про історію депортацій. Катерина Калитко вкотре рекомендує книгу Зої Казанжи "Щось таке як любов" – бо цим зболеним жінкам, що сидять перед нами, так потрібно зараз щось таке, як любов. Таня Терен розказує про своє "Сотворіння світу" – книгу-інтерв'ю із Тарасом Прохаськом – глибоке й медитативне чтиво з ефектом повної присутності. Катя Зарембо традиційно акцентує увагу на дитячій літературі – ще б їй, матері чотирьох дітей, не знати найцікавіших новинок! А я, втішившись, що у цій коробці надибала класику від Елеанор Портер, захопливо переповідаю сюжет "Полліанни" – найкращих перевірених ліків під час будь-якого лиха.

А потім ми читаємо вірші. Про війну і про любов. Про саме життя, врешті. Бо життя – це і є оті війна та любов. Свої вірші та вірші загиблих поетів – Вікторії Амеліної й Максима Кривцова – тих, які вже не зможуть прочитати їх своїх голосом…

- Як добре що ви до нас приїхали! У наші краї живі письменники востаннє приїздили у 1989 році, – зітхає якась жінка. – Та я все розумію, дороги погані…

Святі насправді дороги. Освячені людською кров'ю дороги.

А ще люди плачуть. І розповідають про окупацію. Отак от наприкінці зустрічі – встають, починають із офіційного "Щиро дякуємо…", а потім переходять на приватні історії окупації – і вже не можуть стримати сліз:

- Я ж секретарка сільради, і коли кацапи прийшли, мені довелося бути за головну по спілкуванню з ними. Говорити, просити, усі питання вирішувати. А тут рання весна, сніг, і розстріли, стільки розстрілів, просто беруть, виводять усю сім'ю з хати – автоматні черги – і все… А десь же ховати треба. Вони ж всі автівки позабирали, як на цвинтар відвести тіла? То я упросила, аби хоч так дозволили… Брали велосипеда, чіпляли до нього візочок – так і везли ховати…

- А у нас є відео нашого визволення! Уявляєте! Того дня, як наші зайшли у село, один солдат знімав усе на телефон. Молоденький такий, зовсім хлопчик, 129 бригада. Пів року тому його мама нам це відео надіслала, у синовому телефоні знайшла. Угу, загинув на Донеччині…

- А в нашому селі декому вдалося втекти, хоч коридору так і не зробили. У Чистий Четвер утікали під кулями. Я не пішла, у мене мама старенька, де ж я її залишу? Ви от думаєте, що ми ждуни, так? Ніякі ми не ждуни, ми виходу не мали іншого, у кожного хтось старенький і хворий. То сусіди мені зоставили 13 ключів від своїх будинків. То я щодня ходила, собак і котів годувала, господарку порала, поливала вазонки…

- Бачила сьогодні, як над моєю хатою журавлі летіли у вирій. Вони щороку отут летять, маршрут в них такий. Ми ж раніше завжди їх проводжали. Казали: "Вертайтеся навесні!". Вони і верталися. Але сьогодні вони летіли… знаєте, так розхристано… Металися небом туди-сюди налякано… смикалися, тремтіли… Ніби й не ключ журавлиний, а ніби це ми самі…

- А я все боялася, що моя мама дізнається, що в нас війна. Мамі 89, хвора, глуха. Їй не можна хвилюватися. То я їй щодня на багатті у дворі їсти варила – і перше, і друге, і до хати носила, ніби нічого не сталося. А коли уже зовсім зле стало, то її сусід на велосипеді вивіз. Посадив на раму, прив’язав – і отако віз "дорогою життя" під обстрілами… так вона і дізналася…

…і скільки таких історій – про підвали і зрадників, про ґвалтування і розстріли, про смерть і життя…

- Дозвольте вас обійняти, – підійшла після читання віршів худенька заплакана жінка. – Дозвольте вас обійняти... Я була у розстрільних списках. Тікала вночі через поле. Утекла. А син мій… син… пішов добровольцем іще на початку… Вже майже рік як немає, пропав безвісти…

І отако стоять, і обіймаються посеред цього усього безуму дві жінки, які мають про що спільно поплакати.

А PEN-івський бусик їде і їде далі – тидиш і тидиш! – роздовбаним бездоріжжям – попри село, що колись називалось Потьомкине, а після того, як його знищили до найостаннішої хати, узяло собі назву Незламне. Бо таки є Незламне. Бо люди повертаються. Бо неподалік із хребтом обгорілої будівлі уже ладнається хата поруч – роблять нову покрівлю, гавкає пес, чоловік штукатурить понівечений кулями фасад. Тільки от не можна йти на сусіднє подвір'я – тут ще не розміновано…

І бачиться мені вся Херсонщина отаким Незламним – із розтрощеним "Іскандером" Будинком культури у Великій Олександрівці, чи розстріляним із танка погруддям Шевченка, чи обгорілими узбіччями, за якими, попри все, гуде комбайн над похиленими головами соняхів.