Катерина Калитко про літературно-волонтерську поїздку на Сіверщину

Чернігівське Полісся, Сіверщина ‒ край води. Великі ріки і незліченні річечки, озерця, болотища. В останні два дні поїздки весь час падає монотонний дощ, над полями встають тумани, на розбитих дорогах ‒ велетенські глибокі калабані, і здається, що простір навколо цілком складається із води. Зв'язок лежить майже весь час. Тридцята, ювілейна волонтерська поїздка команди ПЕН українським прикордонням.

У перші дні, втім, сонячної й вітряно, вигадливі хмари летять над лісами, скісне проміння сліпить очі, люди працюють у городах, ледь не на кожному стовпі ‒ гнізда, де вже пораються лелеки. У Іванівці, де робимо першу зупинку, бібліотека розташовується у старому дерев'яному будиночку, що раніше належав амбулаторії. Директорка тут розповідає, як у знищеному ворогом будинку культури згоріли старі фонди ‒ 13 тисяч томів, і вона, після періоду роботи в місцевій адміністрації, на запрошення голови повернулася на посаду й рік тому почала відновлювати бібліотеку з нуля. Розповідає, як вони з донькою повернулися одразу після відступу ворога, і донька злякалася ‒ не знала, як жити далі в побитому обстрілами будинку. А мама показала їй ущент спалений сусідський будинок і сказала: ось це ‒ "нема де жити", а нам є що відновлювати.

Загалом у кожному селі, куди приїздимо, люди повторюють те саме: вони або не виїздили, або виїздили дуже на коротко і недалеко, щоби перечекати окупацію і найгарячіші бої, а за першої ж нагоди повернулися. Вони люблять свою землю тримаються за неї. І земля, здається, воює тут разом зі своїми людьми. Тут уперше за довгий час бачу справжні дрімучі ліси, густі, з деревами, міцно переплетеними гілками, оброслими фактурним лишайником. Вони стоять стіною і разом з болотищами спиняють пересування ворога.

У Лукашівці побита обстрілами церква здається забризканою кров'ю. У дворі вростають у землю, обростають травою ящики від снарядів, по них повзають червоні жуки-солдатики. Усередині церкви де-не-де лежать воскові свічки: очевидно, хтось і далі приходить сюди на храмові свята чи у пам'ятні дні помолитися у своєму розбитому соборі. Бої за Лукашівку були дуже запеклими, у пам'ять про загиблих на подвір'ї церкви тріпоче на вітрі прапор.

У Куликівці бабуня, що мешкає через паркан від бібліотеки, розповідає, що на початку великої війни дуже ревно молилася. І отримала слово у відповідь: "будеш у крепкій Ісусовій башті". Так і сталося: ворог стояв у поближніх селах, але до Куликівки не зайшов. Тут лишилася "дорога життя", якою люди вирятовувалися з Чернігова.

Іншого дня зазираємо також до Славутича ‒ формально це анклав Київщини, наймолодше місто України, такий дивний контраст після Чернігова, одного з найстаріших. Велика світла бібліотека, неймовірно енергетична аудиторія і місто ‒ як музей архітектурних експериментів, яке досі витворює і пояснює саме себе, щоби бути не тільки уламком Чорнобильської трагедії.

Потім поганющими дорогами їдемо до селища Ріпки ‒ довше, ніж планували, але нас терпляче чекають, навіть попри повітряну тривогу. Тут нам розповідають, як дві тисячі людей виходили на спротив окупантам, а місцевий мисливець Анатолій Кульгейко підірвав ручну гранату, коли вороги зайшли до нього на подвір'я і вимагали списки інших мисливців (читай ‒ людей, які володіють зброєю). Він загинув сам, але знищив і ворогів.

У Корюківці всі хором згадуємо танки, які їдуть звідси заднім ходом. У місцевому музеї дивимось на фрагмент дерев'яної мацеви з єврейського кладовища: вона вціліла, бо хтось свого часу зробив із неї лавку, і я вперше в житті бачу саме дерев'яний надгробок сільського єврейського вчителя. Дитячі чобітки у вітрині залу, присвяченого Корюківській трагедії, обгорілі прикраси, тріснуті пенсне, знайдені під час ексгумації.

У Семенівці, за 10 км від кордону, до кольок регочемо з тутешніми бібліотекарками, вони вперті й сповнені життя. Директорка розповідає, що, зачувши обстріли, щоразу молиться: "Господи, вбережи бібліотеку!" А один меценат, який допомагає бібліотекам у регіоні, відмовився надавати допомогу саме їхній, бо не вірить у прикордоння. Добре, що залишаються ті, хто вірять. Дорогою звідси думаю про підпалені болота і поля, які обступають житла ‒ так ворог намагається викурити звідси мешканців, перетворити цю землю на сіру зону. Але люди залишаються, зберігають її голоси і кольори.

У Новгороді-Сіверському на оглядовому майданчику біля Свято-Преображенського монастиря ми раптом не можемо згадати слово "пойма" ‒ настільки неословлювано приголомшливий краєвид на Десну перед нами розгортається, щось древнє, архетипне, міфологічне, що говорить напряму до твоєї крові. Хочеться водночас і плакати, і нестримно сміятися, і запам'ятовувати запам'ятовувати, запам'ятовувати.

Із Коропа, до якого їдемо далі, походить Кибальчич, винахідник першого в світі реактивного літального апарата, страчений за замах на імператора Олександра II. Воно й не дивно: через раніші репресії царату Короп спіткала доля Батурина, на кілька років раніше від нього. І загалом це містечко-перехрестя багато разів вигорало, знищувалося і відновлювалося знову. Під час великої війни ворог сюди не зайшов, але практично відрізав громаду від зовнішнього світу. Зерно і борошно, аби продовжувати пекти хліб, збирали всім миром.

У Бахмачі, нашому наступному і останньому пункті цієї поїздки, нам розповідають, що, попри всі зміни в гідрографії, попри інакші траєкторії сучасних шляхів, усі зіткнення з ворогом відбувалися на лінії тих давніх шляхів, якими тутешні князі рушали проти половців. Земля говорить, земля захищає ‒ і люди захищають її. Це тут місцевий сміливець Сергій Шевченко спиняв голими руками ворожі танки. Велика відповідальність ‒ знати, бачити, пам'ятати цю боротьбу і впертість проростання. Несамовиту чернігівську теплоту, коли відмовляються відпускати без гостинців і частувань із розмовами, крихке й барвисте дерев'яне мереживо сіл, соковиті й розмаїті місцеві говірки.

Трохи дивно потому повертатися до Києва, спускатися у метро ‒ бракує прямого контакту із землею, з її живою силою.

І жодна закордонна поїздка нині не зрівняється за важливістю і силою пережиття з такими експедиціями Україною.

Окремо хочу порадіти глибокою і ніжною радістю, що є оце ядро спільноти ПЕН, якому не байдуже, про що вони самі й про що їхні вчинки. Яким важливо бути, а не здаватись. Ми дуже зріднилися в наших волонтерських поїздках. Це особливий, межовий спільний досвід, у нас є корпус своїх ритуалів, жартів і величезний багаж історій, які несемо далі. Тож поміж усіх фотографій дивовижного краю і подій залишу також кілька смішних і щемких моментів, якими захищаємо одне одного від розпачу, темряви, чужої дурості й смерті, яка ходить поруч.

Усе це ‒ безцінне