Світити одне одному в темряві

— Кажуть, поет може змінити твоє життя, — говорить мені жінка в готельному ліфті. Це Дурбан, Південна Африка, я виступаю тут на поетичному фестивалі. — От думає людина про самогубство. І раптом їй трапляється вірш, що глибоко торкає її — і вона змінює рішення. Може, зустріч з тобою змінить і моє життя?

Як поетка я б мала вірити у здатність поезії змінювати життя, але в мене немає ілюзій. Водночас поезія стала важливим способом розповідати про війну росії проти України. Українська поезія виходить за межі новинних сюжетів і сухої статистики, зачіпає і змушує відчувати. В Дурбані я чую, як Беверлі, поетка з Уганди, говорить колезі після мого виступу: "Своїми віршами вона зробила війну в Україні ближчою нам".

Мій друг Роман, який давно живе у Стокгольму, каже, що поезія гоїть рани і рятує життя. "Ми перетворюємо твої вірші на турнікети", — додає він. Це чи не найкраще, чим можуть стати вірші. Друг декламує їх на подіях, де збирають кошти на засоби тактичної медицини для українських військових. Каже, що постійно бачить сльози в очах слухачів, як і я під час виступів. Поезія — це акт межевої щирості. Поезія, яка звучить в Дурбані, Трівандрумі, Сан-Дієго змінює сприйняття цієї війни, протидіє ворожій пропаганді.

Люди в Україні також потребують поезії — для проговорення й відчуття спільного досвіду. В маленьких містечках навіть більше, ніж у великих містах. В Деражню на Хмельниччині ми приїжджаємо з колегами-письменницями з проєктом Українського ПЕН. Нас ведуть до бібліотеки і дорогою вибачаються за розбиті вікна у Будинку культури: "Не встигли замінили після ракетного удару, вибило вибуховою хвилею". Активна, допитлива молодь на зустрічі не оминає болючих тем. Поетичні читання — це символічне тримання за руки, коли ми світимо одне одному серед темряви.

***

Навесні 2022 року нас із сином прихистили друзі в іншій країні. Через кілька днів після нашого повернення до Львова у травні, росіяни обстріляли місто. Я лежала на підлозі у ванній, прикриваючи тілом налякану дитину, і слухала звуки вибухів. Картала себе, що повернувшись, наражаю його на небезпеку. А тоді згадала, яким нещасним він почувався далеко від дому, рідних і друзів; ніхто не міг розрадити його, крім білої швейцарської вівчарки наших господарів.

Львів називають перехрестям культур, і йому пасує переплетене коріння моєї родини. Мій дідусь Володимир, вірменин із Карабаху, був призваний до Червоної армії під час Другої світової та направлений на службу до Львова по її закінченню. Він згадує зневажливе ставлення росіян, які традиційно обіймали високі військові чини, до інших національностей — а особливо до представників країн Середньої Азії та Кавказу, як він сам. Типовий вияв імперської ментальності, яка так ніколи і не змінилась.

Велика вірменська діаспора та культурна спадщина Львова, гостинність львів’ян, зробила для діда місто комфортним для життя. Тут він зустрів мою бабусю, українку, яка народилася і прожила своє дитинство у Польщі. Радянська політика агресивної русифікації зробила для них спільною мовою російську, але опанувати українську було для діда справою честі й вдячності країні, яка стала для нього домівкою.

Коли росіяни почали повномасштабне вторгнення, навіть після ракетних атак на Львів, мій дідусь відмовився виїжджати. Йому майже сто років, і новини він отримує тільки з радіо. Дід уже незрячий, але чітко побачив, ким є росіяни у цій геноцидній війні. "Я їх не боюся, — сказав він мені. — Вони фашисти, як ті, проти яких я воював. А фашисти завжди програють".

***

Я пригадую, як вперше стояла перед повною залою за межами України і говорила:

— Вони вбивають наших дітей. Калічать, гвалтують наших дітей.

Мені було так нестерпно боляче, що здавалося, серце зараз розірветься. Ніколи ще я не почувалася настільки спустошеною, самотньою і вразливою.

Це було у квітні 2022 року. На події, присвяченій поезії, ми говорили про воєнні злочини — я не могла говорити ні про що інше. Тоді українські сили вигнали окупантів із Київщини — і світ побачив убитих цивільних у Бучі, зруйновану Бородянку, понівечені Ірпінь та Гостомель.

Відтоді моя поезія говорить про воєнні злочини.

***

Ми живемо у Львові, місті неподалік польського кордону. Одного дня російська ракета вбила тут цілу родину, Базилевичів: матір Євгенію та її трьох доньок — Ярину, Дарію та семирічну Емілію. Вижив лише батько, Ярослав. Їхній дім зрівняли із землею, ще сімдесят будинків зазнали руйнувань. Так виглядає убивча російська "рулетка", в яку грає агресор із цілою країною.

Поки Трамп домовляється про припинення вогню, росіяни лише посилюють обстріли України. 4 квітня у Кривому Розі вдарили балістичною ракетою по дитячому майданчику і вбили 9 дітей. Найменшому, Тимофію, було 3 роки. Загинуло також 11 дорослих. В Сумах у святковий день в центрі міста росіяни вбили 35 людей, серед них двоє — діти.

Коли вся нація задихається від горя, українці мусять продовжувати свої щоденні справи — працювати, волонтерити, обороняти. Від нашої стійкості та єдності залежить наше виживання.

***

Світ не хоче визнавати: абсолютне зло існує. І росте як ракова пухлина. Це зло має чіткий намір, вкорінений у відчутті власної вищості та безкарності. Звідси і проростає російська війна проти України. Визнати це — означає прийняти нагальну потребу в змінах. Взяти на себе відповідальність, аби чинити опір.

Моя подруга і поетка Олена Гусейнова покинула кар’єру в столиці й переїхала до прифронтового Харкова. Працювати на Радіо "Хартія", розповідаючи "про військо, яке захищає свою країну, і країну, яка підтримує своє військо." Під щоденними обстрілами. Вона обрала бути там, де її найбільше потребують, давати людям надію та фіксувати їхній досвід.

24-річний поет Артур Дронь, який на фронті від 2022 року, постановив зібрати своєю книжкою мільйон гривень для дітей, постраждалих від війни. Не зупинився, навіть отримавши поранення від російського дрона і переживаючи серію складних операцій. Тепер для благодійного фонду "Голоси дітей" він збирає вже другий мільйон.

Олександр Осадко, чоловік моєї подруги і письменниці Ганни, приєднався до армії добровольцем. Його книжка, видана вже після загибелі Олександра, засвідчила, яким великим письменником міг би стати. Але він, як багато наших людей культури, зробив дорослий вибір — захищати свою родину, свій дім, свій народ.

Кожен і кожна з них обрали служіння країні у свій спосіб. Із таких історій окремих непростих виборів складається наша стійкість.

***

Моя наступна адвокаційна поїздка — до Індії. В Трівандрамі я читаю, крім своїх, вірші українських військових. Літня пара, з якою мене підвозять на локацію фестивалю, питає звідки я. "Ми думали, що Україна не встоїть і трьох місяців, — реагують на мою відповідь — але ви нас подивували і вразили." Я згадую про три дні, які давали Києву.

Ми відмовляємося бути підвладними, віддавати нашу свободу, виборену поколіннями українців. Ми більше ніколи не дозволимо заперечувати нашу ідентичність і право на шлях, який обрали самі. Це шлях гідності, на яку заслуговує кожна людина.

На вулиці Трівандрама минаю стіну, пофарбовану в жовтий і блакитний кольори, з намальованими поверх соняшниками. Це стрит-арт в межах фестивалю мистецтв Кераліям, але і в ньому я хочу бачити вияв солідарності з Україною.

Юлія Мусаковська – поетка, письменниця, членкиня Українського ПЕН. Її книжка "Бог свободи" (The God of Freedom) вийшла в англійському перекладі в США у видавництві Arrowsmith Press (2024).

Цей текст було створено в межах партнерства між Українським ПЕН, UkraineWorld та Українським Інститутом.