Земля обіймає нас

Вона, ця земля, втілюється в голосах. Втілюється в тілах, душах, поглядах, мокрих від дощу і сліз. У кроках, якими ти вимірюєш простір, який нікому не віддаси. У людях, які проростають з-під її м’якого рихлого чорнозему, як дерева, стеблини, батальйони рослин, армії квітів.

Вона втілюється у старостах сіл, які не полишали своїх людей. Навіть після того, як більшість поїхали, вони казали: "ні, я не можу лишити своїх". Деяких із них за це вбивали, деяким погрожували розстрілом. Але вони трималися за свої села, за двоповерхові школи з просторими спортивними залами, за спалені магазини, за церкви з простріленими банями.

Вона втілюється у чоловіках і жінках, які вивезли своїх рідних, а наступного дня були у центрах комплектування. У тих, хто пішов на хитрощі, щоби бути чесним з собою. У тих, хто щодня заспокоює рідних, не кажучи їм про місце свого перебування.

Вона, ця земля, втілюється в керівницях будинків культури. Тих будинків культури, які раптом перетворилися на бомбосховища. А потім на центри гуманітарної допомоги. А потім на центри евакуації. І вони, керівниці будинків культури, зі втомленими посмішками і тихими голосами, збирали своїх людей, знаходили автобуси та водіїв, сідали в свої скрипучі автівки і вели ці колони під ворожими обстрілами.

Вона, ця земля, втілюється у бібліотекарках. Які знають всіх мешканців свого села за іменами. Які знають, коли хто народився, коли одружився, хто які книжки прочитав, і коли врятувався від смерті. Які знають, що і кому потрібно сьогодні, а що буде потрібно завтра. Які читають своїх людей краще за книги. Які знають історії, які хтось ще обов’язково напише.

Вона, ця земля, втілюється в бабусях, майстринях консервації та закруток, які варять магічне зілля для війська, отруту для ворога. У будівничих, які латають зруйновані дахи, відновлюють паркани, привозять цеглу і зводять будинки. У рятувальниках, які щодня дістають людей з місць, яких немає у Дантовому пеклі. У дальнобійниках, які привозили свої фури з їжею в обложені та прострілювані артилерією міста.

Вона втілюється у працівниках водоканалів, які організовують доставку води в цистернах, коли водогони розбиті. У волонтерах, які лишалися в своїх населених пунктах, не знаючи, чи житимуть вони наступної миті. В інших волонтерах, які приїхали в зруйновані села наступного дня після звільнення і почали допомагати з відбудовою.

Вона втілюється у тих, хто пішов у військо, хоча знав, що "це не моє". Хто був готовий стати простим солдатом, хоча в цивільному житті був "незамінним". У тих, хто знає: "якщо не я, то хто?". Вона втілюється у тих, хто щодня і щотижня переводить гроші на військо, волонтерить на вокзалах, шукає в усіх можливих магазинах і складах те, що потрібно на передовій.

Вона втілюється в мільйонах наших людей, які здатні створювати світи навколо себе. Діяти на свій страх і ризик. Вірити в те, що від них щось залежить. Навряд чи ми колись усвідомлювали, скільки таких людей у нас. Скільки людей здатні стати великими. Скільки людей стали героями, продовжуючи бути простими людьми.

Вона, ця земля, втілюється у нашій рівності. Тій рівності, яку створила війна. Але це не рівність примусу. Це рівність гідності. Це рівність цінування людини, яка поруч з тобою. Незалежно від її статусу, статі, матеріального стану, етнічного походження, віросповідання чи сексуальної орієнтації. Бо ти розумієш, як багато вона вже встигла зробити для тебе, для твого народу, для твоєї країни.

Вона, ця земля, втілюється у тих, хто не хоче на собі ярма. У тих, хто віддає більше, ніж забирає собі. У тих, хто завжди скептичний, критичний, саркастичний, недовірливий, але коли треба, то стане в стрій.

Вона, ця земля, нас не віддасть. Вона тримає нас біля свого серця. Ми вросли в неї по коліна. Вона обіймає нас, як своїх дітей. І ми її теж нікому не віддамо. Наші коріння укриті її чорноземом. Наші голови зрошені її важкими дощами.