Українська класика на війні: Василь Стефаник

"— Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?
— Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а другий раз – москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві… Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли".

"Вона – земля", Василь Стефаник

Вчора мені спало на думку, який глибокий слід ця війна лишає в свідомості наших дітей. Я говорю не про малюків, які ще мало розуміють, покладаються на близьких і рідних та дослухаються їх, хоча й мають свої фантастичні уявлення про все, що відбувається навколо. Я говорю про молодих людей, студентів, учнів, тих, хто починає своє самостійне життя, хто вже перервав свою пуповину з батьками (чи зараз її розриває) і будує своє життя самостійно.

Ось вони, ці шість речень:
"На очах у дітей …осиротіли…".
"На очах у дітей куля убила маму…".
"На очах у дітей…".
"Діти загубили свою маму. Вони осиротіли..".
"Так як куля убила маму".
"Василь і Настя осиротіли. Так як куля убила маму".

Зізнаюся, що у своїй викладацькій практиці я вперше зустрілася з такою очевидною мовою-раною. Мені також подумалося про те, як багато наша класика, наша література може розповісти про те, що відбувається сьогодні з нами і з Україною. Отож я вирішила писати невеликі історії про українську класику на війні – про тексти, які промовляють до нас сьогодні важливі речі, потрібні нам на війні, твори, які знають про нас і наш стан більше, ніж ми самі. Ми ще не маємо слів, щоб все розповісти, але ту мову має наша класика. Як, наприклад, антивоєнні новели того ж Стефаника.

Цілу психологічну драму народу розгортає він на сторінках новели "Вона – земля". Перша світова війна. Буковинські селяни втікають від війни, лишаючи свою землю і дім, їдучи в безвість. Позаду – російські війська, знущання і вбивства, страх облоги і нищень. "Москаль іде і сонце залягає", – зізнається старий Данило, який втікає з цілим своїм родом від російського царя. Данило розповідає свою історію, напросившись на ночівлю далеко від своєї Буковини, можливо, в Русові на Покутті, де мешкав і сам Стефаник, до Семена. "Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати, – розповідає один дід другому дідові. – Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а другий раз — москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві…".

Отож, забравши свій скарб, дітей і дружину, а зверху на віз поклавши колиску, Данило, досить заможний селянин, втікає від війни у невідомий світ. Стефаник багато писав про велику міграцію і переселення – його Іван Дідух із "Камінного хреста" лишив по собі, живому, хрест, бо їхав на чужину умирати. Він прощався зі своєю землею і з тим горбом, який, нарівні з конем, як худоба, ціле життя окультурював і обробляв. Іван їде за море – від злиднів. Данило із новели "Вона – земля" втікає від війни.

В обох випадках велике горе проривається у словах і почуттях, і це особливо відчувають жінки. Діди, старі жінки і діти – межові, лімінальні постаті, яким у Стефаника відкрита таїна життя і смерті. Жінка Данила оніміла, бо лишила кращу частину себе вдома у своїй хаті, там її буттєвість лишила сліди, осіла на вікнах, на дверях і речах, які оточували і з якими зрослася. Чи не так і ми всі, втікаючи від війни, залишаємо частину нас самих вдома, як свою матеріальну оболонку, разом із книжками, улюбленими речами і спокоєм?

Такі вони – переселенці-втікачі від російської армії у Стефаника більш ніж сто років тому, дуже зрештою схожі на нас. Старий Семен те знає: жінка "лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то вони, як пташечки, б'ютьси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них німа буде…".

Зупинившись на ніч у господі Семена в іншому куточку України, старий Данило чує слова поради від такого ж старого і мудрого, як і сам, Степана, – не лишай своєї "мнєконької землі", повертайся до неї, бо "Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужій дорозі". Стефаник, як дитина, привязаний до матері-землі, йому болить винародовлення і виземлення селян на початку 20 століття, бо, як говорить Степан, по кам’яних містах і в чужих краях, "як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будуть з непам'єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю по каміню".

Звичайно, можна вважати Стефаника антимодерністом і консерватором, який так боявся змін і так бажав триматися за свою землю. Можна говорити, що лишаючи землю, біженці також вчаться новому і рятуються для майбутнього. Можна заперечити Стефаникові, що змінюватися можна все життя і у всякому віці. Це все так. Але Стефаник учить не цьому. Він говорить, як важить твоя присутність і вкоріненість вдома, якою дорогою є твоя земля, з якою ти зростаєшся. Через сто років цей стан вростання у свою землю передасть інший український автор – Сергій Жадан. Він говоритиме у своєму "Ворошиловграді" про своє вкорінення у Схід, який не можна нікому віддати, бо ти зрісся з ним, окультурив, як Іван Дідух свій камінний горб.

То віддаляючись від землі, бачачи її з пташиного польоту, то вглиблюючись у землю, що складається зрештою всього лише з коріння, камінців, трави, жовтого шару піску, білого шару глини, Жаданів герой зрештою розуміє, що його пуповина прив’язана до цієї глиняної землі.. "Глина пахла гостро й солодко, так, мовби я докопався до чогось коштовного, про що здогадувався, проте не міг навіть припустити, що лежить воно майже на поверхні", – відчуває він, вростаючи у "свою територію" не лише духовно, але й тілесно. Місцевий бізнесмен-депутат натомість вперто переконує Германа і всіх "місцевих" не триматися за свої місця, а кидати їх, переселятися деінде, їхати туди, "де краще живеться". Ви "занадто чіпляєтесь за ці місця", і "тримаєтесь за цю порожнечу", – твердить він.

Тож як перетворити донецьку "порожнечу" на "свою територію", як захистити "свою землю", – про це міркує Жадан 2010 року, ніби передчуваючи, наскільки актуальними стануть такі питання в лютому 2022. Однак виявляється, що і призабутий та консервативний Стефаник також говорить з нами про це ж саме – про те, як лишитися народом у новій війні, яку провадить проти українців, стираючи їх із лиця землі, захоплюючи їхні землі і прирікаючи на вигнання, віроломна Росія-загарбниця. Про те, що наша класика також бореться на війні і, немов щитом, охороняє нас від знищення.

За Схід треба триматися, боронити його. Цьому вчить наша література.