"Він дошукувався істини…" Автори Українського ПЕН згадують Івана Дзюбу

488
Роздрукувати
"Він дошукувався істини…" Автори Українського ПЕН згадують Івана Дзюбу

22 лютого на 91-му році життя помер дисидент-шістдесятник, літературознавець, Герой України, багатолітній член Українського ПЕН Іван Дзюба. У 1973 році його засудили до пʼяти років увʼязнення і пʼяти років заслання за працю "Інтернаціоналізм чи русифікація", але згодом "помилували". 1989 року Дзюба був одним із співзасновників "Народного руху України". Учасник Ініціативної групи "Першого грудня". 26 липня 2001 року Івану Дзюбі було присвоєно звання Героя України "за визначні трудові досягнення, заслуги перед Україною у розбудові її державності та відродженні національної духовності". Автор десятків книг і публікацій, останні роки свого життя він присвятив науці та літературі, однак до кінця залишався небайдужим до суспільно-політичного життя України. Публікуємо спогади членів Українського ПЕН про видатного дисидента з покоління шістдесятників.

Оля Гнатюк, дослідниця, перекладачка, професорка НаУКМА та Варшавського університету, віцепрезидентка Українського ПЕН

"Вістка про смерть Івана Дзюби приголомшила мене. Я знала про невтішний стан Його здоров’я, розуміла, як важко йому було в останні роки. Ця вістка прийшла зразу після головних політичних новин і є для мене символом кінця цілої епохи. Епохи, сіллю якої є Слово. Епохи, в якій важливу роль відіграє інтелектуальна еліта. Епохи, в якій ненасильницький спротив МАЄ значення.

Чи Іван Михайлович почув ці новини – не знаю. Але знаю, що окупація Донбасу була для нього живою раною. Іван Дзюба знав і відчував Донбас, хоч не був сином шахтаря, а "лише" робітника в каменоломах. Він був свідченням існування іншого Донбасу, не того родом з радянської пропаґанди успіху, і не того з російських ЗМІ. Українського Донбасу.

Для багатьох Іван Дзюба був передовсім символом розквіту шістдесятництва, автором найбільш розтиражованого твору українського самвидаву – "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965). На покоління молодша за шістдесятників, я виросла в Польщі, і тому цей спертий на ленінських тезах текст до мене не промовляв. З сумом визнаю, що на початку 1980-х років, у пік карнавалу Солідарності, я відмовилася його перекласти, бо не уявляла собі польського реципієнта тексту. У польських умовах початку 1980-х років він би сприймався як анахронічний. Натомість інший трактат Івана Дзюби "Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність?" (1988) став для мене найважливішим з-посеред усіх надрукованих на хвилі перебудови текстів. Я залюбки його переклала; він опублікований в першому польськомовному числі "Зустрічей" – журналу молодої української інтелігенції, який виходив на зламі 1980-х і 1990-х років у Варшаві. У цьому тексті був не лише діагноз, а й програма дій. Невдовзі Івану Михайловичу довелося її втілювати — він став міністром культури України.

Минуло ще десять років і нарешті відбулося ближче знайомство. Розмова продовжувалася кілька годин. Як на першу особисту зустріч – річ абсолютно небувала. Це був початок записів розмов з Іваном Михайловичем, які згодом були опубліковані в "Бунті покоління" (книжка розлогих інтерв’ю зі знаковими постатями шістдесятників, яку ми задумали і підготували спільно з Боґумілою Бердиховською і яка з’явилася понад 20 років тому спочатку польською мовою, а згодом – українською). Добре пригадую доброзичливість Івана Михайловича. Він прийняв нас у своєму робочому кабінеті в Президії Академії вже після закінчення робочого дня і невтомно продовжував розмову до пізньої години. Велике враження справила скромність та нотки самоіронії в його розповіді. Ми не могли зупинитися, ставили різні запитання, аж до моменту, поки Івана Михайловича не зупинив кашель. Тоді лише згадали і про те, що пора й честь знать, і про стан здоров’я нашого співрозмовника. Це не дуже добре свідчить про нас як чуйних співбесідниць. З іншого боку – ми залишалися під таким особистим чаром Івана Михайловича, і нам так хотілось якомога більше почути, зрозуміти, передати. Тоді, весною 1998 року, ми не завершили розмови. Довелося ще раз прилетіти до Києва для продовження розмови, адже зупинилися на найдраматичнішому в біографії Івана Михайловича моменті – на початку 1972 року.

Ми з колегою чекали наступної нагоди, і нарешті домовилися зустрітися 1 січня 1999 року. Наш літак був о 6 ранку. Ми летіли самі в салоні. Всі інші чи то запізнилися, чи передумали, але досить сказати, що ми були єдиними пасажирками літака. Пополудні завітали до Івана Михайловича та його дружини пані Марти. І знов розмова тривала кілька годин. Потім були нові зустрічі, але ці перші залишаються незабутніми. Як і надрукована у 2000 році розмова, у заголовку якої непрямо опинилася книжка "Інтернаціоналізм чи русифікація?" – "Ця книжка змінила моє життя…".

Іван Дзюба, розповідаючи нам і нашим читачам про початок руху спротиву – шістдесятництва, називав зовсім не ту подію, яку ми звикли асоціювати з початком Відлиги, себто не таємну доповідь Хрущова, а надрукований два чи три роки раніше в радянському офіціозі "Правда" виступ тодішнього президента США Двайта Айзенгавера зі словами про кінець епохи Сталіна. Мене щоразу вражала нешаблонність мислення Івана Михайловича. І таким він залишиться у моїй пам’яті – скромною людиною з великим інтелектом.

Тамара Гундорова, літературознавиця, членкиня-кореспондентка НАНУ (Інститут Літератури)

Новина, яка поцілила в саме серце. Один з провідних українських інтелектуалів, визначний дослідник-літературознавець, соціолог радянського повсякдення, чільний представник українських дисидентів-шістдесятників Іван Михайлович Дзюба відійшов цієї ночі в інші світи. В моє життя це ім’я увійшло в ранні 1970-ті, в часи навчання в університеті, і звучало, як легенда. Пізніше, зустрівшись з Іваном Михайловичем особисто та перечитуючи його публікації, я мала відчуття, до не читаю його, а слухаю. Пишучи, він передусім говорив – не для себе, а для тих, хто слухав його, говорив притишеним і трохи здушеним інтелігентним голосом. Так налагоджувався контакт зі співбесідником, до якого промовляв, і це зігрівало світлом його думки і якимось ідеалізмом, що стояв за цим.

Мене приваблював у його літературознавчих і критичних студіях момент поєднання естетики та етики. Це, як здається, виростало з глибокої віри і таланту вглиблюватися в персональну історію і розуміти живий людський досвід автора-письменника. А ще цьому сприяла просвітницька віра в гуманізм. Водночас я відкрила ще одну особливість характеру Івана Михайловича – іронізм та гру, і це особливо мені імпонувало. Іван Михайлович Дзюба не мислив лише "правильними" шаблонами та тезами, не мав готової відповіді і не вважав, що істина "понад усе". Він дошукувався істини, знав, що таке сократівський діалог і намагався зрозуміти позицію "іншого", щоб перевести на свою сторону. Іван Михайлович був готовий змінюватися і сприймати нове. Оця протеїчність, відкритість до нового разом з мудрістю і етичною поведінкою не перестає захоплювати мене, коли я думаю про Івана Михайловича Дзюбу.

Світла пам’ять!

image

Леонід Фінберг, головний редактор видавництва "Дух і Літера"

З часом ми усвідомили, що певний період життя країни адекватно було б назвати "епохою Василя Стуса". Сьогодні, коли у вічність відійшов Іван Михайлович Дзюба, мені здається, що варто сказати, що наступний період можна назвати "епохою Дзюби".

Іван Михайлович був одним з небагатьох людей, які брали на себе відповідальність за долю нації, культури, літератури… Не йде мова про те, що він досліджував окремі проблеми (хоча і це безумовно було), він осмислював історію та сучасність системно, комплексно… По-суті він написав історію української культури на трьох континентах. Він започаткував "Енциклопедію Сучасної України", яка символізувала осмислення вітчизняної історії на рівні найкращих світових досліджень.

Іван Михайлович залишив нам десятки і десятки книг, тисячі статей, кожна з яких варта уваги. Останні тексти ми ("Дух і літера") отримували ще рік тому, і це були блискучі інтелектуальні есеї.

Іван Михайлович багато чого в українській культурі робив першим: промовляв в Бабиному Яру, в міру сил боровся з русифікацією культури, створював перші національні, гуманітарні (Асоціація українознавства) та політичні (Народний рух України) спільноти.

Нам ще треба буде осягнути й осмислити масштаби зробленого ним. Проте вже сьогодні для мене очевидно, що інтелектуально останні десятиліття можуть бути названі "епохою Івана Дзюби".

Світла пам’ять!

Сергій Жадан, письменник

Ми так і не встигли познайомитись особисто – передавав йому вітання, він кілька разів перепитував, чи я не образився на його книжку, я відповідав, що не образився (бо справді не образився).

Мене їхнє покоління завжди дивувало й заворожувало – і примхливістю життєписів, і драматизмом упереміж із ліричністю, а головне – тим, скільки вони, попри все, зуміли зробити. Тому, коли трапляється чути від ровесників щось про "не такого" Дзюбу – стає трішки незручно за нас усіх.

І ще – як нині печально звучить ця його фраза про те, що "в людини попереду завжди більше, ніж за нею". Добре, коли по людині лишається такий огром зробленого. Світла пам'ять.

Елеонора Соловей, літературознавиця

Гірко і сумно: поки Дзюба був, усе здавалося не таким страшним – а що тепер? Тим більше в такий момент. Втім, залишається його приклад, його правдолюбство, його працелюбність та бездоганна етичність – і його книжки.

Колись давно ще один лицар, Євген Сверстюк, сказав про нього: "Треба мати особливий дар – пізнавати правду. Особливий талант – любити правду завжди і скрізь. А служити правді – то хрест і доля. Дзюба став обранцем тієї долі".

Пишаюсь тим, що знала його багато років, ще відтоді, як він мусив чекати, привітається з ним людина чи ні. Ми дуже схильні судити ближнього – не бувши в його шкурі, на його місці.

Іван Михайлович – ціла епоха. Звичайно, тепер у нього побільшає читачів, багато хто відкриє для себе "Інтернаціоналізм чи русифікацію?", його мемуари, його монографію про Шевченка, його пристрасну публіцистику.

Реалізуватись повною мірою всупереч, а не завдяки – такий, напевно, головний урок Івана Дзюби.

Микола Горбаль, поет, громадський діяч, дисидент, політв’язень радянського часу

Я знав двох людей зі сходу України, які у 1960-ті формували українство, і потім цей рух було названо шістдесятництвом. Це Іван Світличний з Луганська та Іван Дзюба з Донецька. Їхній шлях тільки підтверджує, що Луганськ і Донецьк – це Україна.

Я був в ув’язненні ще до масових арештів 1972 року, тож дізнався, що серед нових арештованих є і Іван Дзюба, в таборі. Правда, я тоді ще не читав його трактат "Інтернаціоналізм чи русифікація?", але чув, що цей текст мав шалений успіх і що його було перекладено десятками мов, навіть китайською. Ми знали, що він отримав п’ять років ув’язнення і п’ять років заслання. А потім одного вечора, повертаючись з роботи в барак, ми побачили, що каґебісти на дошці з оголошеннями почепили свіжий випуск "Літературної України" – з покаянною заявою Івана Дзюби. Ми були в гнітючому стані.

Після вироку Івана Дзюбу ще довго тримали в ув'язненні, і все ж їм вдалося його зламати. У тій заяві він нікого не назвав і не видав, та я думаю, що до кінця днів це був його великий біль.

Але те, що він написав, зробило свою справу: Іван Дзюба поставив комуністичну систему перед фактом, що тотальна русифікація загрожує українській нації.

Уже після мого звільнення, ми з ним часто бачилися на різних заходах. Пригадую, на одному з вечорів пам’яті Івана Світличного Іван Дзюба сказав: "Не мені тут бути…" – йому справді дуже болів його вчинок.

Я завжди ставився до нього з пошаною. Це велика постать і великий син України.

Хай з Богом спочиває! Вічна йому пам’ять!

image
Фото: Укрінформ

Тетяна Терен, журналістка, виконавча директорка Українського ПЕН

Я познайомилася з Іваном Михайловичем 2015 року, коли записувала з ним розмову для проєкту "RECвізити. Антологія письменницьких голосів". Він був одним із героїв, з яким я найдовше домовлялася про інтерв’ю. Пан Іван загалом відмовлявся від спілкування з журналістами: говорив, що у нього так багато ще нереалізованих задумів і справ, що він не має права відволікатися. А все ж якось мені вдалося тоді його переконати, що без розмови з ним проєкт так само не буде реалізованим – і ми тоді проговорили з ним понад чотири години в їхній з пані Мартою квартирі на Севастопольській площі в Києві.

Я часто розповідаю про журналістське правило "больової точки", про яке важливо пам’ятати, готуючи велике портретне інтерв’ю. У кожної людини були в житті події, які продовжують їй боліти, і цей біль важливо зрозуміти і відчути журналісту, бо саме він у чомусь зупиняв героя, а в чомусь, навпаки, не дозволяв йому зупинитись. Таким болем для Івана Михайловича, безперечно, все життя була підписана ним "покаянна" заява. Я не могла не запитати про неї під час нашої розмови, і пан Іван тоді своїм тихим інтелігентним голосом сказав, що він ніколи не хотів бути політиком, тому не міг вчинити інакше: "Я думав тоді, що набагато більше зроблю в літературі, аніж за ґратами. Тому вірив, що зможу зберегти себе і продовжити бути таким, який я є, навіть після того "покаяння". Іван Дзюба лишив по собі понад 400 наукових праць, причому кілька з них вийшли зовсім нещодавно.

Кожна така втрата викликає у мене відчуття вселенської пустки. Ми часто говоримо, що з великими людьми відходить ціла епоха. Для мене з кожним автором-шістдесятником відходить пам’ять про тих, хто був попереду, хто передавав далі ниточки знань і пам’яті. Попри заборони. Попри репресії. Від Івана Михайловича ці ниточки тягнулися до Тичини, Рильського, Антоненка-Давидовича, Сверстюка, Параджанова, Лукаша, Світличного, Некрасова, Симоненка…

Навіть із дружиною, неймовірною пані Мартою, він познайомився на ювілеї Ірини Вільде у Львові (де тоді ж зустріли своїх дружин Іван Драч і Микола Вінграновський – сюжет для роману!). Думаю про Івана Дзюбу – і згадую відразу його янгола-охоронця пані Марту. Як прекрасно, що Сергій Буковський ще встиг зафільмувати цю велику любов, в якій було стільки підтримки, поваги і розуміння.

Найбільше ж мене захопили в тій нашій довгій розмові роздуми Івана Дзюби про те, як він спочатку був літературним критиком, але згодом став літературознавцем. Ішлося не про те, що він змінив жанр і оптику у своїй роботі, а про те, що кожен із нас у тому, що робить, має бачити не лише вершечок гори, а й усю гору. Що немудро привносити у світ категоричні судження й оцінки (а як часто ми це робимо, говорячи про шістдесятників!), адже за цим стоїть невміння заглиблюватися і бачити ширшу картину.

Дякую, Іване Михайловичу! Світла і довга пам’ять!

***

У серпні 2021 року Український ПЕН організував у Національному музеї Шевченка в Києві вечір з нагоди 90-річчя Івана Дзюби, участь у якому взяли кінорежисери Роман Балаян та Сергій Буковський, видавець Леонід Фінберг, літературознавиці Тамара Гундорова та Елеонора Соловей, кінокритик Сергій Тримбач, політолог Володимир Кулик. Переглянути відеозапис зустрічі можна за посиланням.

23 лютого 2022
488
Теги: #Втрати
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: