"Прозора. Неозора. Неонова – Нео! Нова!": нові вірші членів Українського ПЕН

286
Роздрукувати
"Прозора. Неозора. Неонова – Нео! Нова!": нові вірші членів Українського ПЕН

У середині лютого наближення весни відчувається по-особливому. Всі ми чекаємо на тепло і довші весняні дні, в яких буде більше часу для творчості, натхнення й поезії. Охоплені цим ліричним настроєм, ми попросили членів ПЕН поділитися своїми новими віршами і підготували для вас цю добірку. Приємного читання!

Наталія Бельченко

***
Форель по дощовій Варшаві
Пливе далекими вогнями
У листопадовій заплаві
Вологе світло йде за нами
Заплідний лет хрущів із травня
Форелі пропливання стиха...
Усім тілам і душам здавна
Знайома мандрівнича втіха
Той із Вергілієм за пругом
Та – зі всіхсвятської Варшави
Пірнає в світло поруч з пстругом
Повз наву правлячи до яви
Хитне від чарки – ти за барку
Русалкою вхопись міцніше
Живому добре все і варто
Втекти луску і стид лишивши

***

Уже подіяв горизонт подій,
Не вернеться ніхто з-поза якого.
Та мріється чудес глибинна змова;
Є Корочун, та є і Колодій.
В сирітстві рік народиться Новий
І Великодня радісна тривога,
А вдячності напруга і підмога —
Таємний мед у борті лісовій.
Так хочеться ізнову на Полісся,
Де борті достеменно збереглися…
Чкурнути б на Красуху в лісостеп…
І згадувати Юлія і Ліду,
З Григорій Савичем йдучи по світу,
Тікаючи від болю і халеп.

***

Ти ще ти
Без року пів сотні – іще не стара,
ще можеш залізти на древо добра,
ще встигнеш підкрастися ззаду до слів,
і їх обійняти, як інший не смів.
Античність доткнула, ще й вічність колись,
та не поспішай, але й не барись.
Пірнеш в старі фото, та поки що світ
ще вчасно за косу витягує звід-
ти.

***

Достатньо хутра тваринки,
Щоб згорнутися на колінах твоїх
Ласицею, за якою тягнеться ліс.
Із дуплами, підліском, кротовинням,
Яругами, туманом по світанках.
Вона тихенько кігтики розправить
І знов сховає, просто пам’ятай.

***

Олесь Ільченко

з нової збірки віршів
"Гербатовий джаз"

***

відмикаючи іржавим ключем
двері в минуле
чи наважусь прочинити їх
піти туди
де ще всі живі
де пахнуть чебрецем
жовті київські гори
де є вічне літо дітей
котів і собак
може й насправді кола немає
може час лінійний
а коли воно
античне
є
то навіщо ж
ностальгія і згадки
розгорнені срібним ланцюжком
прокидаєшся
а стара
сліпа
прив’язана шкапа
форкає
намагається нагнати ґедзів
а потому знову й знову
кружеляє і кружеляє

***
…як завжди – гожий день,
і затишно, і тепло,
тут пінія схилилася
до піни хвиль правічних;
і амфори засмаглих тіл
по вінця увібрали сонце;
мальована у кольори життя
Мальорка, Isla Catalana;
тут жив Жоан Міро,
гуляли ми з тобою;
і згадували часом Русійон,
його цеглястий колір, теракоту
у вечорових променях.
Як дивно, дивно,
в одному місці згадувати інше,
де лиш майнула ніч,
де я тобі пробачив.

***

відчув сьогодні неймовірне:
вже трохи жовтава
крона тополі біля
Лак Леман дарувала пахощі
точнісінько так, як листя
осінніх осокорів
на київських пляжах
сорок років тому.

***

Дивувався напівзабутому –
серед
теплого, лагідного літа
щоночі
поринав у тяжкі сни.
Перестав лічити дні,
викинув календар.
Кому те розкажеш?
Про лихих
закіптюжених вершників на
непідкованих мурих конях,
про заюшених лютих псів і
підозріло лагідних котів.
Прокидався, йшов услід за
пересохлим ротом на кухню,
пив,
пив,
пив
жадібно воду; не міг
забутися.
Аж коли розвиднялося,
поринав у безсновидіння.
Переспаний, удень з подивом споглядав
чорне дерево, розіп’яте на тлі
червоної стіни будинку.

***

Стіл – добра основа для бесіди;
має бути із сірих,
гладеньких,
випрасуваних часом дощок.
Стіл – камертон для розмови,
тому кожен має робити своє.
Розстеляймо картату церату,
ставімо хліб.
Поговоримо між собою
і з хлібом,
бо він
і вино
відгукуються саме тим,
найпотрібнішим словом.
Говоримо й ми –
здається ж, іще живі.
Ми мріємо.
Мріємо, як нарешті повернемося;
може
навіть
там будуть всі, кого любив

***

затушкуй вікно
тримай шибки
птахи співають
це банально
просто безглуздо
після всього проминулого
і читаного
отож
тоді
замкни двері
пий чай
пий гербатовий джаз
сповідуйся витовченим подушкам
згадуй небаченого метелика
потім
витримуй облогу ночі
невидимі дерева плачуть
шемрають
лопотять
аїр тріпоче мусульманським листям
місяць сіє дурман сновидінь
хмари хапають молодика за поли
а
на ранок лише
тьмяне тіло миші
у склянці з олією

***

гра в боулінґ
стрільба з лука
плавання байдаркою морем
тиждень свободи
тут кепсько знають англійську
отож можна вдавати із себе
бозна кого
найняти шофера і дістатись
давньоримських вулиць
еллінських театрів
майже вцілілих лікійських поховань
згадувати слова
терми
статер
ще там щось
таким чином примазатися до вічности
раптом все це руйнує
байдужий притрушений дорожнім пилом
сизий будяк

***

Ті кольори – сірі,
оранжеві,
червоні,
що перетікають
із барвистих простирадл,
із ковдр,
другорядних предметів,
із картин у рамах…
Кольори, що дратують,
аж поки
не підуть у ніч,
тиху ніч,
з місяцем і – не тьмою, –
а сутінками,
які мають лілову ніжність узвиш
цього міста.
Лише тоді
ти спиш, ти сниш,
бачиш
штиль шпоришів – вони
були тут колись – вони
з’являються місячними ночами
під неіснуючими вже
черешнями і вишнями міста…
Чуєш? ти спиш…
Лише у снах ти живеш,
дихаєш і навіть
біжиш,
шепочеш слова до неї,
які не насмілився
сказати б у вічі – їй
і місяцеві.
Ніч; ти спиш…
але знаєш – шпориш
огортає тебе.
Сни.
Київські шпориші ще існують –
допоки ти спиш.

***

Під час самотньої прогулянки в горах,
серед вершин і низин,
можна легко дістатися власного серця
пірнути до нього.
Адже у високості воно не збреше.
Чому так полегшало?
Чому останні роки
б’ється аж надто ритмічно,
рівно і незворушно?
Головний м’яз,
оспіваний поетами,
втратив осердя –
любов.
Тепер в серці легко і присмерково.
Зникли затишні місця
для милосердя, прощення, лагідності.
Лишилася тільки
густа
чорна кров –
для ненависті.

Гаська Шиян

***

Іноді здається,
що ми її підпридумали –
зібрали декілька
непевних підстав,
і від того вона така –
недоуявлена.
Прозора.
Неозора.
Неонова –
Нео! Нова!
Легка і важка водночас,
бо хоч і невагома,
коли несеш її –
вислизає.
Падає.
Ми зшивали її
невидимими стібками,
як діти, які граючись
проштрикують голкою
найтонший шар шкіри;
іноді коляться до крові.
І від того кровопускання,
вона стає нам ріднішою.
Ми натягували її на себе,
як тісний одяг
на мокре тіло,
підстрибуючи
на одній нозі –
це було некомфортно.
Ми ставили вантажі
на спину своїй мрії,
щоб перевірити,
наскількивона сильна,
що витримає,
а щоб похизуватися
і самих себе переконати,
друкували її
на пластикових пакетах,
які не згниють і за пару століть –
це мало зробити мрію
іще міцнішою.
Розмовляючи між собою,
ми думали про щось інше
і щиро у цьому зізнавалися,
наприклад,
це би міг бути
ящик тигрових креветок
подарований на Різдво
і забутий
за диваном у вітальні,
про таке
завжди варто подумати,
але креветки
нам були знайомі
тільки дрібні,
кримські.
Ми шукали
спільне почуття гумору
і відчуття кордонів –
виходило так собі,
тож ми докуповували
ящики пива
в капронових пляшках,
а як не допомагало,
то й горілки –
але не те щоб після неї
ставало краще…
Тож доводилося
переходити на інший бік,
ступати червоними шпильками
на білі смужки зебри,
перестрибуючи чорні.
Ми ховалися.
Кожен до себе –
бо ми ж і так
її
радше за все
вигадали.
І тоді до нас вигукнули:
– Гей! Ви там є?!
– Є?! –
наче перепитали ми
у луни
і у себе.
– Стоїте?
– Ви це до кого? –
осміліли ми,
все ще не до кінця
вірячи у свої вигадки,
наче зі сторони
вслухаючись у звук,
який йде зсередини
і дивуючися
розмаїттю цього
багатоголосся…
– Ми її у вас заберемо!
– А дзуськи! –
відповіли ми,
а про себе подумали:
отож значить,
вона таки існує?
значить вона не є
лише результатом
нашої вигадки,
якщо й інші,
її
краще за нас
бачать.

***

Нас застерігають:
"Громадяни, будьте обачні,
Не можна ностальгувати за Совком!".
Ми підхоплюємо –
звісно не можна,
звісно – нема за чим там ностальгувати.
Все довкола було таке
безбарвне і прісне,
що навіть мазохіст
не зміг би цим
насолодитися сповна.
Але Cовок сам по собі
був забороною,
тому ми ностальгуємо за тим,
що "Забороняти заборонено",
і це автоматично
дає нам дозвіл
на ностальгію.
Зрештою,
де молодість – там і ностальгія,
але іноді молодість
розтягується на декілька поколінь.
Тому людям,
які нічого цього ніколи не бачили
вдається поностальгувати
за Габсбургами,
90-ми,
68-им,
69-им
героїчною Війною,
звитяжною Революцією
мирним Алжиром,
раннім Берліном,
пізнім Києвом,
серіальною Каліфорнією,
Львовом у між(без)чассі,
Дрогобичем Бруно Шульца,
врешті-решт,
за віршами, які писалися
геометрично,
тому сприймались найкраще,
коли читалися з паперу
мовчки:
дужка-крапка-кома-
трикрапка-тире-дужка.
Хоч, можливо,
це ніяка не ностальгія,
а лиш спроба уявити,
як смакувала тодішня їжа,
як посеред тодішніх декорацій
злягались,
з ким злигалися,
як намагались
любити одне одного,
як змагалися у щасливості,
як залягали на дно,
як злилися,
зливалися,
заливалися –
сміхом і водярою.
Настрої дорослих
зводяться дитиною
до абсолюту.
Відчути на власній шкірі
безвихідь дорослих,
то, мабуть,
як для віруючих уявити,
що власну безвихідь виказав,
якимось таємним знаком
їхній БОГ.
На більшість запитань,
які я мала дитиною,
я досі не отримала відповіді.
Мабуть тому,
що для предметів
інструкції прописані краще,
ніж для людей.
Усі ці питання
мені повторює моя дитина,
та, що в мені
і та, що вийшла з мене назовні.
Бо найбільша цінність дитинності –
ставити безперервні запитання,
піддавати усе сумніву.
Останнім часом
вона захопилась векселилогією,
їй стало цікаво:
чому прапори такі святі,
навіть ті,
що продають
в нещасному
сувенірному магазинчику.
Зауважте – за гроші.
А святе ж – безцінне.
Але ж і отці
чи то пак прихожани
платять за ризи і граалі.
Коли і хто проголосив
цю сакральність
колективних
ритуальних атрибутів?
Або ж "Давня Україна" –
саме її ж дітей вчать
вважати справжньою:
святі хліби,
лани,
маленька дівчинка
біжить навпростець…
У цьому, взагалі,
хтось колись жив?
Скільки поколінь
треба відмотати
до чиєїсь молодості,
що розчинилась
у волошковому полі,
яке переходить у гречане?
І чи хтось ще зможе
так колись?
Я дивуюсь:
як можна ностальгувати
за чимось з переліченого?
Давно ж уже відомо,
що усі буколіки,
насправді прикриття
болота, аб’юзу,
неуцтва і алкоголіму.
Але в тому то й річ,
що ностальгія
не про повторне проживання,
а про щем.

***

Туфлі на шпильках
В гуманітарці
Біля лінії розмежування,
Серед дитячого одягу
І майже неношених уггів,
Стоять собі останні
В рядочку,
Такі недоречні і розгублені
Ніби прислухаються
До віддаленого відлуння
Припиненого вогню
І хочуть втікати,
Але не наважуються –
Раптом тут,
Як на ворожнні
На вечорниці:
Чиї перші за поріг
Тій і готуватися заміж.
Вони такі ж недоречні тут,
Як людська чуттєвість,
Замкнута у келіях монастирів
Де всяка можливість
Зосередитися на собі – гріховна.
Як summer job
На касі громадського туалету
Дівчинки-підлітка
І зовнішністю
Для фотосетів VOGUE.
Вона слинить пальці,
Перераховуючи дрібні купюри,
Які щойно падали на підлогу
І дивиться,
Як жабоподібна жіночка
Поправляє перед дзеркалом пасма
Так само слинячи пальці,
Що ці купюри впустили
І підняли.
У неї пропали золоті кульчики
На сам день народження –
Вона підозрює когось із родичів,
Хоча, то просто діти
Випадково загорнули в серветку
І винесли на смітник.
Дідок грає ламбаду на скрипці
Акомпонуючи цій недоречності,
Підкреслюючи,
Що у сучасному світі
Легко поєднуються
Кіпа і бездротові навушники
Нафарбований юнак і мама у вишиванці
Футболка Україна і заклеєне чоло
Дівчина в формі і хлопець без
Тільки от туфлі ці
Таки не знають
Куди їм тут приткнутися,
Вони наче затуляють очі
Руками з годинником
На зап‘ястку,
А тоді й вуха,
Бо не можуть зрозуміти,
Чи то за дверима
У які страшно
Хочеться бігти
Гавкають собаки,
Чи сваряться люди,
Чи гримлять смітярки та катки,
Чи військова техніка.
Василь Махно
Очікування
навіть мокрим дощем як мокрим рядном
накривається зранку східне вікно
на столі – не хліб а крихти письма
хилитаються стебла зимових троянд
на них та зачохлених щоглах яхт
тримаються наше Різдво й зима
я не хочу заходити в пам’ять дощу
"не впустиш?" – запитую; каже: – "впущу"
а куди із ним можна дійти?
залишити стіл – чайник – дроздів
розполоханий штормом вчорашній дім
і його безмежні чотири кути?
я тримаю у вусі бляшаний звук
він народжений нам для каналів вух
барабанних перетинок – щоби на засови
і якщо цей шторм увійде у дім
будуть стіни триматися на воді
а фундамент і дах – на чесному слові
будуть вірші писатися з хлібних крихт
будеш мати поживу і може рихт
переживши дощі – шторми – снігопади
де ж там двері в дощі і де ж замки
в бубен даху гатить течія ріки
ми живемо в нестримності водопаду
в домі завжди невчасно вечеря й обід
крихти речень – з тижневою цвіллю хліб
перша зірка – наш м’ятний льодяник
медівник що потоне у згуслих медах
і проросла пшениця й промоклий дах
ледь помащено снігом сметани
по дощах зі штормом приходять сніги
як дзвіночок на шиї – як слід від ноги
наростають корою зі слів та речень
наш розхитаний дім зблідне за ніч
з усібіч ці сніги – так вони з усібіч
із зимової музики - із порожнечі
нагрівається чайник – свистить і свистить
доведеться цей сніг із троянд змести
гріти чаєм трахеї та бронхи
знову вірші писати й чекати штормів
і дивитися зранку як хмари корів
одягнулися в білі панчохи

Борис Херсонський

***

Ратуша та собор. Цвинтар на схилі гори.
На вершині – руїни замку. Холодні, сумні вечори.
Висока вежа ледь не дістає до хмар.
Дзвін на ратуші точний – заздри йому, дзиґар!
Ось таку картинку залишили нащадку
минулі століття як той вузол на згадку.
Річка. Млин на воді. Він меле все взагалі.
На тронах в столицях – імператори та королі.
Але де ті столиці? Не дістанешся, друже, туди.
Бунт вже давно як пригнічений. Марні наші труди.
На свят вечір всюди колядки, на столах – кутя і узвар.
Раз на тиждень селяни зранку на ринок вивозять товар.
Опівдні майдан порожніє. Вітер замітає сміття.
Силует віддалених гір зламаний, мов життя...

Олег Коцарев

Третій міст

***
слід помади
на сірій ранковій чашці –
світанок уже точно
щось готує

ІНСТАЛЯЦІЯ ОМЕЛИ
бігла снігом, лишаючи гіперреалістичні сліди,
спинялася перед маленьким дивом —
гордовитою
інсталяцією омели
на реторті гілки берези,
бігла, розгойдуючи
ледь діткнуті бродінням
омелині білі ліхтарики,
стояла посеред кімнати долини,
де світ намагається
тамувати колір,
у нерухомій руці
тримала омелу,
чекаючи омелюхів у гості,
сміялася, що в нас
звали цю гостролисту сферу "відьмою"
– людина
з моїми літерами у прізвищі,
з чужою омелою у руках.

***

сосни гудуть
але вітру не чути ані рукою ані щокою
сосни гудуть сильніше й сильніше
та подушечки пальців облизані – мовчать
і флюгер ніжно-іржавий
ключем встромлений в пам’ять
каже – нічого знати не хочу
дивишся в його вуха
стоїш у трикутнику сосон
нічого не залишається
як почати цей вітер бачити

***

ніяк не спродасть тут блідий ліхтар
свою непотрібну душу
от і стоїть гойдається
ніби гумовий –
хочеться заколисати
спіралі нічних хуртовин

***

ТРЕТІЙ МІСТ
Круки на вітрі катаються,
Сміються, кружляють,
Падають і підносяться,
А один з них кричить радісно:
– Перший слід у снігу
На третьому мості –
Мій!
Ти піднімаєш голову,
Весело прозираєш
Крізь дерева прискорені,
Але різниці
Між
Двома птахами
Не бачиш.

***

СТІЛ У ПОЛІ
вагаючись чи трощити
вітражі монохромні горизонтальні
що пережили вже кілька
відлиг і похолодань
я побачив стіл посеред поля
стіл випромінював певність
і я теж міцно став на землі –
суцільне поетичне кіно
чиста кінематографічна поезія
я всміхався столу в полі
нащадок панів поля і
нащадок рабів поля
але не сідав до столу
лиш притулився міцно
і взяв у ліву панську руку батога
щоб шмагати собі рабську дупу
зимовий одяг не дозволяв визначити
чи сліди
залишаються
а потім став цілувати себе
язиком позначеним алкоголем
затикати рота собі
язиком позначеним алкоголем
щоб із собою
випити по-рабськи
випити по-панськи
випити по-циганськи

***

НУ НУ НУ
вилизую жолобок старовинної колони
а баранець вилизує вогку печеру
дихаю в транспорті
складаю роман
з елементів кактусних
кіт у дзеркало споглядає
як я приймаю ванну
цивілізація
щоразу визначається
трохи по-іншому
зараз цивілізація — це:
трирічний хлопчик
між парасольок кафе
який грозі погрожує:
ну
ну
ну!

***

ЛІСУВАННЯ НА ЛИСИЦЮ
краєвид щасливо налипав на очі
я тремтів
переляканий перепілкою
а взагалі ж я мав робити не це
взагалі ж я мав лісувати на лисицю
але потім таки спіймав її в очі
розсуваючи волоссям
краєвид
здивувався її довгим і струнким чотирьом ногам
здивувався білій плямі насамкінець хвоста
я не півник
і я не котик
тому міг не відриваючись милуватись лисицею
лісувати її
але й помічати
як із пейнтбольного саду
насувалася сіра хмара у сивій спідниці –
темний верх світлий низ
як то кажуть
лисиця ставала на стежку –
і земля ще була чорна
лисиця доходила до середини стежки –
і земля стала срібна
лисиця вийшла зі стежки –
і земля вже була біла
схоже ти просто не розумієш
що я бачив лисицю
так само як зараз
бачу тебе

16 лютого 2022
286
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: