Назви своє ім’я

234
Роздрукувати
Славінська Ірина
Славінська Ірина
Членкиня Виконавчої ради
Назви своє ім’я

Коли я вперше опинилась у Франції за шкільним обміном, усі місяці від однокласників намагалася добитися, аби мене називали Irène. Мені видавалося дивним чути Iryna, з наголосом на останній А. Мені тринадцятий минало, і саме така "натуралізація" імені в той момент видавалася правильним варіантом. Перша поїздка за кордон і підлітковий вік у комплекті дали за наслідок бажання бути, як всі, та не привертати зайвої уваги – одягатися як всі, говорити як всі. Чому? Ну бо так працює підлітковий вік. А також для того, щоби не відповідати на запитання про те, як вимовляти ім’я Ірина українською мовою, а також про те, якими бувають скорочення цього імені. Бо Ira – це не лише "гнів" латиною, але й одна з граматичних форм дієслова "іти", в майбутньому часі. Все складно, одним словом.

Але все стало ще більш складним, коли довелося відповідати на запитання типу "Чим тобі подобається це Irène? Воно таке старомодне". Виявилося, що моє чужинецьке українське ім’я у вухах однолітків з французької провінції, для котрих я була першою в їхньому житті іноземкою, звучить прикольніше за старе та не надто популярне французьке. Так почалися цікаві тектонічні рухи в моєму сприйнятті свого, чужого та перекладу світу знайомого на мову світу незнайомого. І усвідомлення свого – як цінного.

Станом на 2000 рік це було важливою та нетиповою думкою. Телебачення та масова культура в той час досі доволі вільно пропонували багато такого контенту, з якого українське не мало вигляд чогось самого по собі цінного. Для зміни перспективи були потрібні додаткові зусилля з боку, наприклад, родини. В нас вдома таких додаткових зусиль докладали. Водночас у мене з якогось доволі невідомого кореня проросла думка про нібито більш "зручне" ім’я. Та насправді цей корінь добре відомий – він із опери постколоніальних травм.

Але для кого було зручним те "зручне" ім’я? Про кого я в той момент думала? Малодушне пояснення – про зручність вимови для тих, хто не володіє українською. Та це не дуже чесна версія, адже іншомовні люди свого часу легко опанували слово "perestroïka" та інші запозичення. Тому більш чесна версія відповіді – про спробу не відсвічувати зайвий раз. Але це було марною спробою, тому що в процесі спроб не-відсвічування результати виявилися протилежними. Бо бути українкою за кордоном – це не лише мати незвичне ім’я, але й химерні історії за плечами.

Все починається в момент, коли вперше треба пояснити, що таке Розстріляне Відродження, але тобі тринадцять, і ти сама щойно вивчила це словосполучення. Окремі імена вже знаєш, але текстів ще читала мало, а про існування Єжи Гедройця ще не здогадуєшся. На цьому тлі ще й задача з зірочкою – розповісти про все це французькою. Так виникає історія про неперекладність, де всі слова окремо можна перекласти, але вони сукупно нічого не скажуть моїм співрозмовникам. Але сталася одна дивна річ у тому не дуже вдалому діалозі про те, як Сталін розстріляв сотні й сотні видатних українських митців, про існування яких ніхто зі співрозмовників у той момент іще не знав.

Сталося, що мій особливий світ знову показав себе як не дуже зрозумілий, не однаково зрозумілий для різних людей. Сталося, що я вперше не відчула цю незрозумілість ознакою своєї недосконалості чи меншовартості. Сталося, що я раптом усвідомила цю незрозумілість і особливість як силу. Силу людини з особливою цінною винятковою культурою. Можливо, десь тоді все й змінилося – і це не історія про звучання імен, звичайно ж.

Далі відбувається монтаж, і ми вже в Києві. Мені десь ледь за двадцять, Ярвал, і ми їмо пиріжки в "Ярославні" у франкомовній компанії людей різного походження. Поміж нас новоприбулий колега-франкофон, який щойно приїхав і ще вчиться розуміти, хто всі ці люди, що це за країна. В буденній розмові виникає історія про чиюсь бабцю, за нею – ще одна, потім якийсь сімейний анекдот про війну, наступна історія – spin-off родинного переказу про якісь інші непрості часи. Це не було чимось сумним і тужливим, тут не було надриву, бо це була весела розмова молодих людей про своїх старших родичів і їхні химери. Але раптом я помітила, як лице нашого колеги змінилося. Він на власні очі побачив, що вся жесть, про яку читав у підручниках і енциклопедіях, готуючись до відрядження, насправді не лежить непорушно на сторінках книжок. Вона в біографіях – не виняткових, а в цілком пересічних біографіях наших родин. Бо біографії нібито пересічні є насправді цілком винятковими, якщо їх поміряти правильною міркою. До речі, одна з можливих правильних мірок – це лінійка здорового авантюризму, мінливості та життєзарадності.

Переклад українського контексту мовами інших контекстів має додаткову складність – брак або невідомість артефактів. Сталінський "ампір" – може й так, може й вражає, але де ділися землі наших розкуркулених предків? В парі воно не працює – або "ампір", або розкуркулені однодвірці. Це не можна навіть порівняти з досвідом життя в будинку, якому щонайменше 200 років, і який своїми руками збудував пра-пра-пра родич моїх французьких знайомих. В цьому будинку жив і сам пра-пра-пра, і всі його нащадки – крім тих, які поїхали до більшого міста будувати кар’єри "білих комірців". Ми ж у спадок отримали переважно дуже рухоме й дуже зникоме майно. Можливо, якусь давню сумочку, котру навіть складно називати "вінтаж", бо це не вінтаж, а ковчег пам’яті. Всі ці речі з повним успіхом можна назвати мотлохом. І їх справді від мотлоху відрізняє тільки точка зору та бажання пам’ятати, називаючи бодай якісь імена.

В новому фільмі Альмодовара "Madres Paralelas" двоє жінок, Джаніс та Анна, мають щонайменше одну цікаву розмову про історію. Джаніс, як і всі її земляки, мріє про розкопки невеликої братської могили в їхньому рідному місті. Там франкісти розстріляли тих, хто чинив опір – і там лежать прадіди, діди, батьки. Політика забуття й мораторій на такі розкопки не працюють, адже кожна родина мріє мати змогу гідно провести свого предка та покласти його поруч із його рідними. Та марно за це бореться. Всі знають, хто саме лежить у братській могилі, це не таємниця (на відміну від, наприклад, Сандармоху чи Бабиного Яру). Тож це не розкопки для віднайдення невідомих героїв – всіх і так знають поіменно. Дізнавшись про те, юна Анна запитує старшу Джаніс, яка різниця, чи розкопали ту братську могилу, чи ні. Мовляв, нехай лежать. Мовляв, не варто ворушити минуле. Та це розкопки для відновлення справедливості – щоби покласти всіх туди, де вони мають бути. Щоби назвати кожне з імен вголос вустами нащадків. Мені здається, що таке називання сприятиме не так пам’яті, як майбутньому й теперішньому, де мали б звучати всі голоси.

Саме тому я так часто згадую цитату з передмови до першого українського видання праці "Білим по білому" Марти Богачевської-Хомяк. Ідеться про те, що не завжди вже написані історії нам підходять. В розмові про незнане важливо вийти поза іконостас історії – в ті ліси, де росли дерева на ікони.

І назвати всіх на імена, прийнявши складність цих імен, їхніх змін і їхніх вчинків.

"Повертаючи свої імена" — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те як, будувати країну, у якій розуміють цінність та силу власних імен, які стають фундаментом задля відкритого, демократичного суспільства – конкурентного в світі та натхненника інших країн у виборюванні своєї свободи. Всі тексти шукайте за тегом #Повертаючи свої імена

Проект реалізується за підтримки Smart Foundation.

Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: