Кіно на вікенд: Микола Рябчук про екранізації романів Кобо Абе

408
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про екранізації романів Кобо Абе

Цього тижня в рубриці #Кінонавікенд публіцист і почесний президент Українського ПЕН Микола Рябчук розповідає про екранізації романів японського письменника Кобо Абе.

Японського письменника Кобо Абе (1924–1993) в СССР вважали за "прогресивного" і від середини 60-х досить широко друкували – і в Москві, і навіть у Києві. За всіма тогочасними "правилами" цього не мусило б бути, тому що, відвідавши у 1956 Східну Європу, письменник глибоко розчарувався в комуністичному експерименті, опублікував кілька зневажливих коментарів про метод "соціалістичного реалізму", запротестував проти брутального придушення робітничих протестів у Польщі та совєтського військового вторгнення в Угорщину, і врешті домігся виключення з Японської комуністичної партії. (Самої заяви про вихід було недосить: японська компартія, як і совєтська, не передбачала добровільного виходу своїх членів – їх можна було лише виганяти).

А по-друге, сама творчість письменника – і за ідеологією, і за модерністською технікою – досить кепсько пасувала до підтримуваного в СССР канону. Хоча саме, власне, й приваблювало читачів до цієї сухуватої, подекуди схематичної, концептуально екзистенціалістської прози, – у певному сенсі він був замінником напівзабороненого в СССР Кафки і цілком проскрибованого Бекета. (Сам Кобо Абе висловлював захоплення Бекетом, натомість від кафківських впливів відмовлявся, хоча в багатьох його оповіданнях ці впливи досить виразні. Як і впливи Едґара По, яким він зачитувався у шкільні роки).

Можливо, совєти "розгрішили" письменника зв’язку з цілковитим відходом у 60-х від політики (єдиний виняток – протест проти маоїстських репресій проти інтелігенції, підписаний у 1967 спільно з Місімою, Кавабатою та Дзюном Ісікавою). Можливо, зіграло роль і його похмуре зображення японської ("капіталістичної", у совєтських термінах) дійсності, – дарма що це радше філософська похмурість, між соціальна. А можливо, істотним був також факт його широкої міжнародної популярності й перспектива залучення першорядного літератора до "своїх", "прогресивних". (Кобо Абе небезпідставно вважався головним після Кавабати японським претендентом на "нобеля" – аж до своєї передчасної смерті у 1993. З іронії долі, наступного, 1994 року, "нобель" і справді дістався японцеві –лавреатом став Кендзабуро Ое).

На відміну від прози, кінофільми за творами Кобо Абе не отримали в СССР ані поширення, ані розголосу; не часто згадують про них і сьогодні у нас в Україні. Хоча майже всі вони є в інтернеті – з англійськими титрами або російським диктором, і всі вони (всі!) зняті першорядними японськими режисерами. Насамперед це, звісно, Хіросі Тесіґахара (1927–2001), який зняв чотири повнометражних фільми за романами Кобо Абе і одну симпатичну корткометражку ("Білий ранок", 1965) за його сценарієм. Ще один фільм за сценарієм Абе ("За грубим муром", 1956) зняв уславлений Масакі Кобаясі, лавреат багатьох міжнародних фестивалів, і – ще один фільм, якого мені поки що не вдалось розшукати, – "Мільярдер" (1954) – зняв не меш титулований режисер Кон Ітікава (рік тому я присвятив йому окремий блог).

Хіросі Тесіґахара як режисер (а він, як кажуть, ще й цікавий художник, каліграфіст, кераміст, композитор та майстер ікебани) став свого часу величезним відкриттям для мене: його месмеричний, позірно відсторонений, об’єктивістський стиль (трохи схожий на пізнього Антоніоні) пасував досконало до відчуженої й гротескної, на грані реальності, прози Абе. Не менш досконалими у цих фільмах є й операторська робота (три з чотирьох стрічок знімав Хіросі Сеґава) та музичне чи, краще сказати, звукове оформлення (знову ж таки, до трьох своїх фільмів Тесіґара залучив того самого композитора – Тору Такеміцу). Всі його чотири екранізації Кобо Абе – це маленькі шедеври, кожен з яких адекватно відтворює обсесію автора і його героїв складною філософською проблематикою: свободи, ідентичності та їхньої взаємодії у межових ситуаціях. А водночас – пропонує свою, унікальну, дещо моторошну кіномову, яка дивовижно поєднує сюрреальність із гіперреалізмом.

Почати варто, гадаю, із "Жінки в пісках" (Woman in the Dunes, 1964) – філософської притчі, що розігрується у замкнутому, досить умовному просторі фактично між двома персонажами (плюс сільські жителі в тлі як аналог античного хору), – твір, у якому часто вбачають Кафку, хоча насправді це "Міф про Сізіфа". Фільм номінувався на Оскара, де не мав, однак, жодних шансів, бо ж занадто серйозний, зате заслужено отримав нагороду журі у Каннах.

Далі я б радив подивитися "Пастку" (Pitfall, 1962) із майже детективним (по-борхесівськи) сюжетом, а тоді вже взятися за більш схематичні чи, як іще кажуть, "концептуальні" твори – "Чуже обличчя" (The Face of Another, 1966) та "Спалена карта" (The Man Without a Map, 1968). Всі ці романи, крім "Пастки", є українською, тож при нагоді їх можна не лише подивитися, а й почитати – у дуже добрих, до речі, перекладах.

10 лютого 2022
408
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: