Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Пітера Боґдановіча

355
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Пітера Боґдановіча

Сьогодні в рубриці #Кінонавікенд публіцист і почесний президент Українського ПЕН Микола Рябчук розповідає про кінокартини американського режисера Пітера Боґдановіча.

Коли б не злива некрологів у міжнародній пресі, я, певно, і не згадав би про Пітера Боґдановіча (1939–2022) саме як режисера, хоча й знав це ім’я і навіть не так давно (рік тому) цитував його як кінокритика, – зокрема у зв’язку з його палким виступом у 70-х на захист Орсона Велса, звинуваченого у привласненні Манкевичевого сценарію до "Громадянина Кейна".

Мені соромно за власне невігластво, тому що Боґдановіч (наголос на першому "о", – в кожнім разі, так вимовлялось це прізвище у його сербського батька) є автором принаймні двох пречудових фільмів, абсолютних must-see, – "Останній кіносеанс" (The Last Picture Show, 1971) та "Паперовий місяць" (Paper Moon, 1973), і ще кількох просто добрих, які, можливо, й не must-see, але, безумовно, worth seeing: дотепної і захопливої дебютної стрічки "Мішень" (Targets, 1968) – про старого, втомленого голівудським конвеєром кіноактора та серійного кілера, яких доля химерно зводить наприкінці фільму; сумної і водночас іронічної ґрем-ґрінівської історії "Святий Джек" (Saint Jack, 1979) – про втомленого сумнівним бізнесом у Синґапурі американця, що після низки детективних пригод робить несподіваний (не так навіть етичний, як екзистенційний) вибір; квазі-документальної ретро-драми "Смерть у Голівуді" (The Cat's Meow, 2001), де молодий Чарлі Чаплін фліртує з коханкою газетного маґната Вільяма Герста (того самого, що "громадянин Кейн") на його яхті і де жорстокий романс майстерно поєднується з камерним детективом у стилі Аґати Крісті.

До цього я ще додав би невибагливу, але зворушливу мелодраму "Маска" (Mask, 1985), – тим зворушливішу, що в основу покладено долю реального підлітка з рідкісною (і невиліковною) хворобою. Всі ці фільми отримали заслужені нагороди чи, принаймні, заслужені номінації – "Срібну мушлю" і приз журі за "Паперового місяця" в Сан-Себастьяні вкупі з номінацією на Золотий глобус, премію італійських кінокритиків за "Святого Джека" у Венеції, FIPRESCI в Локарно за "Смерть у Голівуді", і номінацію на Золоту гілку в Каннах за "Маску".

Та найбільше відзнак зібрав його другий за ліком художній фільм "Останній кіносеанс": тут і два "оскари", і дві "бафти" – за найкращу роль другого плану для Бена Джонсона і Клос Лічман, тут і BAFTA для самого Боґдановіча за найкращий сценарій, тут і ціла низка номінацій та хвалебних відгуків, які відразу перетворили відомого кінокритика на не менш знаного й визнаного режисера. Знятий у суворому мінімалістському стилі на чорно-білій плівці фільм оповідає історію двох старшокласників та їхніх друзів із випускного класу у техаському містечку початку 50-х, оповідає об’єктивістськи-стримано, майже беземоційно, а проте досягає колосальної глибини й проникливості саме за рахунок позірної відстороненості – подаючи події мовби з погляду вічності чи, інакше кажучи, минущості.

Щоб докладніше зрозуміти геніальність цього фільму, варт подивитись його продовження – "Тексасвіль" (1990), зняте двадцять років пізніше з тими самими, постарілими на два десятиліття акторами, за романом того самого Ларі Макмертрі. Видовище досить сумне – не тому, що актори та їх персонажі помітно постаріли, а тому здрібніли у своїх почуттях і проблемах, у сприйнятті світу, у відчутті цілісності життя, – відчутті, якого забракло тепер і самому режисерові. Ситуації не рятує ані натужний гумор, ані борюкання героїв із начебто серйозними життєвими проблемами, котрі виглядають чомусь дрібнішими від тих підліткових і начебто не надто серйозних, із якими вони борюкалися замолоду.

Другий маленький шедевр Боґдановіча – "Паперовий місяць", за романом Джо Дейвіда Бравна "Едді Прей". Власне, "паперового місяця" у романі немає, режисер запозичив цей образ із популярної пісні Геролда Арлена "It's Only a Paper Moon" (1933) і, щоб якось леґітимізувати цю назву у своєму фільмі, впровадив до нього епізод, де герої фотографуються на тлі місяця у фотоательє. Пригоди дрібного шахрая (Раян О’Ніл) і дев’ятилітньої осиротілої дівчинки (яка є ймовірно його нешлюбною донькою і яку фантастично грає акторова реальна 9-літня донька Татум) – це не лише захопливе і дотепне road movie на периферійних дорогах Канзащини 30-х років; це ще й зворушлива і глибока притча про дружбу, свободу і пошуки щастя, хай хоч якого ілюзорного. Татум О’Ніл стала наймолодшою лавреаткою Оскара – за найкращу роль другого плану; припускаю, лише ейджизм перешкодив членам журі присудити їй цю нагороду за головну роль, яку вона фактично (на пару й на рівних із батьком) виконала.

Крім згаданих вище фільмів, кіноґурманів може ще зацікавити стрічка "Вони сміялись" (They All Laughed, 1981) – не видатна, але цікава останньою "зірковою" роллю 52-літньої Одрі Гепберн, та появою в ній 20-літньої Дороті Стретен, нової пасії Боґдановіча, замордованої невдовзі її покинутим чоловіком. Ще критики чомусь хвалять його комедію "В чому річ, док?" (What's Up, Doc? 1972), комерційно справді успішну, проте таку саму тупу, як і більшість американських screwball comedies, в тому числі й зроблених самим Боґдановічем. Натомість я б радив кілька його дуже добрих документальних фільмів (обидва є англійською на ютюбі) – зокрема про Джона Форда (Directed by John Ford, 1968) та Бастера Кітона (The Great Buster: A Celebration, 2018). При нагоді спробую й сам іще написати про цих двох призабутих, на жаль, кінокласиків.

20 січня 2022
355
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: