Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Рюсуке Хамаґучі

757
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Рюсуке Хамаґучі

Цього тижня в рубриці #Кінонавікенд публіцист і почесний президент Українського ПЕН Микола Рябчук розповідає про кінострічки японського режисера Рюсуке Хамаґучі.

Серед цьогорічних претендентів на Оскара серед неангломовних фільмів Рюсуке Хамаґучі вважається чи не головним претендентом. Його тригодинна стрічка "Попровадь моє авто" за однойменним оповіданням Харукі Муракамі уже встигла виграти три нагороди у Каннах: від Екуменічного журі, від Міжнародної асоціації кіножурналістів FIPRESCI та від Каннського журі, яке хоч і не дало йому Золотої гілки, проте нагородило за найкращий сценарій. А відтак режисер отримав ще кілька престижних нагород – від трьох регіональних асоціацій американських критиків та від Голівудської асоціації іноземної преси (Золотий глобус).

Для 44-літнього митця цей успіх можна вважати достатньо сподіваним, адже всі його чотири повнометражні фільми удостоювалися більших чи менших фестивальних відзнак – починаючи від суто експериментального Happy Hour (2015), де відразу чотири акторки поділили в Локарно нагороду за найкраще виконання головної жіночої ролі, до "Акіко" (2018), що, крім номінації на Золоту гілку у Каннах, отримав відразу шість національних призів на фестивалі у Йокогамі; і врешті до "Збігу обставин та фантазій" (чи "Випадкове й уявлене", як його можна ще перекласти), нагородженого в Берліні (2021) Срібним ведмедем. Приз дістався навіть фільмові Кійосі Куросави "Дружина шпигуна" (2020), до якого Хамаґучі приклався лише в ролі сценариста: у Венеції від отримав Срібного лева.

Єдиний японський фільм, який до цього часу вигравав Оскара, – "Відбуття" (2008) Йодзіро Такіти; ще три стрічки пробивалися до короткого списку ("Каламутна річка" Оґурі, 1981; "Похмурий самурай" Ямади, 2003; та "Крамничні злодюжки" Корееди, 2018) і ще три отримували "спеціальні нагороди" – "Расьомон" Куросави, 1951; "Брама пекла" Кінуґаси, 1954; та "Самурай" Інаґакі, 1955). Єдине, що може завадити Хамаґучі повторити тріумф Такіти, це надмірна затягнутість його стрічки: мало того, що "Попровадь моє авто" триває три години, левову його частку складають репетиції чеховської п’єси "Дядя Ваня" для міжнародного фестивалю, де актори з різних країн виконують ролі п’ятьма різними мовами, включно з мовою жестів, яку перекладає партнер німої акторки.

Драма чеховських персонажів перегукується з психологічною драмою режисера, до якої додається ще й сюжет із приставленою до нього водійкою. Ця система дзеркал та алюзій надає творові певної багатозначності й глибини, – можливо, ілюзорної, спонукаючи глядачів (і критиків) вважати твір складнішим, ніж він є насправді. Твір, однак, досить тонкий, атмосферний і справді гарно зіграний усіма акторами.

Серед трьох режисерів, яких Хамаґучі називає для себе головними авторитетами, стилістично найближчий до нього, безумовно, Вонґ Карвай; доречним тут був би й Нурі Більґе Джейлан, якого, втім, Хамаґучі, не згадує, натомість покликається дещо загадково на Касаветіса і геть незбагненно – на Тарантіно, який є до нього цілковитою протилежністю.

Особисто мені найбільше подобається передостанній фільм Хамаґучі "Збіг випадковостей і фантазій"– збірка трьох динамічних, дотепних кіноновел, особливо – остання з них, "Знову", де "випадковості" і "фантазії" справді настільки глибоко проникають одна в одну, що межа між уявленим і реальним розмивається не лише для глядачів, а й, здається, для обох героїнь. Варт подивитися й фільм "Асако", пропри його дещо надуманий, романсово-надривний сюжет, і звичайно ж, "Дружину шпигуна". Хамаґучі тут лише сценарист, але його рафінований стиль і чутливість до психологічних нюансів відчутні й у цій роботі.

Єдиний фільм Хамаґучі, якого не наважусь рекомендувати друзям, – це Happy Hour (2015). По-перше, тому що не кожного зацікавить криза середнього віку, яку хаотично переживають четверо героїнь із досить заплутаними взаєминами і ще заплутанішими почуттями. А по-друге, тому що не кожен витримає п’ятигодинну історію (317 хвилин), у якій сюжетна динаміка й драматизм з’являються допіру при самому кінці. Втім, я й не відраджую, бо критики все-таки хвалять фільм майже одностайно, а чотири головні героїні справді заслужено отримали нагороду в Локарно за чудову гру.

28 січня 2022
757
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: