Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Антоніо П'єтранджелі

388
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Антоніо П'єтранджелі

Сьогодні в рубриці #Кінонавікенд публіцист і почесний президент Українського ПЕН Микола Рябчук розповідає про фільми італійського режисера Антоніо П'єтранджелі.

Серед десяти фільмів, що їх торік показав у Києві кінофестиваль "Молодість" у рамках Кіноклубу італійської класики, за підтримки Італійського інституту культури, був принаймні один, абсолютно мені не знаний, – як і прізвище його режисера: Антоніо П’єтранджелі. Для ґурманів артхаузного кіно він, схоже, недостатньо "серйозний", щоб потрапити до канону, – деякі його комедії справді занадто легкі, майже водевільні, – як, скажімо, "Римські привиди" (Fantasmi a Roma, 1961) чи "Щасливий рогоносець" (Il magnifico cornuto, 1964, за однойменною п’єсою Кромелінка). Для інших він, вірогідно, так і залишився "подавачем патронів" при незаперечних класиках, із якими співпрацював замолоду як сценарист, насамперед – Лукіно Вісконті ("Земля тремтить", 1948) та Роберто Росселіні ("Європа 51", 1952).

А проте і в своїх комедіях він раз-у-раз вибивається поза позірно водевільний сюжет, пропонуючи несподівані розв’язки, драматичні колізії і яскраві, аж ніяк не схематичні характери, – під цим оглядом вельми показовою є стрічка "Адуя та її колежанки" (Adua e le compagne, 1960), слушно включена до "київської" програми, та делікатний, дотепний і сумовито-просвітлений "Візит" (La visita, 1963), відзначений на Берлінському фестивалі премією кінокритиків FIPRESCI. (Хто пам’ятає комедії Ельдара Рязанова, догледить тут, мабуть, певну подібність: російським режисерам, на відміну від українських, дозволялося дещо запозичати від західних колеґ).

Тим часом у "серйозних" роботах П’єтранджелі виходить за рамки класичного неореалізму і принаймні одною прикметою відрізняється і від Вісконті, і від Росселіні, і від багатьох інших старших колеґ, із якими спілкувався і співпрацював на межі 40-х і 50-х, – він має почуття гумору, завдяки якому вчасно знижує зайвий моралізаторський (чи соціальний) патос сумною іронією. Під цим оглядом я насамперед радив би його "дівочу" трилогію – про той самий, фактично, тип дівчини із провінції, котра намагається знайти долю/щастя/себе у великому місті, і здебільшого програє, проте завзято бореться, виявляючи при тому зворушливу наполегливість і привабливу, попри все, цілісність характеру. Я раджу всі три – від дебютного "Сонце в очах" (Il sole negli occhi, 1953) до "Дівчини з Парми" (La parmigiana, 1963) і врешті останнього і, здається, найкращого фільму Антоніо П’єтранджелі "Я її добре знав" (Io la conoscevo bene, 1965).

У липні 1969 режисер трагічно загинув на кінозйомках нової стрічки "Як, коли, чому" (Come, quando, perché), – потрапив під хвилю, купаючись у Ґаезькій затоці неподалік від Неаполя, і розбився об прибережну скелю. Фільм довелось завершувати його молодшому колезі Валеріо Дзурліні (знаному в нас завдяки "Татарській пустелі", 1974, хоча не меншої уваги заслуговують ще кілька фільмів, до яких я постараюся повернутися найближчим часом).

А поки що – запрошую до перегляду Антоніо П’єтранджелі. Залежно від настрою, можна почати із "веселіших" – "Адуї" та "Візиту", а можна відразу перейти до "серйозніших" – "Я її добре знав" та "Дівчини з Парми", котрі чимось невловно нагадують феллінівські "Ночі Кабірії" (1957). Усі фільми П’єтранджелі достатньо приємні й достатньо розумні – і для розваги, й для розмислу та співпереживання, і всі доступні онлайн – чи то з російською озвучкою, чи в оригіналі на ютюбі з англійськими титрами (або й українськими, автоматично генерованими і тому дещо гіршими).

6 січня 2022
388
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: