Члени Капітули про книжки номінантів на здобуття Премії Шевельова 2021 року

502
Роздрукувати
Члени Капітули про книжки номінантів на здобуття Премії Шевельова 2021 року

Традиційно, перед оголошенням фіналістів Премії імені Юрія Шевельова 2021 року, члени Капітули діляться думками про книжки авторів, що потрапили цього року до довгого списку.

Олександр Саврук про книжку Віри Агеєвої "За лаштунками імперії"

imageКнижка Віри Агеєвої "За лаштунками імперії" симптоматична для переходу від імперського наративу до наративу ідентичності, а значить — актуальна. Її завдання: спробувати переосмислити інтерференції різних вимірів наших ідентичностей (від релігійних, військових, політичних до культурних і базових побутових), спробувати втілити цю роботу в умовах співіснування і взаємної боротьби з імперськими смисловими наративами, що виникають у різних ролях, різних часах, різних контекстах протягом останніх кількох століть.

Яскравим архетипам-історіям подій і людей надано новий ракурс, оскільки читач користується оптикою, що її дбайливо "протерла" авторка. Ба більше: архетипи-історії вводять у рольові ситуації, які пережити насправді непросто. Концепти "розстріл", "в’язниця", "заборона", "цензура", "самогубство", через котрі так природно описують відносини з агресивною і мертвотною імперською культурою, очевидно, не забезпечать читачу комфорту чистої рефлексії.

Агеєва перечитує Квітку-Основ’яненка, Гоголя, Шевченка, Нечуя-Левицького, Лесю Українку, Домонтовича, Довженка тощо — і не як класичний спадок, а як актуальний набуток. Жива наша культура як противага імперській боролась, трималась, хоч і нищилась, разом з тим розвивалась, навчалася жити — не за допомогою інфраструктури влади, але завдяки силі особистостей, природній чистоті її засад (що підлягали і підлягають випробуванням у кожній нашій генерації), завдяки саме її сутнісно живій природі.

Агеєва пише про конфлікт пам’ятей, це, зокрема, робить її книжку важливою. Що саме з нашого вчора ми разом запам’ятаємо і забудемо завтра, є ключовою цінністю нас сьогоднішніх.

Тетяна Терен про книжку Станіслава Асєєва "Світлий Шлях": історія одного концтабору"

imageНасправді дуже би хотілося, щоби ця книжка не з’явилася. Щоби журналіст і письменник Станіслав Асєєв і далі писав філософську прозу і журналістські матеріали про Донецьк для центральних медіа. Для всіх нас в останні роки життя розділилося на ДО і ПІСЛЯ: життя до Майдану, до війни на сході, до окупації Криму. Для Станіслава, як і для сотень українських бранців Кремля на окупованих територіях України, ДО і ПІСЛЯ — це життя до і після полону. Але є також час МІЖ ними, що вмістив у себе тридцять один місяць у полоні, двадцять вісім з яких Станіслав Асєєв провів у в’язниці-катівні "Ізоляція" в окупованому Донецьку — на вулиці Світлий Шлях, 3 (і знову ДО і ПІСЛЯ — адже до війни за цією адресою був мистецький простір).

Про всі жахи цих місяців — страх, невизначеність, приниження, тортури, жертв і катів, — але й про віру, внутрішню силу, свободу, пошук опори відразу після звільнення Станіслав написав цю книжку. Щоби його свідчення були почуті якомога ширшою аудиторією, автор використовує різні жанри — тут є і щоденникові фрагменти, і репортажні вставки, і есеї, і "ізоляційна" коротка проза, і одна п’єса. За правдивістю, відвертістю і складністю тих питань, які ставить перед нами у цій книжці Станіслав, вона стоїть в одному ряду з "Людиною в пошуках справжнього сенсу" Віктора Франкла, з яким Асєєв полемізує.

Найскладніші розділи в цій книжці — про життя героя після звільнення. Це болюче і таке некомфортне нагадування для нас, українців, але так само і для світової спільноти про те, що в Україні, в центрі Європи, триває війна і після всіх жахіть ХХ століття діє сучасний концтабір. Потрібно мати велику мужність, щоби не просто написати цю книжку, але й зробити її правозахисним, дипломатичним і правозахисним інструментом і знову й знову розповідати про досвід полону в різних країнах світу.

Дуже би хотілося, щоби цієї книжки і описаних у ній подій не було. Велика вдячність авторові, що вона була написана і точно залишиться в переліку головних творів про нашу війну: як документ, як пересторога, як іспит на нашу пам’ять і здатність боротися за своїх.

Володимир Єрмоленко про книжку Андрія Бондаря "Ласощі для Медора"

imageМи давно знаємо Андрія Бондаря як майстра короткої прози та літературного есею. Ми дедалі більше відкриваємо його як філософа.

Бондар-філософ такий самий конкретний, тілесний, побутовий, уривчастий і по-простому складний, як і Бондар-письменник. Звісно, ці дві іпостасі в ньому розділити неможливо: бо думка у Бондаря йде через образ чи історію, а образ чи історія завжди потрібні йому для того, щоб показати думку в плоті і крові.

Не треба применшувати роль такої есеїстичної філософії для європейського культурного родоводу. Ви можете згадати Монтеня чи Ліхтенберґа, Бодлера чи братів Ґонкурів. Без сумніву, ХХ століття: берлінця Беньяміна, космополіта Джорджа Стайнера, киянина Льва Шестова. Думка есеями-спалахами (а не системами, як у ХІХ столітті, і не новими декалогами, на кшталт "10 правил для...", як у ХХІ столітті) характерна для епох, які живуть у розламах — але крізь тріщини цих розламів бачать щось важливе. Тому Бондар ніколи не напише трактату і не знаю, чи напише великий (за обсягом) роман: він концентрується на цих геологічних тріщинах, крізь які пробивається то сморід, то світло. Тобто істина.

Кожен його есей — як осяяння: ви відчуваєте себе в чомусь особливому, але навряд чи зможете це колись переповісти. Думаю, Бондар пише спалахами, ловлячи особливі стани і фотографуючи їх у словах. Такі фотографії-тексти унікальні тим, що вони ніколи не старіють. Вони — як Ляйбніцеві монади: завжди бережуть сингулярність свого світу в самих собі. Саме тому Бондаря так добре перечитувати. Бо в тебе завжди відчуття, що ти це читаєш уперше. Бо навіть якщо ти пам’ятаєш якісь пасажі, ти ніколи не скажеш, "це я десь уже чув". Бо навіть якщо ти впізнаєш — це впізнання déja vu: я це бачу вперше — але таке враження, що зі мною це вже сталося.

У "Ласощах для Медора" розкидані, немов міни, фрази, з кожної з яких можна було би написати філософський трактат, есей про етику чи історичне дослідження. "Ми переплатили за все, чого не просили, і не мали жодної альтернативи", — пише Бондар про СРСР, і в цій фразі сконцентровано ключове: радикальне порушення балансу між платнею і послугою, між злочином і покаранням в радянську добу — балансу, який і формує те, що ми називаємо справедливістю. Тут є своя філософія культури ("’бути в культурі’ можна лише на самоті, як спастися — лише самотужки, для себе, персонально") і своя рефлексія про насильство ("ми надійно пам’ятаємо заподіяне зло, а компроміс здебільшого вважається в нас не найвищим добром, а способом самоприниження").

Тому тут ви зустрінете фрази-постріли на етичні теми ("Часто саме добро — виняток із правил, порушення норми, девіація"), і іронія над темою самопоїдання і самознищення. Зрештою, саме про це назва "Ласощі для Медора", бо вона відсилає до притчі від Жуля Ренара: історії про чоловіка, який під час голоду змушений був з’їсти свого собаку, і, дивлячись на його кості, іронічно припустив, що той самий собака, Медор, ними би залюбки поласував. Це, мабуть, ідеальна метафора людського ресентименту: прагнення насолоди в знищенні інших, в поїданні чужих кісток, не помічаючи, що насправді це кістки твої власні.

Бондар може бути вкрай гострий у своїх висловлюваннях — він не наївний "гуманіст", не простодушний "людинолюб", він часто снайпер фрази — і ці фрази можуть сильно зачепити. Але він робить це точно не задля знищення, і не задля поїдання чужих/своїх останків. Він робить це заради спалахів істини. Якщо Бондар філософ — то бароковий. Філософ спалаху та осяяння посеред темряви нудьги, глупоти чи відчаю. Філософ літературного к’яроскуро.

У літературі Бондаря так багато мислення, а в думках Бондаря так багато літератури саме тому, що він знає: поділ між мисленням та історією, між концептом та метафорою дуже умовний. Тому у Гомера так багато філософії, а у Платона так багато поезії. Саме тому в українців є Сковорода, Домонтович і Леся Українка.

Мені як філософові дуже імпонує цей шлях письменника і мислителя назустріч одне одному. Це те, чого нашій культурі часто бракувало. Поезія концептів — це теж поезія. Зрештою, концепт — це подія, яка стається з тобою знову і знову. Це образ, який виривається з обгортки часу. Чи не цього прагне справжня література?

Тамара Гундорова про книжку Павла Вольвача "20+1, або Земля мертвих"

imageКнижка Павла Вольвача, яка в анотації називається "короткою прозою", є чимось середнім між мемуарами і художніми есеями. Загалом її можна, з одного боку, сприймати як меморіал до історії літератури останнього тридцятиліття, а з іншого боку – це відтворення характерів, щоденного побуту і богемного життя кінця ХХ-початку ХХІ століття, тобто певний зріз української літератури в суто суб’єктивному, персоналізованому баченні.

Вольвач говорить про Країну мертвих — про тих, кого знав, але хто вже відійшов в інші світи. Назва маркує це дуже виразно — його героїв 20, і всі вони вже не з нами: Олесь Ульяненко, Микола Вінграновський, Микола Холодний, Іван Драч, Ігор Римарук та 15 інших.

Додана одиниця у назві про Країну мертвих — сам автор, той хто розповідає, згадує, пише. Він насправді є головним персонажем: його присутність виразна і центральна. Про кого б не говорив, він не приховує, що це говорить він сам, до того ж голосом впевненим, постійно апелюючи до себе і своїх творів. Вольвач багато і часто говорить про себе, про батька і дядьків, посилається на себе, цитує свої вірші. Навіть розпочинає не з літературних постатей, а з реальних – тих, кого знав і хто став прототипами його книжок.

Письмо у Вольвача туге і фотографічно точне — запам’ятовується "вигинисте пасмо-крило" Загребельного, зім’яті лляні костюми функціонера Драча, дружина Вінграновського замість очікуваного есею про самого Вінграновського, "малозбагненний Уляш", "таємничий Улян", який іде Петрівкою, "хльоскаючи пательками по смиканих плечах". Тут і "Пашковський, волохатіючи торсом, намотував кола по кабінету", а Валерій Ілля з очима — "бульбанами" — сидить "настовбурченим кібчиком".

Говорити про померлих і легко, і важко. Легко, бо не можуть відповісти чи спростувати. Важко, бо як уникнути суб’єктивних присудів чи адорації? І одне, й інше є у цій книжці Вольвача. Його присуди досить критичні, як, приміром про лейтенанта Загребельного, котрий виловлював і відправляв на підрадянську територію з повоєнної Німеччини радянських людей.

Есеї інформативні, вони тренують пам’ять і знайомлять з багатьма деталями літературного життя 1990-х. Так, на початку есею про Римарука сказано, зокрема, що, коли стати на розі Прорізної й Пушкінської, він має обов’язково з’явитися, підійти зверху від Золотих воріт. Під цим і я сама підпишуся.

Андрій Курков про книжку Івана Гомзи "Республіка занепаду: Ідеологія французького інтеґрального націоналізму за Третьої республіки"

imageТричі випускник Києво-Могилянської академії Іван Гомза — яскравий представник сучасних молодих науковців — динамічний, відкритий, спроможний захопити аудиторію ідеями, які його самого захоплюють. Його наукова дисертація була присвячена темі французського інтегрального націоналізму після Франко-Пруської війни 1870-1871 років. Книга "Республіка занепаду" теж саме про це. Сам автор вважає "Республіку занепаду" науковою книгою, і з цим важко не погодитись. Але я її назвав би науково-популярною чи навіть науково-художньою, якщо взагалі можна використовувати такий незвичний термін. Вона написана чудовою художньою мовою. Саме стиль викладу робить складну політологічно-історичну тему легкою для сприйняття і цікавою навіть для непідготовленого читача.

Окрім опису самого феномена штучного, вигаданого "занепаду" і його інструменталізації радикальними націоналістами в боротьбі з ліберальною частиною політичної еліти, Іван Гомза дає нам, читачам, деталізований опис соціального й побутового життя Франції від початку ХІХ сторіччя, показує, як реагувало французьке суспільство на технологічний наступ майбутнього, на боротьбу французьких жінок за свої права, фахово розповідає про найменші моменти, що вплинули на політичні настрої французів.

У тексті "Республіки занепаду" сам автор відсутній, як і має бути в наукових книжках. Він відчувається в стилі, в грандіозній роботі над історичним матеріалом, він наче власноруч тримає перед нашими очима лупу, крізь яку ми розглядаємо французьке історичне й політичне минуле, що інколи раптом змушує нас відволіктись і озирнутись на наше сьогодення, в якому час від часу відбуваються такі самі політичні чи соціальні процеси.

Звичайно, це не есеїстика, але, напевно, благодатний матеріал для письмових роздумів, що точно можуть стати цікавими класичними есеями.

Діана Клочко про книжку Володимира Діброви "Свіжим оком. Тарас Шевченко для сучасного читача"

imageЗнайти нетривіальний прийом для аналізу творчості ТГШ — вже велика удача, написати книжку, де цей прийом буде використаний у несподіваний спосіб, — удача інтригуюча, тобто безсумнівна. Володимир Діброва обирає десятку найвідоміших поезій Тараса Шевченка, аналізує їхні основні концепти, створюючи відчуття внутрішньої архітектоніки цінностей поета, і у кожній главі по-різному аналізує, як ці концепти-категорії стосуються нашої сучасності.

І те, які поезії вибрано, і те, що в них виділено, є свідомою і аргументованою авторською пропозицією щодо наважливішого у метафізиці й метафориці поета, авторська ж інтонація поєднує розлогі коментарі про життєвий контекст поета з інтерпретацією його творів, а головне — проблемами українського сьогодення. У тому, як ці аспекти і проблеми порівнює, зіставляє автор, немає методологічної чи стилістичної натяжки, риторичного перебільшення чи емоційної гіперболи задля ефектності письма, і власне ця вільне і точне трактування є найбільшою удачею книжки.

Дуже легким пунктром присутня і тема Шевченкових арт-уподобань, однак вона не надто впливає на інтерпретації чільних концептів поета. А шкода. Адже у назві книжки згадане око, а око Шевченка-художника було не менш специфічним, ніж мова Шевченка-поета.

Елеонора Соловей про книжку Михайла Назаренка "Крім "Кобзаря": Антологія української літератури"

imageВидається невипадковим, що Антологія "Крім "Кобзаря" вийшла одночасно з фільмом-експлейнером "Що таке українська література?" від Ukraїner та Українського ПЕН: це, безумовно, запит часу — поновне відкриття та перепрочитання нашої літератури, передовсім класики. Антологія, саме в сукупності творів і розважань про них та їхніх авторів, — виразно прокреслює цілий шлях національної культури від "Малоросії" до "України".

Дбайливо уклавши цей компендіум, Михайло Назаренко упередив кожен розділ есеєм-передмовою. Відбір творів продуманий, а водночас суб’єктивний, "авторський", часом визивно полемічний, від самого заголовка почавши. Проте ця полемічність особлива: парадоксально спокійна, на глибинних знаннях базована, спрямована на те, щоб спровокувати зацікавлення, оскаржити застарілі уявлення. Самі твори, представлені тут, — не обов’язково "найбільш значущі" чи "найбільш впливові". Від "Пісні Чорноморського війська" Антона Головатого (бо це з неї, як твердить М. Назаренко, а не з "Енеїди" починається друкована література "живою українською мовою") до "Не пора..." Івана Франка — вірша, додамо, що теж згодом став піснею.

Читається ця авторська версія цілої історії літератури з інтересом і навіть захватом. Либонь тому, що авторові самому цікаво: чому ці більш і менш відомі та поціновані письменники писали саме так і саме про це? Чому так, а не інакше склалися їхні долі? "Чому одні виявились забутими, а інших пам’ятають за геть не найкращими творами?"

Чи доводилося вам чути таке ім’я: Н. Мартовицький? Він представлений поезією "До коня", яку теж, ручуся, ніхто сьогодні не знає. Про поета цього, жартує автор, легко писати: нам зовсім нічого про нього невідомо. Зате вміщений твір дає змогу сказати про особливу любов українських романтиків до коня, якому вони надають широкі та символічні конотації, — тож твір таємничого автора постає в контексті цілої поетичної традиції. Вступні есеї в антології не є однотипні, — на відміну від узвичаєних довідок про авторів у інших антологіях. Приміром, оповідь про П. Куліша докладна та розлога і ніби підсумовує історію повернення цього автора до читацького обігу та до літературного канону. А рівночасно резюмує сьогоднішнє сприйняття та потрактування письменника у світлі недавнього двохсотліття від його народження. Ці приклади дають зрозуміти саму методологію автора-упорядника: йдеться як про канон, так і про не менш репрезентативні явища поза каноном.

П’ятдесят есеїв про авторів та їхній час, можливо, за умови ширшого цитування розглянутих творів, могли б скласти ще одну книжку, і вона також була б запотребованою, цікавою як для фахівців — науковців, викладачів та вчителів, — так і для допитливих любителів. Тобто, як і антологія, така книжка адресувалася б широкому колу і безумовно належала б до лектури, яка "працює". А наразі маємо антологію, яка не лише поповнює не густий в нас ряд подібних видань, а й пропонує оновлений канон, тішить своїм рівнем, культурою та новим поглядом на письменників, чиї твори й нині здатні цікавити і навіть вражати читачів.

Тарас Лютий про книжку Юрія Олійника "Живі й мертві"

imageПопри те, що книжка Юрія Олійника має назву "Живі й мертві", найголовніша її думка якраз і обертається довкола теми життя, а зовсім не смерті. Втім, не будемо лукавити, не обійшлось у ній і без проблеми неіснування. Та все ж лейтмотивом усіх суголосних неквапливому філософському розмислу есеїв є питання примарності, а не достеменної визначеності буття.

Тому, хто зануриться у простори цього інтелектуального читання, варто приготуватися пройти шлях апорій і парадоксів. І то без жодної гарантії, що поталанить отримати дороговкази, застосовні до всіх скрутних випадків. Ще на початку свого викладу автор застерігає: його розмисли нагадують спробу видивляння у дзеркало безмежності. Властиво, таких маркерів непевності, як оце безмежжя, в книжці й направду чимало. А серед них і вічність, і Бог як її інтегральне вираження, і сонми можливостей, а з ними часові форми минувшини й майбуття та інші атрибути безмірності.

Але в чім притичина з тією непевністю? Передовсім у відсутності однозначності. Позаяк вона нібито є, а заразом її зовсім немає. Вона, як той кіт Шредінґера, що водночас живий і мертвий. Ба більше, халепи не оминеш і тоді, щойно вирішиш завиграшки розібратися з такими речами, як ілюзії й алюзії, уявні об’єкти, можливі світи, неактуалізовані думки чи тлумачення. Труднощі схожого ґатунку постануть і в тому разі, якщо запитати: а де, власне кажучи, перебуває все те, що наразі неоприявлене? Чи існує воно, як впливає на нас? А врешті-решт, який статус має те, чого не вільно помислити взагалі?

Хай там як, а навіть після цього огрому підступних питань висновок автора невтішним не видається. Виявляється, в житті мало не кожної людини випадає шанс потрапити в дивовижні домени, розташовані десь поміж сущим і несущим. Саме цю царину і можна порівняти з виром потенцій, серед яких доводиться шукати передумови осмисленого буття, аби геть не пропасти у безвісті ніщоти.

Оля Гнатюк про книжку Миколи Рябчука "Лексикон націоналіста та інші есеї"

imageАвтор цієї збірки есеїв, або, як сам, дещо скромніше, він волів би називати свої тексти — публіцистики — послідовно протягом тридцяти років відчаровує поняття націоналізму, повертаючи йому первісне значення: відданості спільній справі (res publica). Зібрані у книжці тексти написані протягом останнього двадцятиріччя начебто на різні теми: Чехословаччини і чехів, Польщі і польських емігрантів, колоніальних практик та імперської домінації, друзів давніх та нових, ідентичності та незалежності. Однак і конструкція збірки, і стиль мислення Автора, і наскрізна ідея об’єднують тексти в одне ціле.

Не сперечаючись щодо авторового визначення жанру текстів, які увійшли до збірки (до речі, у передмові Рябчук дає, на мій погляд, дуже влучну дефініцію есею), зазначу лише, що серед розмаїття есеїстики існує також поняття "політичного есею", батьком якого був Дейвид Гюм (David Hume). Саме до цього жанру я б віднесла "Лексикон націоналіста та інші есеї" і поставила поруч з політичними есеями Тімоті Снайдера (Timothy Snyder) чи менше в Україні відомого Івана Крастева (Ivan Krastev).

Миколі Рябчуку притаманна витонченість стилю і думки, точність формулювань і ширина обріїв. Він схильний до переосмислення та ревізії, навіть власних суджень, зокрема тих найбільше критикованих ("дві України"). Іронічний погляд автора проявляється в першу чергу у ставленні до самого себе та пропонованих понять. Але не тільки щодо себе іронізує автор, а й щодо своїх героїв, з доброзичливою усмішкою переповідає розмови з таксистами як "джерелом народної мудрості / інфантилізму" і з (завжди анонімними, хоч впізнаваними) своїми опонентами ("Дві України" versus "Двадцять дві України"). Коли мова про імперські практики та насильство, тут Рябчук стає нещадний у своїй в’їдливій іронії. Поруч з іронією, яка дозволяє авторові уникати зайвого патосу, у його спорядженні — моральний компас, який не дозволяє збитися на манівці однобокості, незалежно від того, чи пише про лібералізм, націоналізм чи імперіялізм.

В "Лексиконі" я б виділила три наскрізні теми: солідарність, ідентичність та пам’ять. Кожна з них має свій зворотний бік (заперечення), це іншування, "умма" та забуття. Автор повертається до них у кожному тексті з якоїсь нової точки зору, іноді сам з собою дискутуючи, іноді — з іншими есеїстами. Характерна історія, яку згадує Рябчук з публікацією "Поневоленого розуму" в журналі "Всесвіт" на початку 1991 року. Вістка про розстріл протестуючих литовців у січні 1991 року спонукала його до жесту солідарності: надрукувати першою частину присвячену балтам, яка була останньою в книжці Мілоша. Інший приклад: в "Як і чому (попри все) я лишаюсь "чехословаком", Рябчук заново аналізує есей Мілана Кундери "Викрадення Європи". Цей маніфест центральноєвропейськості у часи пізнього комунізму, своєрідне антідотум на політичне насильство — комунізацію країн Центральної Європи після Ялтинської угоди, Рябчук, який раніше давав йому високу оцінку, прочитує з перспективи понад чверть століття. Автор "Лексикону" приходить до висновку, що в "Викраденні Європи" прихований ресентимент не винятково щодо імперії, а й до всіх народів Радянського Союзу. Достоту так само, як в австрійського канцлера Меттерніха, цитату з якого Рябчук наводив у збірці з-перед двадцяти років: "Азія починається за огорожею мого саду". Рябчук вловлює невидиме на перший погляд іншування, проявом якого є, зокрема, відомий есей Кундери і вбачає в ньому елемент негативного стереотипу щодо Сходу: дикого та жорстокого, від якого необхідно чим швидше відгородитися муром. Цей ресентимент спричинюється до занепаду солідарності з тими народами, які стали об’єктом насильства (Грузія, Україна). Тим часом — Рябчук у цьому глибоко переконаний — солідарність є однією з основних європейських цінностей і без неї народи Європи перетворяться знову у розрізнені спільноти. Сам Рябчук не перебільшує загроз і викликів, перед якими опинилася Європа в цілому і Україна зокрема, але й не легковажить ними. І саме це співчуття спонукає його "залишатися чехословаком". Він послідовно залишається прихильником української західної орієнтації і поборює українські ресентименти щодо Заходу.

Незалежність та ідентичність є давніми темами Миколи Рябчука. Однак у цій збірці трактування цієї проблеми найбільш особисте, зі звертанням, з одного боку, до травматичного досвіду часів Брежнєва (русифікаторської політики зіштовхування в небуття національної ідентичності, яка втілювалася на всіх рівнях суспільного життя), з іншого боку — до пошуків виходу з закритого радянського світу, проникання крізь щілини у залізній завісі. А згодом — відкриття вільних просторів, в яких Микола Рябчук почувається як риба в воді. Оце "вільне плавання", у яке пустився автор понад тридцять років тому, напередодні незалежності, триває по сьогоднішній день.

Микола Рябчук як учасник різних конференцій, інтелектуальних дуелей так само добре почувається в Києві, рідному Луцьку чи Львові, як і в Вашингтоні, Парижі, Празі, Вроцлаві чи Варшаві. Можливо, він дійсно має рацію, називаючи себе ліберальним націоналістом і українським космополітом водночас. Для мене автор "Лексикона націоналіста" передовсім блискучий інтелектуал та людина з активною громадянською позицією, один з найкращих амбасадорів України за кордоном і найкращий представник Центральної та Західної Європи в Україні.

7 грудня 2021
502
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: