Кіно на вікенд: Микола Рябчук про кінематографічну "демонологію" Томаса Манна

580
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про кінематографічну "демонологію" Томаса Манна

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, почесний президент Українського ПЕН Микола Рябчук продовжує свою розповідь про екранізації творів Томана Манна:

"Протиставивши "раннього" Томаса Манна "пізньому", я припустився, звісно, певної схематизації, адже йшлося про не так про хронологію, як про естетику. Манн "Буденброків", за всієї своєї майстерності, цілком вписується у традицію класичного реалізму – від Толстого й Золя до Ґолсворсі і власного брата Генріха. Натомість Манн "Чарівної гори" й "Доктора Фаустуса" – це безумовний модерніст, хоч і не радикальний, як Кафка чи Джойс, проте достатньо оригінальний, сміливий, а в дечому і зухвалий.

Читачі (й глядчі) віддають зазвичай перевагу "Буденброкам", критики – "Фаустусу" і "Чарівній горі". Втім, якщо йдеться про кінематограф, то тут абсолютним лідером мистецтвознавчих симпатій є "Смерть у Венеції", оповідання 1912 року, екранізоване через шість десятиліть знаменитим Лукіно Вісконті, – з філігранною операторською роботою Паскаліно де Сантіса, з музикою Малера та неперевершеним Дірком Боґардом у ролі письменника (перетвореним у фільмі на композитора) Ашенбаха.

Твір, якщо відчитати його суто реалістично, оповідає про романтичну закоханість підстаркуватого митця до юного хлопця (14-літнього Тадзя у фільмі зіграв 16-літній Б’єрн Андресен), – закоханість суто платонічну, бо ж Ашенбах лише спостерігає за підлітком, естетськи любується ним як твором мистецтва, утіленням чистої краси, тим звабливішої, що недосяжної. Ситуація із етичного погляду досить контроверсійна, проте в естетичному плані вона створює тло для справді потужної психологічної драми, розіграної до того ж на контрастному тлі курортного затишку і незримої, проте грізної епідемії, – драми, що логічно завершується смертю головного героя: надмірна краса, як і надмірна любов, – убиває.

Прикметно, що фільм номінувався на низку чільних нагород (включно) з Оскаром, проте дісталося кілька з них (BAFTA, Nastro d’Argento) лише оператору. В Америці дистриб’ютори довго вагалится щодо запуску фільму, побоюючись цензурних переслідувань, і лише символічна підтримка британської королеви, котра разом із принцесою Анною з’явилась на показ фільму у Лондоні в рамках доброчинної акції (на допомогу затопленій Венеції), допомогла подолати первісну упередженість.

А тим часом, як захоплено написав один із критиків, "окремі кадри із Б’єрном Андресеном у ролі Тадзя можна вішати в рамах на стінах Лувру чи Ватикану". Бачимо в ньому, стверджував критик, не об’єкт перверсивної хіті, а символ краси на рівні Мікеладжелового Давида чи Мони Лізи да Вінчі, краси, що спонукала Данте "шукати мистецький катарсис у віддаленій постаті Беатріче".

"Смерть у Венеції", ставши класичною й іконічною, дещо затьмарила (незаслужено, як на мене) інші екранізації Томаса Манна, зокрема – чудову режисерську (а заразом і акторську) роботу Клауса Марія Брандауера "Маріо і чарівник" (Mario und der Zauberer, 1994, за оповіданням 1929 року) – з відважно зміненим, але не менш промовистим і переконливим закінченням. А також – "Чарівну гору" (Der Zauberberg, 1982) Ганса Ґайсендорфера (за однойменним романом 1924 року), де ми поринаємо у гротескний, майже кафкіанський світ гірського туберкульозного санаторію із низкою химерних персонажів і ще химерніших інтриг та дискусій, у застиглому чи, сказати б, міфологічно замкненому часі, що його допіру в кінці обриває початок Світової війни.

Дещо менш менш пощастило із постановкою "Доктору Фаустусу" (1982, за романом 1947 року) – надто багато намагався режисер (Франц Зайц) увібгати у тригодинний фільм, женучись за докладним відтворенням фабульних подій, проте втрачаючи на символізмі, багатозначності і характерній для Манна метатекстуальності. Для письменника, принаймні в його модерністській творчості, культура була "сублімацією демонічного" і в цій своїй іпостасі мусила "належати до цілком іншого, глибшого, темнішого, безпристрасного світу".

"Письменство, завжди видавалось мені, має бути свідком і виразом амбівалентності, – стверджував Манн, – виявом наявного і відсутнього, ствердного й заперечного, двох душ в одних грудях, дражливого надміру внутрішніх конфліктів, антитез і суперечностей".

Переступання меж, зазирання по інший бік людського єства – це справді складне завдання для всіх митців. Проте й для їхніх читачів і глядачів – теж. І лише подеколи воно щасливо компенсується мистецьким катарсисом".

Читайте також:
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про екранізації творів Томаса Манна

12 листопада 2021
580
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: