Кіно на вікенд: Микола Рябчук про знані й менш знані фільми Робера Брессона

130
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про знані й менш знані фільми Робера Брессона

Цього тижня в рубриці #Кінонавікенд публіцист, почесний президент Українського ПЕН Микола Рябчук розповідає про відомі і менш знані кінокартини режисера Робера Брессона.

Я помітив, що ніхто з моїх ближчих і дальших знайомих, говорячи про кіно й називаючи тих чи тих улюблених режисерів, ніколи не згадує Робера Брессона (1901–1999), хоча мало який список "найвидатніших фільмів усіх часів і народів" обходиться без цього імені, i мало котрий із найвідомших сьогоднішніх режисерів, називаючи вчителів та авторитетів, на нього не покликається.

Впливовий британський місячник Sight & Sound у своєму переліку "250 greatest films ever made" згадує аж сім його робіт (причому три з них – у першій сотні) – недосяжний показник для кожного кіномитця, а надто для того, котрий, як Брессон, зняв за життя лише 13 повнометражних стрічок. Тарковський стверджував, що в кіно його цікавлять погляди лише двох людей, "одного звати Брессон, другого – Берґман". Жан-Люк Ґодар вважав, що Брессон "репрезентує французьке кіно, достоту як Достоєвський – російський роман, а Моцарт – німецьку музику". Алян Кавальє писав, що французьке кіно має свого "батька" і свою "матір"; "батьком" він уважав Брессона як "уособлення суворих правил", "матір’ю" – Жана Ренуара як "утілення тепла й щедрості". Все найкраще у французькому кіно, підсумовував він, так чи так пов’язане із Брессоном.

Попри цю, здавалося б, одностайність, Брессон не отримав від експертів жодної найвищої нагороди – ані в Каннах, ані в Берліні, ані у Венеції (хоча номінувався скрізь кількакратно і таки отримав дві суто режисерські відзнаки у Каннах – за "Засудженого до смерті", 1957, та "Гроші", 1988, а також спеціальний приз журі за "Жанну д’Арк", 1968; у Берліні йому дістався Срібний ведмідь – за "Можливо диявол", 1977, завдяки лобінґові Фасбіндера, який головував у журі; а по закінченню кар’єри – отримав ще й Золотого лева у Венеції за ціложиттєву творчість, 1989).

У певному сенсі Брессон став жертвою свого мінімалістського методу і кінематографічного перфекціонізму (схильність робити до п’ятдесяти дублів для окремих деталей та сцен великою мірою пояснює, чому за тривале життя він зняв лише 13 фільмів). Надто кардинальне відкидання кінематографічних норм створює ризик випадання за межі кіноісторії, написав про Брессона один із критиків. "А проте його безкомпромісна позиція виявилася надзвичайно впливовою у певних середовищах".

Тут не йдеться, слід зауважити, про якесь радикальне експериментаторство, а тим більше – про радикалізм ідеологічний, властивий його молодим послідовникам із французької "нової хвилі". Брессон був вірним католиком, і релігійні мотиви відчутні у його творах, хоча й не стирчать нав’язливо – за винятком хіба що фільму Le Diable probablement (1977), найневдалішого, зрештою, у його доробку. Але Брессон був досить радикальним у відкиданні будь-якої театральності, рішучого її викорінення зі своїх робіт. Звідси – залучення переважно непрофесійних акторів, звідси – підкреслена беземоційність (його герої майже ніколи не плачуть, не сміються і не кричать), звідси – зосередженість не на діях, а на деталях, часто поданих великим планом, на різні лади повторюваних і промовистих. Звідси – його улюблений еліптичний метод, коли замість дії бачимо лиш її початок і кінець, а проте з виразних деталей розуміємо, що ж, власне, відбулося (класичний приклад – початок "Покірливої", де крізь раптово відчинені двері балкону бачимо перекинений столик і вазон, що падає на підлогу, потім, уже з вулиці, бачимо білу шаль, що кружляє в повітрі, і лише тоді – тіло самогубиці на бруківці).

Брессон – це велике кіно, яке потребує, однак, певних зусиль, інтелектуальних і емоційних, певної налаштовності на авторську хвилю, яка не несе конкретних ідей чи емоцій, натомість намагається передати їхню синкретичну сукупність, – те, що ми дещо патетично називаємо цілісністю буття.

Я би радив почати перегляд із фільму "Засуджений до смерті – втік" (Un condamné à mort s'est échappé ou Le vent souffle où il veut, 1956) – він, у певному сенсі, найпростіший (якщо не заглиблюватися у метафізичний підтекст) і найдинамічніший; тоді подивитися ще чотири класичні роботи – "Щоденник сільського священика" (Journal d'un curé de campagne, 1951), "Кишенькового злодія" (Pickpocket, 1959), "Навмання, Бальтазаре" (Au hasard Balthazar, 1966) та "Покірливу" (Une femme douce, 1969, за Достоєвським). І вже потім, якщо засмакує, узятися за "Процес Жанни д’Арк" (1962), "Мушет" (1967, за романом Жоржа Бернаноса), "Чотири ночі мрійника" (Quatre nuits d'un rêveur, 1971, за "Білими ночами" Достоєвського) та "Гроші" (L'argent, 1983, за "Фальшивим купоном" Толстого). Ґурмани можуть подивитися ще й "Ланселота Озерного" (Lancelot du Lac, 1974), "Можливо, диявола" (1977) та дві ранні й дещо недооцінені стрічки Брессона – "Вуличні янголи" (Les Anges du péché, 1943, за сценарієм Жана Жироду) та "Дами Булонського лісу" (Les dames du Bois de Boulogne, 1945, за романом Дені Дідро "Жак-фаталіст").

Усі ці фільми є в інтернеті, включно навіть із ранньою короткометражкою "Публічні справи" (Les affaires publiques, 1934) на ютюбі; і всі мають своїх шанувальників – і серед критиків, і серед найвідоміших режисерів-практиків.

25 листопада 2021
130
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: