Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Карла Дреєра

484
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Карла Дреєра

Сьогодні в рубриці #Кінонавікенд публіцист, поет, перекладач і почесний президент Українського ПЕН Микола Рябчук розповідає про фільми Карла Теодора Дреєра.

Карла Теодора Дреєра (1889-1968), данського класика німого кіно (а втім, не лише німого і не лише данського), я відкрив собі років десять тому завдяки Ларсові фон Трієру, котрий наполегливо називав його своїм учителем, поривався був навіть зняти окремий фільм про Дреєрову "Ґертруду" і таки реалізував у 1988 один із проектів покійного Дреєра – екранізацію Еврипідової "Медеї", перенісши, щоправда, події у суворі реалії середньовічної Скандинавії.

Я переглянув тоді всі три його (звукові) фільми, знайдені в інтернеті (є ще й четвертий, "Двоє чоловіків", 1945, – від якого Дреєр відрікся, вважаючи, що продюсери спотворили його задум), – усі три справді сильні, але почати я радив би зі "Слова" (Ordet, 1955), нагородженого Золотим левом у Венеції і заслужено зарахованого до the greatest films of all time усіма фаховими виданнями. (За рейтинґом Sight and Sound він посів 24 позицію в опитуванні кінокритиків і 19 в опінії режисерів). Варт подивитися й "попередника" цього фільму – "День гніву" (Vredens Dag, 1943), де режисер так само розробляє релігійні мотиви, започатковані ще у "Вдові пастора" (Prästänkan, 1920) і кількох інших ранніх роботах, проте найповніше і найпотужніше втілені саме у "Слові".

Для глядача, призвачаєного до голівудських "акшн", це – нестерпне кіно, у якому дія розгортається вкрай повільно і в якому мінімалістські деталі, ракурси й натяки часто бувають важливішими і промовистішими від самої дії. Показовою під цим оглядом була реакція американської критики на останній Дреєрів фільм "Ґертруда" (1964): ця стрічка, писав один із них, "знаменує подальший рух режисера від маньєризму до кінематографічної вбогості і відвертої нудьги; він просто собі виставляє камеру і знімає людей, які про щось теревенять"; "Дреєр перейшов від прозорості до сенильності (fromserenity to senility); це не фільм, а двогодинна студія канап і піанін", писав другий.

Сам Дреєр не був до кінця задоволений фільмом, оскільки через мізерний бюджет не зміг залучити потрібних йому акторів і реалізувати деякі інші наміри, проте боронив цю роботу, стверджуючи, що його цікавить не сама по собі кінематографічна техніка, а "проникнення у найглибші думки й почуття персонажів через їх найсубтильніше вираження". Жан-Люк Ґодар назвав "Ґертруду" найкращим фільмом 1964 року, європейська асоціація кінокритиків присудила йому нагороду FIPRESCI у Венеції, хоча половина глядачів покинула зал під час показу – зате друга, навстоячки, влаштувала овацію.

"Це величний некромантський шедевр, що його мало кому з митців вдається осягнути за ціле життя", – писали критики, – "таємничо модерний фільм, оманливо загорнений у розважливу старосвітску манеру"; "з-поміж усіх творів Дреєра цей найбільш внутрішній і відтак може вважатися кульмінацією, якщо не вершиною його естетики".

Цього разу, крім класичного "Слова" (від повторного перегляду враження ще сильніше), я подивився нарешті й німі фільми Дреєра, зняті у двадцятих роках на початку його кінокар’єри, – від "Президента" (1919) до "Вампіра" (Vampyr – Der Traum des Allan Grey, 1932), що його настійно раджу всім подивится, оскільки це не фільм жахів, а класика сюрреалізму (формально фільм звуковий, але вся його стилістика витримане все ще в манері німого кіно).

З інших робіт того часу я радив би подивитися "Сторінки із книги диявола" (Blade af Satans bog, 1921), зокрема третю із чотирьох новел, тобто притч; "Мікаеля" (Mikaël, 1924) – одну з перших, як стверджують критики, кіноматографічних робіт, де звучать гомоеротичні мотиви; та – особливо і неодмінно – "Жанну д’Арк" (La Passion de Jeanne d'Arc, 1928), одну з вершин німого кіно загалом і Карла Дреєра зокрема (9-й "найкращий фільм" за оцінкою критиків і 37-й за оцінкою режисерів у рейтинґу Sight and Sound).

Слід пам’ятати, звісно, що німе кіно – це окремий жанр, котрий не можна оцінювати за законами звукового, так само як не можна оцінювати оперу чи балет за законами драмтеатру. Але мінімалістський стиль з увагою до деталей та інтенсивних алюзій однаково притаманний усім фільмам Дреєра як спосіб привернути нашу увагу не так до реальності, як до трансцендентності, що крізь ту реальність проступає.

3 грудня 2021
484
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: