Воєнні злочини, які важко описати: Війна в Україні очима іноземних фотожурналістів

472
You can read this article in English
Делюрман Діана
Делюрман Діана
Комунікаційна менеджерка Премії імені Георгія Ґонґадзе
Воєнні злочини, які важко описати: Війна в Україні очима іноземних фотожурналістів
Дизайн: Мирослава Мохнацька

Раніше ми говорили з українськими журналістами, для яких ця війна — особиста. Тепер змістили перспективу на іноземних репортерів. Дехто з них вже багато років стежить за Україною, але є й ті, хто побував тут уперше. Це досвідченні воєнкори та цивільні документалісти, які ніколи раніше не висвітлювали бойові дії. Вони розповіли про свої відчуття перед приїздом в країну, яка протистоїть воєнній агресії Росії. А також поділились найсильнішими спогадами про цей досвід. Пропонуємо вам п’ять історій.

Оскар Гатльґрімссон: "Я бачив багато систематичного болю"

Ісландський фотограф і художник Оскар Гатльґрімссон вже три роки живе в ідеальному для себе місті — Києві. Він каже, що його почуття до України завжди були теплими. А від початку повномасштабної війни набули патріотичних відтінків.

"Я багато часу проводив в Україні. Чимало моїх друзів — українські журналісти та художники. Я люблю цю країну. Тож щодня намагаюсь зробити свій внесок в мистецтві та фотожурналістиці", — ділиться Гатльґрімссон.

Оскар займається документальною фотографією вже десять років. Про свій фокус він розповідає так: "Зазвичай працюю з однією темою протягом тривалого часу. Документував бідність, сексуальне рабство. Я бачив багато систематичного болю, купу зла. Але ніщо не можна порівняти з тим, коли твоя нервова система перебуває у стані підвищеної готовності понад чотири місяці", — каже фотограф.

І хоча Оскар ніколи не цікавився воєнною фотографією, але від 24 лютого побував у найгарячіших точках війни в Україні. Документаліст каже, що найважчими подіями були ті, які він не очікував..

"Я був у Бучі на третій день деокупації. Бачив братські могили. Це було жахливо. Але я був готовий до цього, бо вже було багато фотографій і статей. Я знав, що поринаю у щось жахливе. Але саме неочікувані події можуть вдарити по тобі зі сторони".

Таким досвідом було відвідування будинків, в яких пожили росіяни.

"У будинках, в яких росіяни вирішили влаштувати табір, я бачив абсолютну неповагу до людини. Всюди було сміття, зруйновані речі — як, наприклад, ніж у телевізорі. Людські екскременти на підлозі. В одному будинку, де жили росіяни, я побачив секс-ляльку, чия спина була натягнута на голову. Це було важко спостерігати. Адже я бачив людей, які справді постраждали від сексуального насильства росіян"..

Зараз Оскар в Ісландії, але планує повертатись, аби документувати війну ближче до лінії зіткнення. А згодом — і відбудову України.

Фінбар О’Рейлі: "В медіа є великий інтерес до війни в Україні"

Репортер Daily News Фінбар О’Рейлі понад двадцять років висвітлює війни та конфлікти у світі. Зазвичай він працює у Середній Азії та Африці та висвітлює важливі історії, які зазвичай не помічають медіа. Як, наприклад, війну у Конго, що забрала близько 5 мільйонів життів.

"Їхати в Україну не було важким рішенням. Я хотів дізнатись, як виглядає війна в Європі. Крім того, я стежив за подіями в Україні останні десять років. І бути безпосередньо тут було зовсім іншим досвідом", — ділиться репортер.

В Україні Фінбар працював у регіонах на сході, зокрема у Бахмуті, Слов’янську, Дружківці, Покровську, Сєвєродонецьку напередодні його окупації.

"Я цікавився розривом між поколіннями на територіях сходу, де переважно говорять російською. Старше покоління там зазвичай ностальгує за Совєтським Союзом та симпатизує Росії. На відміну від молоді, яка більше ідентифікує себе із Заходом та прогресивнішими, західноєвропейськими ідеями та цінностями", — розповідає Фінбар.

Одна з подій, яка вразила документаліста найбільше, сталась у Львові.

"Я документував похорон українського військового. На похороні був його брат-близнюк. Пам’ятаю, як він дивився у відкриту труну на кладовищі та бачив свого близнюка. Людину, з якою він був з моменту народження та яка більше не з ним".

Похорон Єгора Кігітова. Львів, 26 квітня. Фінбар О’Рейлі / The New York Times

Фінбар зауважує, що події в Украіні багато висвітлюють в медіа у всіх форматах.

"Йдеться про радіо, друковані матеріали, відео, світлини. В медіа є величезний інтерес до війни в Україні".

Його власні фотографії вже експонували на кількох виставках в Нью-Йорку та увійдуть до книжки, разом з матеріалами його колег. Нещодавно Фінбар був у звичному для себе відрядженні в Конго, але планує надалі знову працювати в Україні.

Томаш Лазар: "Кількість страждань, які тут пережили, немислима"

Для незалежного польського фотографа Томаша Лазара війна в Україні стала першим досвідом документування воєнних дій. Для нього поїхати в Україну було непростим рішенням. Спочатку Томаш запитав свою партнерку, чи не проти вона, аби він їхав документувати війну.

За цей час Лазар побував у Львові та на деокупованих територіях Київщини та Чернігівщини.

"Кількість страждань, які пережили ці люди, немислима. Воєнні злочини, які скоїли російські військові, важко описати", — розповідає документаліст.

Одна з історій, яка вразила Лазара найбільше, — з села Ягідне на Чернігівщині..

"Село було під окупацією місяць. Росіяни насильно загнали 136 людей у підвал місцевої школи та тримали їх в заручниках. У цьому маленькому просторі вони пробули чотири тижні. Комусь доводилось спати стоячи, поряд з мертвими. Люди, які вижили в пеклі, відвели мене у це місце", — згадує фотограф.

"Сьогодні тут нікого немає. Все ще відчувається дух розкладання і хвороби. Наприкінці березня російські війська відійшли з Ягідного. Від їхньої присутності залишись жахливі спогади. А також символ – цифри на білій стіні того підвалу, що кажуть про кількість людей, яких там вбили росіяни".

Томаш планує написати книгу на основі історій, які почув у різних громадах, що постраждали від російської агресії.

Джоанна-Марія Фріц: "Люди не повинні звикати до війни"

24 лютого фрилансерка Джоанна-Марія Фріц була в Афганістані. Коли побачила новини про Україну, одразу ж зателефонувала своїй подрузі, українській фотографці Мілі Тешаєвій.

"Ми вирішили швидко вирушати в Україну на авто. 25 лютого я вилетіла з Афганістану до Німеччини. Наступного дня я, Міла, Стефані Глінскі і Крістоф Ройтер виїхали в Україну. Я не вагалась. Для мене було очевидним, що я маю їхати", — згадує Фріц.

Воєнна кореспондентка вважає, що не слід порівнювати різні війни. Утім, каже, що загроза з повітря нагадувала їй конфлікт у Нагірному Карабасі. "Автомати Калашникова проти дронів…", — ділиться Джоанна-Марія.

Більшість часу кореспондентка провела в Києві, коли російські війська наблизились до столиці.

"У моїй свідомості залишилась мить, коли росіяни покинули Київщину. Ми з Мілою їхали з Бородянки у напрямку до Києва. Сонце сідало, і день уже трохи потеплішав. Дві жінки стояли на узбіччі дороги. Ми подумали, що їх потрібно підвезти. У одної з них була чорна хустка на голові — помер хтось близький. Вона попросила трохи бензину, аби проїхати 3 кілометри додому, на ексгумацію сина. Протягом сімнадцяти днів тіло її сина Ігоря було закопане на подвір'ї. Він допоміг російським військовим щось відремонтувати, а ті запропонували йому та ще трьом чоловікам алкоголь. Наступного дня Ігор і чоловіки були мертві. Його мати, Галина, відвела нас на могилу. Наступними тижнями ми спілкувались з великою кількістю родин, які поховали своїх близьких на подвір'ї".

Джоанна-Марія планує повертатись в Україну та збирати матеріал для книги та виставок.

"Люди не повинні звикати до війни. Тому виставки потрібно робити у відкритому просторі, аби більше людей могли їх побачити", — каже фотографка.

Марек М. Березовський: "Російські солдати стріляли в мою камеру"

Польський фотограф і антрополог Марек М. Березовський документує війну Росії проти України майже з самого початку. У 2015-му він здебільшого працював у Маріуполі і на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей.

"Коли 24 лютого Росія вдерлась в Україну, я взяв свою автівку та вирушив до Києва. Для мене було очевидним, що я маю їхати. Я радше сумнівався, що Росія атакує Україну в такий спосіб. Але це сталось", — згадує Марек.

У пам’яті документаліста залишилось чимало важких свідчень:

"Пам’ятаю ситуації в Ірпені та Стоянці — як російські солдати почали стріляти в мою камеру. Як допомагав евакуювати людей з будинку для літніх. Добре пам’ятаю розмови з моїми друзями-журналістами про те, чи зможуть росіяни оточити Київ, чи буде як у Грозному? Ця невідомість весь час була з нами. А вулиці були порожні наче у місті-привиді. Я також пам’ятаю страх в очах людей і наляканих тварин, домашніх тварин, котів і собак".

Росіяни обстріляли евакуаційну колону на блокпосту в Стоянці. Березень 2022. Фото Марека М. Березовського

Марек каже, що добре розуміє українську політику, культуру та мову, тож має ширший погляд. Утім, його роботу значно ускладнюють бюрократичні процедури.

"Окрім того, є проблема з комунікацією. Наприклад, поліція та представники інших силових структур інколи не знають, що є електронна версія акредитації журналістів від Міністерства оборони".

Березовський планує працювати в Украіні надалі:

"Це важливо для мене особисто. Але я вважаю, що це також має бути важливим для громадськості у Польщі, Європі та світі. Як фотожурналіст я хочу показати світові, як виглядають війна, життя мирних українців у цей час і те, що Росія робить з Україною".

Бородянка. Червень 2022. Марек М. Березовський

Марек впевнений, що має докази воєнних злочинів російської армії. Він готовий надіслати ці свідчення в Гаазький суд. А зараз працює над документальним фільмом про воєнні злочини, які росіяни скоїли в Ірпені.

Над матеріалом працювали Діана Делюрман та Аліса Бондаренко

Редактор — Іван Андрусяк

3 серпня 2022
472
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: