Ростислав Янчишен: театр війни

Тканина широкої сорочки тріпотить, коли хлопець повертається до дівчини й кладе голову на її коліна. Вона бере з його губ колос, закладає у своє волосся. Закохані ще молоді, і між обіймами пустують, немов діти: дівчина тікає від коханого і сміється. Він біжить навздогін, але зникає у темряві. Невагома закоханість тепер перевита болем розлуки: хлопець іде на війну. Він стискає дівчину в обіймах і знов поринає в пітьму, вже не вертаючись до неї.

Цей хореографічний номер представили на сцені Одеської опери ще до повномасштабної війни. Партія солдата, який назавжди лишається молодим, дісталася 26-річному артистові Ростиславу Янчишену. "В цій ролі він виконав самого себе: доброго, порядного парубка, який має загострене почуття справедливості", — каже керівник балетної трупи Одеської опери Гаррі Севоян.

Такий образ Ростислав втілив удруге — тепер по-справжньому, в театрі воєнних дій. Він вступив до лав української армії через рік від початку повномасштабної війни. На свій перший бойовий вихід Янчишен вирушив у складі двадцяти військових. Тієї ночі росіяни накрили мінометами: тринадцять хлопців дістали поранення, один — загинув. Ростислав Янчишен, командир відділення, гранатометник, тридцять один рік.

**
"Артист балету — це не професія, а стиль життя. Це несамовите зусилля над собою. В той час, коли дітвора восьми-десяти років грається, життя артиста балету вже в цьому віці підлягає розкладу, праці та багатогодинним репетиціям", — пояснює Гаррі Севоян.

У Ростислава Янчишена повелось інакше: він не вчився балету змалечку. Маленьке місто не пропонувало балетних шкіл, але високого і зграбного хлопчика віддали у гурток народного танцю. Він цим горів і мріяв пов’язати з рухом своє життя. Відтак Ростислав пройшов складний відбір до професійної школи у Києві — Академії танцю імені Сержа Лифаря.

Упродовж чотирьох років юнак практикував у цих стінах класичну хореографію, піддаючи себе серйозним фізичним навантаженням. Йому доводилося брати додаткові заняття, аби наздогнати студентів, які практикували балет із дитинства. "Не стільки талант, скільки жага та зусилля важливі для митця. А Ростислав був дуже працелюбним", — пояснює його педагог Микола Міхєєв.

Іще студентом Янчишен почав виступати у Київській опері та ляльковому театрі, а закінчивши училище, вирушив на гастролі до провідного театру Близького Сходу — "Каракалли" у Бейруті, Ліван. Невдовзі вже танцював на одній з головних сцен України — в Одеській опері. Як і всі артисти, починав у кордебалеті, а згодом досягнув других і подекуди сольних партій. Для провідних ролей бракувало досвіду, але різноплановість дозволила бути зайнятим майже в усьому репертуарі театру.

В одній виставі Ростислав отримав ключову роль — Фотографа в авторському проєкті Одеської опери "Долі". В цьому балеті фотокамера є інструментом, який дехто використовує для добра, а інші — задля деструкції. У фіналі антигерой гине та залишає камеру. Тепер невідомо, в які руки вона потрапить.

"Фотограф любить свою роботу: через об’єктив камери він бачить те, чого багато хто не помічає, але після кожної з таких поїздок його голова дедалі більше сивіє", — описує героя авторка балету Юлія Гомельська.

Ростислав і сам нагадував Фотографа: для нього також справедливість була головною цінністю. "Для артиста багатий внутрішній світ має велике значення. У час війни глядачі приходять по естетичне задоволення, їм важливо абстрагуватися. Порожній людині нічого передати залі на півтори тисячі людей", — каже Гаррі Севоян.

Янчишен був значно молодший за керівника, але зміг стати його другом, на якого той покладався. Севоян пригадує гастролі у Сполучених Штатах, де він особисто відповідав за повернення трупи додому. Уже був випадок, коли один із танцівників лишився в Америці. Ростиславові друзі також запропонували йому жити у Штатах, і він прийшов радитися до Севояна. Керівник на це сказав: "Ти вільний робити те, що хочеш. Але тебе бракуватиме". Ростислав відповів: "Поки що в мої плани не входить залишатися тут".

Він мріяв колись переїхати до Сполучених Штатів. Солістом балету неможливо бути все життя, тому Ростислав планував займатись організацією гастролей українських танцівників за океаном.

На ютубі можна натрапити на особистий канал Янчишена. Там є лише плейлист із музикою, яку він любив, – опери Джузеппе Верді, Джакомо Пуччіні, Лео Делібе.

"Наша родина проста", – зазначає його брат. Ростислав був єдиною людиною із сім’ї, яка присвятила життя мистецтву. Водночас усі близькі згадують його заземленим хлопцем, що, нахмуривши брови, раз по раз заводить пісню в гастрольних поїздках.

**
У перші дні повномасштабного вторгнення Росії Ростислав Янчишен пішов до центру комплектування. Там його запитали про фах.

— Танцівник, — відповів він.
— Дякуємо, танцівники нам поки що не потрібні, — почув у відповідь.

Повертатися в ті дні до балету Янчишен не хотів. Його старший брат Дмитро пішов воювати. "Як же я буду танцювати, коли Діма на війні?" – запитував Ростислав.
І вступив до лав добровольчого формування територіальної громади. На початку наступного року його призвали до 56-ї Маріупольської бригади.

Без військової освіти за місяці навчань та бойового злагодження він змужнів. На останніх фото з війни його не впізнати — тепер це збитий чолов’яга з бритою головою та густою бородою. Зрештою він отримав посаду командира відділення. Але командувати Янчишену випало недовго.

Уперше на позиції він прибув в один із квітневих вечорів. Хлопці встигли облаштуватися: скупалися, випрали речі. "Все добре. Я дуже спокійний", — написав Янчишен братові. Здавалося, він готовий до всього, згадує Дмитро.

Після загибелі Ростислава брат переглядав його телефон. Напередодні той писав близьким, що його єдине хвилювання — щоб усі повернулися із завдання.

"Уламок душі нашої трупи" — так називає Ростика його колега Вадим Круссер. В Одеській опері знову поставили номер про юнака, який гине на війні; тепер уже без Ростислава, але в пам’ять про нього. Цього разу вслід за його іменем звучали не овації, а тиша.