За кадром: українські фотографи про свої найважливіші воєнні світлини

318
You can read this article in English
Делюрман Діана
Делюрман Діана
Комунікаційна менеджерка Премії імені Георгія Ґонґадзе
За кадром: українські фотографи про свої найважливіші воєнні світлини

Українські фотографи та фотографки документують воєнні дії у власній державі, в рідних містах і на знайомих із дитинства вулицях. Безперечно, кожен кадр для них — особистий та пам’ятний. Ми запитали кількох українських фотографів, яке фото для них найважливіше. У кожній із цих світлин — їхні глибокі почуття та досвід війни.

Катя Москалюк про хореографку з Бородянки

До війни фотожурналістка Катя Москалюк публікувала роботи під гештеґом "вразливість". Вона писала тексти та створювала фотоісторії про сім’ї, що виховують дітей з інвалідністю, про будинки підтриманого проживання, про проблему статевого виховання дітей з ментальними розладами, про людей з вадами зору тощо.

Сьогодні Катерина документує життя під час повномасштабної війни Росії проти України — фотографує вимушених переселенців, волонтерів, свідків злочинів російських окупантів та похоронні процесії у рідному Львові. Окрім того, журналістка записувала історії людей на деокупованій Київщині. Одну з них Катерина розповіла нам.

Хореографка Неля Лехно у своєму кабінеті в Палаці культури Бородянки (Київська область),
травень 2022 року. Фото: Катерина Москалюк

"Бородянка — місто на Київщині, що сильно постраждало від російської окупації. У міському Будинку культури не залишилось жодного цілого вікна, а стіни потріскались від ударної хвилі. Після роботи саперів та комунальників на робочі місця приходять працівники — приводять до ладу свої кабінети, перебирають уцілілі речі.

У одній із кімнат на третьому поверсі, за рамкою дверей без скла, жінка витягала з-під розтрощених меблів реквізит для імпровізованого театру ляльок. "Погляньте, іграшки залишились неушкодженими", — з усмішкою каже Неля Лехно. До війни вона працювала хореографкою та влаштовувала свята для дітей. З вікна її кабінету видно розбомблену багатоповерхівку, а на стінах залишились плакати з виступів. Їй із родиною вдалось евакуюватися з Бородянки. "Коли ми поверталися і бачили з вікна автомобіля всі ці руїни — просто не могли стримати сліз", — пригадує пані Неля".

Катерина сподівається, що вже зовсім скоро працюватиме над історіями про те, як українці відновлюють свої життя після перемоги.

Сергій Гудак про те, як проводжав друга на фронт

Фотокореспондент Сергій Гудак документує найважливіші події та повсякденне життя Закарпаття. Повернення захисників додому, гірські забіги, відзначення народних свят — усе в його щирих кадрах. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого Сергій висвітлює зміни, що відбулися в його рідному регіоні. Серед його історій — прибуття вимушених переселенців на ужгородський вокзал, плетіння маскувальних сіток і облаштування прихистків у школах. Нам фотограф розповів про прощання з другом, який пішов на фронт.

Жінка прощається зі своїм чоловіком, якого відправляють на фронт з Ужгорода,
квітень 2022 року. Фото: Сергій Гудак / REUTERS

"Це був важкий день. Мій друг виїжджав на фронт, і я разом з його рідними прийшов його проводжати. На пероні я побачив багато знайомих світлих облич. Це були люди, які до 24 лютого були музикантами, журналістами, художниками, видавцями. Зараз вони — воїни, які боронять нашу країну від зла".

Сергій побачив, як його друзі — подружжя Ольга та Макс — обійнялися на прощання. "Було таке враження, ніби час для них зупинився, і в той момент існували тільки вони вдвох. І тривога".

Олександр Ратушняк про старого з Ірпеня

З початку російського повномасштабного вторгнення фрилансер Олександр Ратушняк документує війну в її найгарячіших точках. У найгостріші моменти він був з фотокамерою на Київщині, згодом — на Чернігівщині, на півдні України, на Донеччині та Луганщині. Олександр розповів про одну з подій, що вразили його найбільше.

Евакуація з Ірпеня (Київська область), 9 березня 2022 року. Фото: Олександр Ратушняк / AP
Евакуація з Ірпеня (Київська область), 9 березня 2022 року. Фото: Олександр Ратушняк / AP

"Сотні машин, багато з написами "Діти/Дети", евакуювалися з Ірпеня. Відчуття, що ти їдеш не в тому напрямку. Всі звідти, а ти туди".

На зруйнованому мості фотограф побачив, як боєць Територіальної оборони підтримує старшого чоловіка.

"Спочатку подумав, що старого поранено, — каже фотограф. — Насправді ж у нього прихопило серце. Покликали медика. Боєць обіймав і заспокоював старого". А навколо час від часу й далі лунали вибухи.

Яна Сідаш про бабусю з Харківщини та її домівку, спалену росіянами

Яна Сідаш — фотожурналістка та документальна фотографка зі Львова. З 24 лютого фотографує країну в умовах війни. В своїй роботі Яна робить акцент на людях та їхніх життях, які цілковито змінила воєнна реальність.

Ліда зі звільненого від окупантів села Шестакове (Харківська область), 22 травня 2022 року.
Фото: Яна Сідаш

"У село Шестакове я потрапила тільки завдяки волонтерам. Туди нікого не пропускали через активні бої та обстріли, до яких місцеві вже зовсім звикли. В селі залишилось усього кілька сімей. Пам'ятаю, вибігає старший чоловік до нас зі словами: "Ох, дивіться — люди! Як ви сюди потрапили?". Виявилось, що в це село приїжджає лише одна команда гуманітарної допомоги. Інших із міркувань безпеки не пускають.

Там ми зустріли Ліду. Вона живе в знищеному російським снарядом будинку. Виїжджати не хоче, каже — тут її дім. Ми стоїмо, розмовляємо на її зруйнованому подвір'ї. Вона розповідає, що собака починає гавкати ще до того, як щось "прилетить". Як збирає траву курям, бо змогла їх врятувати. Як одного разу приїжджав син і заклеїв їй вікна клейкою стрічкою. Так і живе — сама, у домівці без світла, газу та вікон, серед уламків сусідніх будинків. Наприкінці вона запропонувала нам яйця, бо, мовляв, більше не має що нам дати. Я прощалась з нею зі сльозами на очах".

Трасу, якою волонтери їхали з Харкова, почали обстрілювати ще дужче. Тепер Шестакове відрізане від комунікацій. "Не знаю, як зараз Ліда. Сподіваюсь, із нею все добре", — каже Яна.

Андрій Дубчак про бійця Тероборони, який захищав цивільних від обстрілу

Засновник незалежного медіа Donbas Frontliner Андрій Дубчак уже не перший рік документує бойові дії в Україні. Утім, зізнається: у перші дні повномасштабної війни було дико страшно. Але працювати було потрібно, тож він поїхав в Ірпінь у дні, коли місто потужно обстрілювали росіяни.

Боєць Територіальної оборони прикриває американську журналістку від обстрілу в Ірпені
(Київська область), 6 березня 2022 року. Фото: Андрій Дубчак / Donbas Frontliner

"Це був важкий і кривавий день для моєї країни. На цьому кадрі Олександр, боєць Тероборони Ірпеня, прикрив собою журналістку The New York Times Ліндсі Аддаріо від російського обстрілу. Тоді росіяни обстрілювали "зелений коридор" у місті", — розповідає Дубчак.

За лічені хвилини бійця поранить уламками міни, а її вибух уб’є матір із двома дітьми та цивільного чоловіка. Андрієві Дубчаку вдалося задокументувати момент вибуху та розповісти світові про злочини російських військ.

Після поранення Олександр відновився та надалі захищає Україну в лавах Збройних сил.

Слава Ратинський про випадкову зустріч із давнім знайомим у військкоматі

Репортер і документаліст Слава Ратинський працює для української агенції УНІАН та британської Reuters. Від початку повномасштабної війни Росії проти України він документував, як українці готувалися захищати свою державу на навчальних полігонах з "коктейлями молотова" чи автоматами в руках. Найбільш пам’ятний кадр для Слави — теж про таку сміливу людину.

Київська школа, в якій розгорнули військкомат, 24 лютого 2022 року. Фото: Слава Ратинський

"Цю фотографію я зробив 24 лютого, у перший день повномасштабної війни, коли вся країна прокинулась від вибухів російських ракет. На фото — одна з київських шкіл, де тимчасово розгорнули військкомат. У цьому приміщенні зібрались чоловіки, щоби вступити до лав Збройних сил України. Серед них і Рома Солонинка — фотограф, захисник, Герой. На фото він сидить під картою України і їсть пиріжок".

Слава сфотографував давнього знайомого випадково. Він не помітив його й пішов собі далі, а Роман наздогнав Славу і привітався. За мить почалась повітряна тривога, й усі чоловіки спустились у бомбосховище. Там Слава і Роман проговорили годину.

"Він розповідав, що давно готувався до цього дня і знав, що він настане. Що прийшов у військкомат із самого ранку, бо мав спакований рюкзак із необхідними речами та мінімальним запасом їжі".

За словами Слави, вони з Романом не були близькими друзями. Час від часу перетиналися і все домовлялись випити кави. "Але в той день я так радів, що зустрів його, наче це була рідна людина", — ділиться репортер.

Виявилось, що тоді він бачив Романа востаннє. "Рома поїхав на учебку до Білої Церкви, а потім — у Харківську область у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Він загинув на початку травня внаслідок артилерійського обстрілу поруч із селом Перемога. Прощання з Ромою відбувалося в Свято-Михайлівському соборі в Житомирі 9 травня. Він похований на Житомирському військовому кладовищі".

Слава згадує, яким був Роман Солонинка: "Він був дуже активною й талановитою людиною, мав багато фотопроєктів, проводив фотовиставки, займався дизайном і навіть танцями".

21 червня 2022
318
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: