"Вимовляти слова замість тих, з кого вийнято душу...": 10 нових віршів про війну

8318
Роздрукувати
"Вимовляти слова замість тих, з кого вийнято душу...": 10 нових віршів про війну

Рівно три місяці тому вся Україна прокинулася від звуків вибухів – повномасштабна війна постукала в усі наші домівки одночасно. Тепер усі ми знаємо, що таке "правило двох стін", уміємо розрізняти типи обстрілів за звучанням, звикли спати у підвалах та бомбосховищах. Ми обʼєдналися заради допомоги тим, хто стоїть за всіх нас на передовій. Завдяки нам про сміливість українців дізнався увесь світ він бачить, що кожен громадянин виборює перемогу на своєму фронті. У цей день ділимося з вами десятьма баченнями подій останніх місяців – у нових віршах про війну членів та членкинь Українського ПЕН.

Катерина Міхаліцина

(молитва до стелі)

"мамо, а сонце все ще існує, скажи?
чи є тільки ця стеля з кіптяви та іржі?
мамо, а можна буде на вулиці якось
покопати м'яч?
а вулиця є ще?
мам, ну чого ти.. не плач".
він просто малий, тому і питає таке –
язик без кісток же – в роті гидке й гірке
зло набирається, лускає і болить.
з чорної стелі стежка води біжить.
в чорному кутику чорний дрімає павук.
дядько Іванко немає обидвох рук,
дядьку Іванкові двадцять з малим хвостом.
з чорної стелі сиплеться страх піском –
хоч би вціліла, хоч би тримала ще
всі ці життя тендітні павучим своїм плащем.
звідси до ранку – сотні хресних доріг.
став на свою – не скигли, кожен із нас би міг
бути не тут й не зараз, зовсім не тим, ким є.
"хлопчику мій, – шепоче, – м'ячик твій десь жиє,
сонце співає з неба вишням і мурашні.
нам же молитись треба тихій оцій стіні,
стелі оцій прогірклій, чорній, але міцній.
хлопчику мій маленький, нумо молися їй".

Галина Крук

момент істини

минулого – нема. майбутнього – нема.
є наслідки причин. є послідовність значень.
є площина, в якій квадратний корінь зла
росте і все довкруг дискримінує наче.

є рівність, при якій із протиставних двох
життя рівняє до нуля найкраще
є точка на нулі, де сходить дощ, як бог,
на пересохлі губи. натще.

є градус, що п'янить. є тисячні, що ціль.
запрілий окуляр, затерпле передпліччя.
є світло, при якім не відкидаєш тінь.
є куля, що летить у тебе вічність.

Марʼяна Савка

Вона йому каже: видихни, ти вже вдома.
Скидай свої берці, наплічник. Іди у ванну.
Бо втома смертельна – не смерть, а всього лише втома,
На яку в мене є один лік – мого тіла нірвана.

Він і не опирається. Бореться з кранами –
Не розрізняє, гаряча пішла чи холодна.
Наче на тілі вже всі загоїлися рани,
Наче уже не горить, не болить йому жодна.

Тільки всередині серця свистить порожнеча.
Отвір такий навиліт завбільшки з долоню.
І зашторені вікна наглухо. Скрадається вечір.
Розстеляється постіль. Страва на кухні холоне.

Вона йому каже: видихни, ти зі мною.
І він зауважує, яка ж вона стала тендітна.
І потроху стуляється отвір, пробитий війною,
І вже не випурхне з нього душа перелітна.

Вранці так тихо. Навіть не чути сирени.
Він одягається похапцем посеред хати.
А вона до зап’ястя прив’язує нитку смирення
І починає свою щоденну роботу – чекати.

Василь Махно

Читання в Нью-Джерзі

Я приїхав читати в іржаве Нью-Джерзі
слухачі товклись біля входу у черзі
гомоніли – чекали поки їх впустять
у програмі – вірші та концерт піаніста
вперше заїхав до цього міста
дивно – на вулицях майже пусто

ґелґотіли у залі й шипіли зі струмом
на якому провисли повітря струни
всідались присутні – рипіли стільці
це читання відбулось в міському театрі
що ж цьому містові прочитати
і що ж прочитати їхній ріці?

коли перший голос доторкнувсь мікрофона
коли в дріт увійшла верліброва форма
дехто з публіки їв – дехто пив чай
але зала не стала одним радаром чи вухом
й поетів майже ніхто не слухав
і кожен стояв самотній як каланча

це було випадкове збирання коштів
дехто прийшов із дому – дехто із пошти
дехто з дітьми з недільної школи
прийшли як приходять на рок-концерти
або ж на недільну месу до церкви
всівшись наче кульбабки півколом

я сидів на тому читанні в Нью-Джерзі
наче річка тримала мене при березі
берег молочний туманом прикритий
верещали діти й гасали по залі:
до поезії в них не було найменшого жалю
до поетів – тим паче жодної крихти

і коли для читання підійшла моя черга
я простояв хвилину перед ними чемно
і сказав що потрібно послухати тишу
що слова потребують вух та осмислень
що сполука поезії з киснем
синім спиртом пече і дише

і примовкли усі хоча діти казились
але потім й вони вибились з сили
і притихли як мовкнуть річки в дощі
я почав із "Війни" – тобто із обстрілів
що пощикують наче в трамваях компостери
й битим склом скреготять вночі

я сказав що в країні моїй їх ровесники
загубили втікаючи капчики й мештики
і сидять по підвалах вибившись з сну
їхні очі прозорі як води Світязя
в них далекі вогні прибережні світяться
й сині риби гребуть плавниками по дну

я сказав: ні про що мені не розходиться
кожен вірш та від чогось собі народиться
кожна квітка тримається на стеблі
і тонкий голосок на цілу Україну
підставляє плече тій червоній калині
і як може підносить її від землі

я був вдячний за це провінційне Нью-Джерзі
за портові світла над водою промерзлі
за бешкетників в залі та їхніх батьків –
що тримається світ на воді і поезії
на кульбабі троянді бузку і гортензії
поміж світлом і темінню двох берегів

Юлія Мусаковська

Квітне магнолія в чужому саду.
Хочеться вмерти, але доводиться говорити
ротом, повним каміння і цвяхів,
ротом, повним крові.
Вимовляти слова замість тих, з кого вийнято душу.
Як знати, що вони хотіли сказати?
Говори, поете,
говори, хоч не маєш ніякого права,
а коли стане зовсім нестерпно –
спльовуй крізь каміння та цвяхи.
І говори далі.

Серця розчавлене яблуко не тримається купи.
Квіти гордо відкриті до весняного сонця.
Безсоромність природи.
Сором живих.
Гостре каміння слів
у пересохлому роті.

Катерина Калитко

Це, бачиш, серце. В ньому вирва
на місці втіхи та печалі.
Ти сорочки із кропиви
плетеш ночами.

І тіні лицарок, сестер,
в нічному рухаються люстрі.
Той, хто потягнеться тепер
тобі назустріч,
навіки буде всіх рідніш,
перехрести його у спину.

Візьми цей трем. Візьми цей вірш
за кровоспинне,
вклади йому на шкіру так,
як прикладають подорожник.

Він буде чоловік і птах –
так досі можна.

Як тонко витікає час
з одухотвореної глини.
Скажи, скажи, як звали нас
і де були ми.

А цвіт осиплеться з вишéнь,
заповнить вирви та безодні.
І має значення лише –
де ти сьогодні.

Вікторія Амеліна

Цифри втрат нашої армії засекречені
До кінця війни цифр не буде

Буде сусід, чоловік дивачки,
яка саджала червоні квіти
Друг, який нікого не попередив
Викладач, якого ми так любили
Та дівчинка, яка усіх дратувала
Художник, який завжди всім подобався
але здається, любив ту дівчинку

В ім'я державної таємниці
Клянуся, я загиблих не рахуватиму
Не рахуватиму до нестями
І до кінця війни

(Насправді я починала збилась)

Ія Ківа

переміщуючи власне лице шахівницею смерті
стаєш безголовим вершником пам’яті

носиш двійко ключів – від дому і дому –
як двійко очей заліплених воском вишневого квіту

ходиш із хрестиком до шиї примотаним
брудною ганчіркою порожніх життів

і дивишся на великий цвинтар історії
як в дзеркало річки в яку входиш двічі
+
+
+
+
+
+
+
щоб знов потонути

Ірина Вікирчак

ехо війни тебе знайде навіть на краю світу

там, де разом зі скарбами твоїми серце твоє лежить
кров заливає землю під прадавньою грушею
з покрученим гіллям чорним

із листям зеленим гладким
із плодами, що не втрачають надії достигнути на цю осінь

в коріннях глибоких
бутель зерна, не знайдений вчасно
і від того трьом поколінням в тій хаті
сниться закопане золото десь на городі

куди не поїдеш, грушеве коріння проросте за тобою
продереться із надер землі в твої сни
закликатиме зміїними голосами:
там, де ти є, бери за руки це місто дволике –

люту богиню Калі і всі її імена
всю її темряву, усі черепи із намиста
всі руки кармічні, що в неї за поясом
праведний гнів відплати

святу Терезу бери, і душу її угодну
любов й милосердя її, безкорисність
віру і бога у серці бери, і веди їх сюди

і візьмеш, все, що зможеш
підживиш любов’ю і люттю грушеве коріння чорне
що вилазить з грудей поки ти спиш
і сниш про літо в селі, малинові зарості
і про сад за хатою
із медово-стиглими грушами

Олег Коцарев

пошкоджений будинку
ти стоїш голий розкритий
світиш ребрами
ти страшний і огидний

горищем твоїм опрозореним
ходить людина руйнуючи міри і рамки
це просто нестерпно

пошкоджений будинку
ти сука ти гнида гидна
я хочу тебе доламати
мій підсвідомчик тебе ненавидить
хоч я й роблю вигляд
що мені співчутливо і сумно
хоч я й натискаю в обличчі
важелі фізій стурбованих

я маю в руках коровай часу
хутко кручу його щоб
швидше в майбутнє заїхати

але знов
опиняюсь на задніх воротях минулого
де сторожові собаки
гав та гав

і ще кігтями асфальт
не шкодують

24 травня 2022
8318
Теги: #Війна
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: