Авангард, постмодернізм, декомунізація і мисткині: 4 феномени сучасного українського мистецтва

Анатолій Криволап, Борис Михайлов, Олег Тістол, Олександр Ройтбурд, Валерія Трубіна та багато інших – це голоси українського сучасного мистецтва. У цьому матеріалі ми розповімо, як ці митці і мисткині актуалізували та змінювали українське мистецтво. Цю статтю ми підготували на основі лекції Діани Клочко, з якою дослідниця мистецтва виступила в межах проєкту "Стипендія Шептицького" за підтримки Українського культурного фонду. Переглянути відеозапис лекції можна за посиланням.

Творці українського авангарду

XX століття дало основний масив мистецтва України. Олександр Архипенко, Вадим Меллер, Олександра Екстер та інші талановиті митці представляли український авангард на міжнародних виставках в Парижі та Нью-Йорку.

В Європі таке мистецтво вітали, а в Україні ж їхніх колег буквально вбивала совєтська влада. Так, видатного художника Михайла Бойчука та його учнів розстріляли за нібито "контрреволюційність" їхньої творчості. Інші митці і мисткині, як-от Анатолій Петрицький, Василь Єрмілов і Марія Синякова-Уречіна все життя переживали цькування та загрозу повторити долю бойчукістів.

Очевидною метою репресій СРСР проти діячів мистецтва було викорінення національного модерністичного мистецтва. Натомість його намагались вписати в рамки суто "народного" чи "радянського українського".

Разом з тим, совєтська влада привласнювала здобутки художників з України. Так, наприклад, у 1920-х на Венеційському бієнале Анатолія Петрицького і Вадима Меллера представили як совєтських митців. Така політика також призвела до того, що нині совєтським і, відповідно, російським сприймають видатного авангардиста Казимира Малевича, уродженця Києва.

За незалежності України український модернізм почали витягувати з небуття. У 2015 році Національний художній музей відкрив Спецфонд мистецтва 1937-1939 років, яке мали б знищити, якби його не зберегли у сховищах галереї. Згодом у Львові відкрили Музей львівського модернізму, демонструючи видатні твори місцевих художників. У такий спосіб куратори показували, яку естетику та яких художників вилучила радянська влада з нашого публічного простору.

Нова візуальна мова в українському мистецтві

У 90-х українські митці і мисткині почали відроджувати нову візуальну мову, яку раніше насильницьким методом придушувала совєтська влада.

Артгрупа "Живописний заповідник" досліджувала колір, фактуру і форму у просторі, спираючись лише на площинні, абстрактні принципи. До складу групи входили Тиберій Сильваші, Марко Гейко, Олександр Животков, Микола Кривенко та Анатолій Криволап.

Сучасне українське мистецтво збагачували новими видами і способами візуалізації. У мистецтво ввійшов ленд-арт, який творили на симпозіумі в Могриці на Сумщині. Про проблеми сучасної України також розповідали через фотографію і відеоінсталяції.

Важливою була відеоінсталяція "Психоделічне вторгнення панцерника "Потьомкін" у тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна" Олександра Ройтбурда, яку закупив Музей сучасного мистецтва Нью-Йорку. У відео Ройтбурд пов’язує ідею фільму Ейзенштейна і сучасну Одесу 1990-х років. У такий спосіб відеоінсталяція як жанр ніби відкрила новий простір, в якому суміщали різні часи.

Всесвітньо відомим є фотопроєкт про бездомних "Історія хвороби" Бориса Михайлова, який розкрив інший життєвий пласт зі скандальною антиестетикою. Цю лінію продовжує Сергій Братков з провокативною фотосерією "Дітки". Подібних образів, які демонструє Братков, раніше не було в публічному показі. У такий спосіб фотограф показує, що ми можемо реагувати на те, що раніше не було фактом художньої реакції.

У 90-х в українському мистецтві відкрили простір для епатажу. Важливим є проєкт Арсена Савадова і Георгія Сенченка "Голоси любові", у якому вперше поставили проблему чоловічого як жіночого. Епатажний вираз цієї проблеми Савадов продовжив у знаменитій фотосерії "Донбас Шоколад" з шахтарями у балетних пачках. У цьому проєкті художник ніби ставить крапку на цій темі, адже звертається до "Лебединого озера" Чайковського, символу фіналу совєтської епохи.

Свої роботи митці і мисткині могли демонструвати у нових галереях. Сьогодні великі міста неможливо уявити без кількох відомих галерей, але лише у 90-х роках перші галерейні інституції відкрили у Києві (Культурно-мистецький центр НаУКМА), Одесі (Центр сучасного мистецтва Сороса) та Львові ("Дзиґа").

У 2000 році в столиці заснували "PinchukArtCentre". Місією артцентру було зробити легшим перехід світового мистецтва в Україну і представити сучасних українських митців і мисткинь на міжнародній арені. Кілька сезонів Венеційської бієнале "PinchukArtCentre" забезпечував на ній присутність українських художників.

Фізичний і перспективний простір для мистецтва збільшувався. У 2005 році утворили Мистецький арсенал, який своїми масштабами продемонстрував, що в Україні є можливість робити проєкти надзвичайно високого рівня. Разом з цим у художньому процесі постали фігури кураторів, які могли освоїти будь-який створити проєкти для будь-якого простору, від камерного до велетенського.

У Донецьку представили нове бачення проблемності мистецтва. Платформа культурних ініціатив "Ізоляція" своїми проєктами заявляла, що мистецтво може гостро реагувати на соціальні хвороби.

Декомунізація

У мистецтві незалежної України стався ідеологічний злам. Від образотворчості художники перейшли до візуальності. Одним з елементів цього процесу стало буквальне знищення образу совєтської пропаганди – монументів Владіміру Леніну.

До 1991 року типовий пам’ятник Владіміру Леніну можна було споглядати в кожному українському місті. Часто ці твори не несли художньої цінності, адже їх виконали у стандартній відливці та з примітивних матеріалів.

За совєтських часів в Києві на площі Жовтневої революції, нині Майдан Незалежності, стояв величезний монумент Леніну. З моменту відновлення Незалежності на постаменті громадяни залишали графіті, демонструючи своє ставлення до цього образу. Цей монумент для них уособлював насилля.

У 1991 році монумент демонтували. А після Революції Гідності 2014-го року по всій Україні почали масово руйнувати такі пам’ятники. "Ленінопад" констатув, що візуальний спадок XX століття, пов’язаний з монументальною пропагандою, добіг кінця.

Утім монументи Леніну – це не все українське мистецтво совєтських часів. Процес декомунізації водночас призвів до вандальського знищення видатних пам’яток. Наочним прикладом є доля новаторського монумента "Пам'ятник бійцям Першої кінної армії" у виконанні українських скульпторів Валентина Борисенка і Костянтина Маєвського. У 2016-му мідну обшивку з пам’ятника зняли місцеві жителі.

Сьогодні мистецька спільнота намагається врятувати цінні пам’ятки і публічно виступає за їхнє збереження. Кілька років тому коню з відомого монумента Миколі Щорсу Михайла Лисенка у Києві відпиляли частину ноги. Натомість анонімна група відлила у гіпсі знищений фрагмент і перев’язала жовто-блакитною стрічкою. У своєму маніфесті художники розповіли, що це їхній свідомий жест. Адже важливим є не образ більшовика Щорса, а жанр і його художня вартість як видатного кінного монумента.

Видатні українські мисткині

Наприкінці XX століття західний світ переосмислив історію мистецтв з точки зору участі в ній жінок. Дослідники мистецтва виявили, що мисткиням не давали можливості бути повноцінними. Часто їх маргіналізували, а їхні здобутки замовчували або знищували.

В Україні процес фемінізації мистецтва відбувся не через феміністичну критику, а ніби сам собою. У 1980-1990-х чимало імен талановитих мисткинь з України з’явилися у публічному просторі.

Справжнім феноменом стала київська художниця Валерія Трубіна, прихована лідерка сквоту Паркомуна.

У цей період знані ще за Совєтського Союзу художниці змінювали образну мову. У 90-х відома художниця Тетяна Яблонська пережила параліч, і через те навчилась працювати лівою рукою. Вона була обмежена простором власної квартири і бачила природу лише крізь вікно. Але і за таких обставин Яблонська не припинила творити.

Тоді ж повністю змінила мову Ніна Денисова. Свою увагу вона зосередила на значенні живописної мови, виразності окремих елементів. Вона ставила перед собою питання, що саме живопис може розповісти, якщо забрати з нього оповідь, наратив чи людину.

На межі фігуративного і абстрактного працює Олена Придувалова. Цікавим виявом нової візуальної мови є її ілюстрації до книги Тараса Прохаська. Ілюструючи твір, художниця показала, у який спосіб живопис перетворюється на візуальний конструкт книги.

Значимою фігурою у сучасному мистецтві є Влада Ралко, яка використовує такий тип зображення, який обов’язково має шокувати зір глядача. На її твори фізично важко дивитись через яскраві кольори, патьоки фарби, елементи наїву, і, ясна річ, сюжет. У такий спосіб художниця виводить в центр уваги травматичний досвід. У її картинах бачимо нове формулювання питань: що таке досвід жінки, її візуальна травма? У який спосіб її треба продукувати? В який спосіб кожна жінка дотична до страху, жаху, вбивства?

Світлана Карунська у своїй скульптурі "Обійми" показує приклад творення нової матеріальності. Вона новаторськи переносить ікону в скульптурну форму, що давалось не кожному майстру. Цікаво, що мисткиня використовує тоноване пап'є-маше, складні кольори – це також є новою мовою.

Марія Куликовська витворила з мила власну фігуру в рамках проєкту "Моя шкіра – моя справа". В перформансі "Омовіння" художниця сідає у ванну і змиває мило, у такий спосіб руйнуючи себе.