В’ячеслав Зайцев: позивний Хортиця

Хортиця — це дванадцятикілометровий острів у серці Запоріжжя, що лежить за збудованою на місці легендарних Дніпрових порогів греблею ДніпроГЕСу. Хортиця — це Музей історії запорізького козацтва та Музей судноплавства, кінний театр та реконструйована Січ, святилища доби енеоліту і бронзи, обсерваторія, старша за Стоунхендж, скіфські кургани та лабіринт паркових зон. Хортиця — це тисячолітні дуби та п’янкий, сухий, жагучий степовий аромат. Коли влітку простуєш на Хортицю через Арковий міст під безжалісним південним сонцем, коли занурюєшся в затінок хвойного лісу і пробуєш розгледіти поміж дерев силуети оленів, кабанів чи фазанів, коли виходиш із лісу на Тарасову стежку та завмираєш на скелях на висоті сорока метрів над Дніпром, то рядки з "Кобзаря" мимоволі титрують усе, що бачать очі:

Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори.
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля.

Коли стаєш на крутому схилі спиною до степу, обличчям до Дніпра, то пропеченою шкірою відчуваєш, що таке "місце сили". Ти опиняєшся саме в такому місці, його ім’я — Хортиця.

"Хортицею він був у Слов’янську, Іловайську, ДАПі, Бахмуті. Він Хортицею жив і Хортицею загинув. Заради всіх нас", — написала Оксана Зайцева про свого чоловіка В’ячеслава, воїна з позивним Хортиця.

В’ячеслав Зайцев був запорізьким істориком, археологом, бібліотекарем, завідувачем сектора "Камʼянська Січ" у Хортицькому заповіднику, депутатом Запорізької міськради, "кіборгом", головою Запорізької ради ветеранів, захисником України. Двічі поранений протягом першого року російської війни, він демобілізувався у 2015 році, але в переддень повномасштабного вторгнення повернувся до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року загинув у бою на донецькому напрямку. Ім’ям В’ячеслава Зайцева названо колишню вулицю Михайла Лєрмонтова в Запоріжжі.

**

Я вперше почула про Славу Зайцева від Ольги Кулігіної, своєї сестри, що працювала реставраторкою в Музеї запорізького козацтва. "Славік був найбільш сяючою та самовідданою людиною в заповіднику", — розповідала Оля. "Купував нам інструменти, розхідні матеріали, розчинники, користувався своїм статусом "кіборга", щоб знайти гроші на наші проєкти". Згодом тема креативного фандрейзингу виринала в розмовах з усіма його колегами: "знаходив кошти для проведення гідроархеологічних експедицій, від спорядження для пірнання до самого виїзду"; "допоміг нашому співробітнику видати карти Великого Лугу до затоплення та карти порогів"; "організував збір для експедицій на Кам’янську Січ"; "всі експедиції останніх років відбувалися в тих обсягах лише завдяки його авторитету". Слава ще й дякував колегам за можливість бути дотичним до їхньої роботи. Сам приїздив у заповідник громадським транспортом і ніколи не прагнув поставити під науковою працею своє ім’я — радше уможливлювати наукові розвідки.

Співробітники заповідника згадують останні знахідки за участі Слави — козацьку та середньовічну печі, численні скіфські закладки. З гідроархеологом Дмитром Кобалією, який нині також служить у ЗСУ, Слава досліджував стародавні човни в акваторії Дніпра, які називав капсулами часу. Проте ще з моменту розкопок археологічної пам’ятки часів палеоліту Grotte du Lazaret під час студентського стажування у Франції саме палеоліт його цікавив найбільше. "На розкопках ми завжди виділяли йому квадрат, де він міг просіяти пісок, землю, глину і знайти якісь мікролітичні частинки, яких більше ніхто не помічав", — розповідають його колеги Поліна Петрашина і Анатолій Волков. "Він був чоловіком кремезним, і це був такий дисонанс: велетень відшукував дрібнесенькі намистинки, що ховалися від інших".

Коли під час розкопок пошкоджувався рослинний покров, Слава дбав про те, щоб його відновити. Він спускався схилами до Дніпра, підіймав воду і поливав ділянку, щоб там відновлювалася рослинність. Колеги пригадують безліч висаджених ним на Хортиці дубів, його турботу про природу. "Коли він воював у 2014 році і його підрозділ лишився без постачання, до них прибилося сімейство кабанів, — пригадує його армійську розповідь Поліна. — Хлопці вже готові були їх стріляти на вечерю, але Слава не дав. Стояли в полі соняхів і харчувалися насінням". Зі зброєю в руках велетень Хортиця охороняв життя.

**

"Славу я завжди зустрічав або на мітингах, або на Хортиці", — пригадує мій однокласник Ян Шипула, до повномасштабного вторгнення — професійний козак з інтерактивного театру на Січі, нині — доброволець, військовий ЗСУ. Революційна кар’єра Зайцева почалася ще в 2004 році, коли ми з Яном вчилися в одинадцятому класі. Під час Помаранчевої революції Славу відрахували із Запорізького національного університету за рішенням суду через закиданий багнюкою передвиборчий білборд Віктора Януковича. Це спричинило масові акції непокори з боку викладачів і студентства, і Зайцева поновили на навчанні у тому ж році. "Він завжди був патріотом. Все почалося задовго до війни", — каже Поліна, що вчилася тоді разом зі Славою на історичному факультеті. На Яна Зайцев і десятиліття по тому справляв враження ідеального громадянина: "Він власним прикладом показував, як треба діяти, коли в країні розгортаються чергові історичні події".

У документальному фільмі "Січ: звідки росте супротив "русскому миру"", що вийшов у 2018 році та розповідав історію Хортиці й запорізького спротиву голосом Слави, він рекомендувався так: "Я — етнічний росіянин, історик і "кіборг". На фронт я пішов з першою відправкою з Запоріжжя у березні 2014 року. Розпочав з Чонгару, а потім пройшов усе, що випало тоді на долю 79-ї десантної бригади". Протягом першого року російського вторгнення в Україну гранатометник із позивним Хортиця пройшов сектор "Д" й Ізваринський котел, дві ротації в Донецькому аеропорту та бої за Дебальцеве. В одному з численних інтерв’ю він розповідав про розмову ворогів, перехоплену в ДАПі: "Вони жалілися [Моторолі], що гранатометник їх просто "дістав". Це був я. І Моторола казав: "Ну вбий уже цього гранатометника! Скільки можна!". Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід".

Зайцев був відзначений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Після демобілізації повернувся до роботи в Запоріжжі, де очолив громадську організацію "Запорозька рада ветеранів АТО" та став завідувачем відділу Наукової бібліотеки та архіву Національного заповідника "Хортиця". 23 лютого 2022 року Слава Зайцев повернувся до ЗСУ.

**

Його дописи з фронту у 2022 році — це безперебійна трансляція завзяття й оптимізму. "Теж вірять у ЗСУ", — іронізував він щодо втечі росіян від мобілізації. Фото армійського зоопарку, відеороботи артилерії та періодичні запевнення, що чутки про його смерть "трохи перебільшені", чергувалися з історичними розвідками: в окопах Слава перечитував академіка Дмитра Яворницького та не забував нагадувати підписникам про важливі дати, як-от річниця захоплення Москви полководцем Речі Посполитої Станіславом Жолкевським. Пропалюючи поглядом діри в екрані, він у бліндажі цитував на камеру рядки улюбленого поета Василя Симоненка: "Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!".

Здається, тужлива нота в його стрічку пробилася лише на день народження доньки, що випав на День повітряно-десантних військ. Усупереч традиції він завжди був тверезий у професійне свято, "бо 2 серпня 2011-го в нас із дружиною народилася донечка Поліна". У 2022 році в цей день він написав: "А донечка росте. Доньці 11 років. А тато знову на війні". Дружина та донька завжди залишались осердям його багатолюдного світу. На питання "за що воюєте?" Слава відповідав: "За свої родини і свою землю. За своїх дітей і майбутнє України".

Воюючи у степах Донеччини, він мріяв про скору перемогу та повернення до археологічних досліджень Кам’янської Січі — однієї з останніх козацьких столиць на Дніпрі, філії Хортицького заповідника на Херсонщині. Він не дожив ні до визволення території національного парку в листопаді 2022 року, ні до підриву росіянами Каховської ГЕС у червні 2023-го, що назавжди змінив цей історичний ландшафт.

Окрім служіння, у житті Слави Зайцева були фільми Серджо Леоне та Крістофера Нолана, улюблена Metallica й тарантінівські саундтреки, стрибки з парашутом та пірнання з аквалангом. Поліна — синьоока, як тато, та Оксана — його Пенелопа. Вогонь, який він завжди підтримував в експедиціях, засинаючи біля нього під зорями. Вогонь, який умів запалити в людях довкола. У пам’ять про Славу Зайцева підтримувати цей вогонь належить нам.

В’ячеслав Зайцев народився 6 вересня 1980 року в селі Іванівка поблизу міста Енергодар Запорізької області. У 1998–2000 роках пройшов строкову службу в бойовій десантній частині в Болграді. У 2003–2008 роках навчався на історичному факультеті Запорізького національного університету. У 2010 році на день народження Тараса Шевченка познайомився з майбутньою дружиною Оксаною, а 2011 року в них народилася донька Поліна. До 2014-го працював екскурсоводом у Національному заповіднику "Хортиця". У 2014 році добровільно пішов на фронт і воював у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади. Пройшов Південний котел, оборону Донецького аеропорту, бої за Дебальцеве. Був двічі поранений. Відзначений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Після повернення з фронту очолив "Запорозьку раду ветеранів АТО", став завідувачем відділу Наукової бібліотеки та архіву Національного заповідника "Хортиця". У 2015 році став депутатом Запорізької міської ради, головував у постійній комісії міської ради з питань освіти, науки, культури, спорту, молоді і туризму. 23 лютого 2022 року повернувся на службу до ЗСУ. Загинув у бою на Донеччині 5 жовтня 2022 року. 12 жовтня 2022 року його ім’ям названо колишню вулицю Михайла Лєрмонтова в Запоріжжі. Відзначений орденом "За мужність" ІІ ступеня посмертно.