Суцільна утопія

268
Роздрукувати
Прохасько Юрій
Прохасько Юрій
Ґерманіст, перекладач, есеїст, публіцист
Суцільна утопія

Передусім з’ясувалося, що ми досі його прагнемо. Перед тим, як міркувати, якого саме, слід сказати собі це: з’ясувалося, що ми передусім просто знову прагнемо майбутнього. Свого часу ми якось не відразу помітили, що майбутнє зникло. В якийсь уже достеменно не встановлюваний момент кількох останніх десятиліть – мабуть, таки двох чи трохи більше – ми просто перестали його бачити, втратили можливість не те що в нього умоглядно зазирнути, але й взагалі здатність хоч якось собі його уявляти. Обрій майбутнього закрився, обрис майбутнього затерся, образ майбутнього занидів. Залишився сам означник – слово, яке за звичкою та навичкою, за традицією та траєкторією, за інерцією та інтуїцією й далі було у словнику, ба навіть у вжитку, тільки ось означало воно дедалі менше, марніло на очах, зсихалося, чахло.

Втім, невдовзі майбутнє раптом знову відкрилося – але цього разу в постаті катастрофи, множинної і тотальної апокаліпси: це вже тобі навіть не "маленькі пожежі скрізь", а суцільна апокаліптична заграва повсюдно. Утопія поступилася місцем дистопії, і єдино помисленною, єдино можливою утопією стала не так антиутопія, як власне дистопія поготів: ніде не буде добре, суцільне жахіття, занепад і схилок буде скрізь. Нікому життя не буде. Й іншого майбутнього у нас вже не стало бути, не мало бути, як тільки катастрофічного. Отож питання тепер полягає тільки в тому, чи присвітить нам іще колись якесь інше майбутнє, крім світопреставленницького.

Один мій приятель стверджує, буцімто музика закінчилася 1994 року. Яка саме музика? Чи музика як така? Чому саме 1994? Не знаю: коли він це говорив, його аргументи звучали вагомо, підкріплені багатьма прикладами, і тому здалися мені тоді цілком переконливими, я й сам ладен був беззастережно погодитися з тим, що справді музика закінчилася 1994 року, але вже скоро напріч ці аргументи забув. Не знаю також, чи є між кінцем музики і кінцем майбутнього якийсь зв’язок, так само не знаю, чи пов’язані всі ці кінці з кінцем віку і тисячоліття, але, правдоподібно, майбутнє і справді було закрилося нам десь власне на межі тисячоліть.

Не знаю також, чи є тут якийсь зв’язок з Кінцем Історії. Тим часом ще трохи давніше, зовсім недавно все виглядало напрочуд добре: ніщо не мало закінчуватися, крім власне Історії, але саме її кінець й віщував початок усього решти, всього чудового – назавжди, без кінця.

Кінець Історії означав передусім кінець Утопій, кінець самої необхідності мати утопії, переслідувати якісь утопії, суперечні й суперницькі, які змагалися в тому, хто кого і хто коли, хто швидше запевнить свою рацію вічного незмінного доброго майбутнього. Бо те, що мало настати – кінець Історії – і мало покласти нарешті край самій ущербній необхідності виробляти утопії, жити утопіями, їх здійснювати, до них прагнути. Кінець Історії мав знаменувати початок стану і статусу безутопійності; брак браку Утопій – ось це була сама есенція Кінця Історії.

Адже на той час, на час початку Кінця Історії, стала вже, здавалося, остаточно зрозуміла не тільки цілковита згубність і злочинність комуністичної утопії, в якій тоді досі ще перебували ми, люди Сходу, і яка давно вже в достоту геґелівському сенсі встигла навіть кількакратно обернутися на свою діалектичну протилежність – на дистопію, жахіття, яке встановлювало стан не райської, а пекельної позачасовості. Ось тільки щодо тієї комуністичної утопійної позачасовості власне й не було відчуття, що це нескінченність, хай навіть і паскудна. Ні, навпаки, була певність, що вона ось-ось закінчиться – задля того, аби ми могли долучитися до нової безчасовості Кінця Історії. Відбулося насамперед, здавалося, цілком очевидне – і остаточне – відкриття тієї ядерної підставової обставини, що саме прагнення до утопії, потреба утопії й утопійного модусу діяльності у цьому світі, взагалі утопійні прагнення є невилучним, структурним складником нашої спільної Новочасності, хоч би якою різною в різних частинах світу вона тоді видавалася, хоч би якими позірно відмінними видавалися її різні видозміни. Без Утопії нема Сучасності. І власне це відкриття тоді, здавалося, було впіймане за бороду, саме воно обіцяло стати передумовою і ґарантом остаточного прозріння: хибною, шкідливою, але, на щастя, поправною є сама потреба Утопії, глибоко закорінена в самій структурі Новочасності. Треба лише цю структурну залежність розпізнати, збагнути, усвідомити – і усунути, вилучити зі структури так, як тим часом навчилися редагувати людський і нелюдський геном, витинати з нього генетичними ножицями ушкоджені або шкідливі фрагменти. Бо ж прагнення Утопії є свідоцтвом відчуття нестачі, а нестачі-то якраз з Кінцем Історії і не буде. Нема нестачі – нема потреби. Нема недоліку – нема прагнення. Нема браку – нема бажання. Ножиці чи скальпель Кінця Історії мали вилучити зі структури Новочасності власне оту шкідливу секвенцію утопійності.

Отож, по суті, обітниця Кінця Історії імпліцитно промовляла й таке: на цьому відкритті й викритті закінчується й сама Новочасність з її численними, заплутаними і такими суперечливими – аж до згубності – колізіями, пертурбаціями та сюжетами. Чи навіть радше: Новочасність добігла не так свого кінця, як радше завершення – у тому сенсі, що їй не треба буде відтепер нічого більше вершити і звершувати. Вона закінчилася не в тому сенсі, що вичерпалася, а власне завершилася, бо звершилася, тобто вивершилася, здійснилася, а тому зупинилася і відтепер може тривати у вічний і неодмінній тотожності самій собі. І разом із нею закінчилися утопії – як необхідність і потреба утопій. Завершити Новочасність – це вирвати в неї жало утопійності. Ось тільки жало це, подібно до бджолиного, виявилося тканинно пов’язане зі самими нутрощами: вирвати жало означає урвати нутрощі і тим самим обірвати життя бджоли.

Якби ж ми тоді годні були збагнути, що утопія закінчення утопій сама є найбільшою утопією! Що нічого не завершилося, не звершилося, а тому й не закінчилося. Що майбутнє закрилося від нас не тому, що вивершилося, а тому, що приголомшливо й незвично було уявляти собі його завершеним. Тому що на якусь мить розірвалася невидима очевидність його нерозривного зв’язку з утопією. Що перестали бачити майбутнє ми саме тому, що викрили, затаврували і, як здавалося, вилучили, вигнали, спекалися утопії. А іншої навички сприймати майбутнє і не розвинули – а може, й не мали такої можливості взагалі? А утопія, яку ми тріумфально вигнали через двері, тим підступніше, але й навальніше увірветься через вікно і всі решта радше несподіваних отворів, дір, шпар та амбразур.

І коли незабаром виявилося, що нічого не вирішено, нічого не звершено і не завершено – майбутнє з нищівною потугою відкрилося нам як катастрофа, бо лиш так була можливою тоді потенційність його уявлювання: як те, що вибивається з-під нашої опанованості, непідвладне нашій спроможності щось вдіяти, вимикається з-під нашої влади.

Цей текст є уривком з есею, написаного в рамках проєкту "Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів" Українського ПЕН і translite.V. Повну версію есею можна буде прочитати в збірці "Майбутнє, якого ми прагнемо", яка вийде друком у видавництві "Темпора" у вересні. Проєкт онлайн-резиденції відбувається за підтримки партнерської програми "Культура для змін" Українського культурного фонду та програми "MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді" Фонду "Пам’ять, відповідальність та майбутнє" (EVZ).

27 липня 2020
268

Читайте також:

Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: