Семантична війна за незалежність

Становлення української політичної нації, свідками й учасниками якого нам пощастило бути, породжує бурю дискусій про наше минуле, сьогодення й майбутнє. І якщо майбутнє здатне об'єднати — ми всі хочемо жити у країні добробуту, справедливості, верховенства права та якісних державних послуг, — то сьогодення викликає суперечки, а минуле й взагалі здатне розділити неподоланною прірвою.

Проблема історичної пам’яті втілюється не лише у соціальних розривах, а й в особистих травмах, як у старому анекдоті про вірменське радіо, цитованому Тоні Джадтом у книзі "Після війни": майбутнє ми можемо точно описати, але маємо халепу з минулим — воно постійно змінюється.

Ця проблема не має гарного рішення: ні забуття минулого на зразок післявоєнної Німеччини, ні замовчування, як у постфранківській Іспанії, ні безмежне прийняття, як у Британії, ні суцільна вигадка, як у деяких постколоніальних країнах, нам не підходять. Адже наша модель взаємин не вичерпується класичною схемою "імперія-колонія": перебуваючи в колоніальному статусі, ми не лише маємо власну багату історію, а ще й зробили вирішальний внесок до постання, розвитку, зміцнення та падіння імперії.

Творення національної версії історії є частиною винайдення ідентичності нової політичної нації, яка, у свою чергу, є частиною процесу модернізації, тобто переходу від традиції до модерну. Зазвичай з цим не було проблем: нова ідентичність швидко поширюється й жорстко насаджується. Але наша модернізація спізнилася, вона відбувається вже в епоху тріумфального постмодерну з його увагою і повагою до права кожної людини бути тим, ким вона забажає, та категоричним неприйняттям будь-яких загальних наративів. (А тим часом вмируща імперія занурюється у безпросвітну архаїку і туди ж хоче затягнути й нас, але користується для цього постмодерними інструментами, перетворившись, за словами Пітера Померанцева, на "постмодерну диктатуру".)

І тут доведеться згадати Альберта Айнштайна: ми не можемо розв'язати жодну проблему на тому рівні, на якому вона виникла; для цього нам треба піднятися на наступний рівень. Якщо проблема виникла на межі модерну і постмодерну, то треба зробити ще один крок вгору (до "метамодерну"). Зрозуміло, що в рамках цього есею це можливо лише за рахунок спрощення на межі фолу.

З точки зору модерну, істина є лише одна, і вона ґрунтується на фактах та панівних гіпотезах. Тому модерн пропонує загальний об’єднавчий наратив, що заснований на історичних фактах та єдино можливій їхній інтерпретації. Інші інтерпретації розглядаються як спекуляції, маніпуляції, опортунізм, "уклонізм" чи вороже втручання. Є лише один спосіб бути німцем, угорцем, українцем тощо.

З точки зору постмодерну, немає ніякої загальної істини: всі істини є конструйованими та контекстно-залежними. Історію кожен може переписувати як заманеться, бо вся історія складається з інтерпретацій. Так звана "історична правда" є соціально-політичним конструктом, створеним із фактів (підібраних під мету) та інтерпретацій (розроблених під мету, в кращому випадку усвідомлену). Отже, з точки зору постмодерну, кожен має право на свій наратив: твій не є обов’язковим для мене, а мій — для тебе. Так вмирає об’єднавчий наратив модерну, який постмодерн руйнує під антивоєнним гаслом "Ніколи більше наратив не примусить мільйони людей убивати одне одного". Натомість народжуються пост-правда та політика ідентичності.

Суперечність між прагненням модерну до об’єднавчої ідентичності (політичної нації) та прагненням постмодерну до персональної ідентичності, між єдино правдивою офіційною версією історії та персональною історією кожної людини, яка оголошує загальну історію фікцією, — неможливо розв’язати на тому ж рівні. Відкидання модерну неможливе з огляду на необхідність розуміти, що нас об’єднує і що ми захищаємо. Відкидання постмодерну неможливе в епоху різноголосся медіа та соціальних мереж.

З точки зору метамодерну, обидві несумісні позиції правдиві одночасно. Є факти, які ми намагаємося встановити якомога точніше, але ці факти нічогісінько не варті без інтерпретацій. А інтерпретації — це завжди наративи, і вони не нейтральні: ми придумуємо їх не лише аби впорядкувати свої уявлення про світ, а й для того, щоби з їхньою допомогою змінити світ так, як ми вважаємо за потрібне (Ярослав Грицак говорив, що кожне покоління повинно мати свою історію, переписавши історію наново). Поза наративами ніякої історії немає, а є лише нагромадження незрозумілих фактів і символів. Отже, переписування історії є не просто розвагою чистого розуму, а інструментом чи навіть зброєю, якщо ми протистоїмо тому, що вважаємо злом. Наративи конче необхідні нам, щоб владнати хаос, для самоідентифікації, взаємної ідентифікації та нормального життя суспільства. Але ми мусимо бути свідомі того, що наратив є спрощенням, конструктом, частково фікцією, і ставитися до нього з певною долею іронії, а водночас із великою щирістю — адже нещирий наратив (якщо ми розповідаємо іншим те, у що не віримо самі) є чистою маніпуляцією. Обираючи свій варіант історії, ми насправді обираємо своє майбутнє, бо історичний наратив має тяглість — і він виштовхує нас у таку версію майбутнього, яка відповідає нашій інтерпретації минулого. А вже обирати своє майбутнє — безумовне право людини. Як казав Фрідріх Ніцше: "Тільки той, хто будує майбутнє, має право бути суддею минулого".

З таким розумінням історії подивимося на нинішні процеси в Україні і навколо неї, і ми побачимо війну історичних наративів як складову української Війни за незалежність.

Частиною цієї війни є історичний рефрейминг, що, за словами одного з провідних російських стратегів Сєргєя Переслєгіна, робить історію "абсолютною зброєю, яка викреслює супротивника з реальності: замість чергового покоління супротивника народжується покоління, що належить країні, яка приватизувала історичний процес". Так ведеться понятійна (семантична) війна — за визначенням глави адміністрації президента РФ Антона Вайно, це "війна за право давати явищам і подіям імена — є найвищим рівнем війни".

Для спільної історії потрібен тривалий діалог, примирення і порозуміння. Створення Європейського Союзу та падіння комунізму дали можливість написати історію Європи на кшталт "Після війни" Джадта. Це було би неможливим, якби протистояння продовжувалося. Уявіть собі спільну християнсько-мусульмансько-юдейську історію хрестових походів — коли вона буде написана? (А колись таки буде.)

Або ж спільна історія виникає внаслідок чистої перемоги у семантичній війні, у битві наративів. Що ми сьогодні знаємо про війну між Римом і Карфагеном? Лише римську версію, бо карфагеняни своєї не залишили.

Гарним прикладом війни наративів є святкування перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Маємо два чітко окреслених наративи: "можем повторить" та "ніколи знову". Обидва детально опрацьовані й включають у себе значну кількість окремих фрагментів великої історії. Кожна людина, яка святкує завершення Другої світової, чи то як День перемоги, чи то як День пам'яті та примирення, своїми особистими думками, емоціями й діями підкріплює, підсилює той чи інший наратив. Хоче чи не хоче, але займає своє місце в окопах семантичної війни.

Мені особисто шкода великого свята День Перемоги, яке у роки мого дитинства та юності було святом шани тим, хто переміг нацизм. Але такого свята більше нема — воно приватизоване та поставлене на службу. У цього свята нині конкретний шеврон з триколором, георгіївська стрічка і власне місце у строю — як у старого друга чи родича, що завербувався у ворожу армію й прийшов убити тебе і твоїх близьких.

Це вже більше не історія. Це вже більше не минуле. Тепер це майбутнє. А майбутнє завжди є предметом вибору. (Якщо ви відмовляєтеся вибирати, вибір зроблять за вас інші.) Ваш вибір визначає ваше майбутнє. Вибір більшості означає майбутнє країни.

З цієї ж точки зору ми маємо дивитися на всі компоненти не лише історичної пам’яті, а й спільної етики та естетики: назви міст та вулиць, пам’ятники та пантеон героїв, свята й символи, історичні міфи, пісні та страви, одяг та однострої, церемонії й ритуали тощо, а передусім мова, що звучить у публічному просторі. В усьому цьому зашифрована спільна відповідь на головне запитання ідентичності: навіщо ми живемо разом? Це відповідь на головне запитання щоденного плебісциту, яким, за словами Ернеста Ренана, є сучасна нація.

А вибір у нас невеликий, два варіанти — національний або радянський. Або Мазепа, Бандера і Григоренко, або Ленін, Дзержинський і Жуков. І вони несумісні просто тому, що представляють дві різні країни. От чому є різниця, як називається вулиця й кому стоїть пам’ятник.

Зрозуміло, що нам доведеться ще багато працювати з національними міфами та героями — не лише для того, щоб очистити їх від імперського забруднення (у нас і досі люди шукають історичну інформацію в російській Вікіпедії), а й для того, щоб примиритися з їхніми протиріччями: наприклад, Богдан Хмельницький увійшов в українську історію як творець незалежної України, батько-засновник; у російську — як об’єднувач "молодшої сестри" з матінкою-імперією; у польську — як бунтівний зрадник-сепаратист; в єврейську — як відповідальний за найбільшу в історії різанину, другий після Гітлера; і хто знає, як би він увійшов в історію киримли, якби їх не намагалися систематично позбавити права на власну історію. Нам доведеться переосмислити великі пласти історії, перевинайти багато сенсів, перезібрати національний пантеон. Інакше можемо одного дня прокинутися в іншій країні.

Водночас відкинути частину своєї історії, просто віддати ворогу все те, на що він заявляє права, так само неможливо. Нам потрібні Микола Гоголь і Казимир Малевич, канцлер Олександр Безбородько, нобелівські лавреати Ілля Мечніков, Шмуель Аґнон та Лев Ландау, пілоти Амет-Хан Султан та Іван Кожедуб, мільйони знаних і безіменних будівничих та руйнівників імперії, творців та вояків — всі вони є частиною нашої багатої новочасної історії так само, як Сергій Нігоян та Георгій Гонгадзе навічно вписані в історію новітню. "Кров і ґрунт", оспівані фашистами ХХ сторіччя, не можуть бути основою формування політичної нації у ХХІ сторіччі. Політична нація за визначенням мусить бути інклюзивною.

Можливо, пасивна більшість і не хоче нічого міняти, зберігаючи вірність радянським фільмам та російському шансону. Але історичні зміни творить активна меншість. Відмова від творення національного наративу (з усіма його героями, міфами, символами, святами тощо) означає прийняття наративу імперського — капітуляцію у семантичній війні, що швидко закінчується загальною капітуляцією.

Отже, повернення своїх імен, символів та героїв — це зовсім не про минуле. Це про майбутнє, яке уповноважує нас змінювати минуле. Звісно, якщо ми хочемо це майбутнє мати.

"Повертаючи свої імена" — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те як, будувати країну, у якій розуміють цінність та силу власних імен, які стають фундаментом задля відкритого, демократичного суспільства – конкурентного в світі та натхненника інших країн у виборюванні своєї свободи. Всі тексти шукайте за тегом #Повертаючи свої імена

Проект реалізується за підтримки Smart Foundation.