Слова і голос

Есей ― це простір свободи, слова та голосу. Він має власний часовий вимір, і завдяки вмілому переведенню годинників всередині тексту можна розмовляти з читачами й читачками, захоплювати їх, заохочувати до суперечок і роздумів ― тобто навчити їх любити есеї й віднаходити в них себе. Саме про час у написанні й читанні есею розповідає Ірина Славінська ― виконавча продюсерка "Радіо Культура", перекладачка й есеїстка. Її лекція прозвучала під час Четвертого тижня есеїстики в межах Премії імені Юрія Шевельова. Подію організував Український ПЕН спільно з kmbs.

Час

Один з важливих елементів есею ― час. Ролан Барт у "Шумовинні мови" говорить про його несинхронність й нагадує, що є час написання, час читання і час слухання.

Існує час, який людина живе з текстом ― є текст на одну поїздку в метро, є на поїздку потягом до Львова, є на цілий місяць. Це важливо враховувати. "Або є час звучання тексту, що виконується усно. І цей час не завжди тотожний часу, необхідному для написання", ― говорить Ірина Славінська.

Значення має також і спосіб читання. Наприклад, Ролен Барт пропонує "читати, піднімаючи голову", тобто відволікатися від тексту на роздуми, мрії, спогади. У сучасних реаліях це може бути навіть фото кникжи в Instagram або пошук у Google незнайомого слова.

"Читаючи або слухаючи ми перебуваємо в товщі часу. Мені видається цікавим для думання про вимір есеїстики розрізняти текстовий і усний час, ― каже Ірина Славінська. ― Є принципова, хоч і очевидна відмінність: до тексту ми можемо повернутися, погортати сторінки в різні боки, увірватися в збірку есеїв у будь-якій точці. З аудіоприсутністю тексту так не працює".

Наприклад, ефірне радіо можна слухати лише з миті, коли його увімкнули. І з текстом ми перебуваємо саме стільки, скільки він звучить ― чисті стосунки з часом. Хоча подкасти й записи на сайтах змінили цю незворотність. При цьому звук теж може вказувати на час створення запису ― відрізнити старе звучання від нового легко. Проте зараз багато звукозаписувальних студій вчаться робити звук менш вилизаним, кришталевим і стерильним. Так само на час створення запису вказує мова, адже за роки українська мова ― її дифтонги, інтонації, слова, подача ― змінилася. Звуковий вимір маркеру часу стосується і радіоесеїстики, і текстів з використанням QR-кодів.

Контекст

Ще один несинхронний час в есеїстиці стосується часу прочитання, тобто контексту.

"Настає момент, коли треба зібрати тексти під однією обкладинкою, ― каже Ірина Славінська. ― Треба оцінити, чи ці тексти не старі, чи варто їх ще читати, чи впізнавані їх реалії, сленг, терміни, цитати, на які ви посилаєтеся. Аудиторія постійно зростає, тож що треба пояснювати 20-річним, який на момент Майдану було 12 років? Чи це має значення взагалі, чи важливо розуміти, на що ви натякаєте, чи треба говорити все прямо?"

Ірина Славінська наводить приклад: для введення у текст іншомовних цитат, наприклад, з французької, треба давати переклад і пояснення, тож постає питання навіщо це робити, якщо можна відразу перекласти фразу. Та в той же час деякі українські автори подають цитати російською без перекладу. Питання, чи це правильно ― відкрите. З іншого боку, французькі автори часто цитують фрази латиною без перекладу, адже її три роки вивчають у всіх школах. Але чи варто перекладати цю фразу, коли ми перекладаємо французький текст українською?

"Нам як авторам і авторкам треба думати про контекст, ― говорить Ірина Славінська, ― як багато всього застаріло, що треба пояснити, чи важливо нам, щоб це розпізнали. Раніше я, з 2012 року пишучи для українського ELLE, мала стереотип про те, що у глянці не дуже добре заходять часові подорожі в минуле. Та якось запропонувала редакторці колонку про Симону де Бовуар до 70-річчя публікації "Другої статі". Виявилося, що можна повернутися назад на 70 років і зробити уявну екскурсію в текст, апелюючи до глянцевого контексту. Цей випадок говорить до мене і про час, і про контексти".

Інший приклад роботи з часом і контекстом в есеї ― уривок з "Лексикону націоналіста" Миколи Рябчука:

"Здається це трапилося 13 січня 1972 року, на "старий" Новий рік. До мого помешкання на Кавалерійській, де я жив із батьками, хтось застукав, я відчинив і побачив Галю ― вона була не сама, трохи оддалік стояв її шваґер, чоловік її молодшої сестри. Перше, що вона мовила чи, радше, видихнула, була розпачлива фраза: "Грицька заарештували!".
Не тільки у Львові, а й по всій Україні, виявляється, того дня пройшли обшуки й арешти".

Попри чітку прив’язку до дати і нібито синхронність тексту в першому реченні, вже у другому помітна дистанція, з якої ведеться оповідь. Часова рекурсія полягає в тому, що мовець розповідає про прожите з перспективи набутого досвіду. Додавання контексту тут уможливлює несинхронність часу в межах одного тексту.

Також важливо, що не виникає запитання про те, якого Грицька арештували ― зрозуміло, що йдеться про Чубая. Проте пояснення надається до слова "шваґер", хоча Рябчук, живучи у Львові, чудово знає значення. Тож постає запитання, хто це пояснює і навіщо, що означає ця дистанція.

Суб’єкт

У читанні чи написанні есею ― власне, як і будь-якому тексті ― важливо розуміти, хто говорить. Саме це запитання є ключовим у вправі з деконструкції від Дерріда.

"Будь-яка людина, яка пише будь-який текст, може поставити собі запитання: "Я ― це хто?", ― радить Ірина Славінська. ― Це дасть багато відповідей на майбутнє. Це ніби трюмо з трьома дзеркалами. Хоча усвідомлення, що Я в тексті не тотожне людині, яка написала або ж читає текст, важко дається тим, хто мало читає".

Про подібні речі розмірковував Артюр Рембо в листі вчителю, пишучи:

"Неправильно казати "я думаю", правильно казати "мене думають". Я ― це інший".

Рембо говорить про Я як про третю особу однини, ніби запитуючи: про яке саме Я ми говоримо, кажучи "я"? Ця цитата підкреслює дистанцію між Я і "я", ставлячи запитання, чи існує справжнє Я, чи існує воно, коли людина пише есей? У всякому разі автор чи авторка обирає персону, від імені якої пише, тож в есеї ми ніколи не зустрічаємося з реальним Я ― підмети "я" існують лише в момент писання або читання, не маючи реального точного прототипу.

"Цікаво зрозуміти, як хто я пишу, ― продовжує Ірина Славінська. ― Можливо, я пишу як простак Вольтера, ставлячи прості запитання. Так робила, наприклад, Керрі Бредшоу у "Секс і місто". Можливо, я пишу з висоти прочитаних творів як експертка. Це розуміння дозволяє дати відповідь на запитання про те, що я бачу, на що звертаю увагу, а що замовчую, іноді свідомо".

Розуміючи, хто, як і до кого говорить, можна зрозуміти, ким є читач або читачка. Це приводить нас до розуміння доречності жарту, цитати, необхідності перекладу. Так виникає імерсивність і діалог з людиною, що читає. Наприклад, коли з перших речень читач або читачка дивуються, ставлять запитання, сперечаються або ж впізнають себе, спільну з авторським Я мову ― тому що вони адресовані саме до них.

Приклад роботи з уявним читачем або читачкою наводить Монтень:

"Перед тобою, читальнику, щиросердна книжка. Вона з порога застерігає тебе: я не ставив собі ніякої іншої мети, опріч сімейної й приватної. Про якийсь пожиток тобі чи про свою славу я й не думав. Такий намір понад мої сили. В цій книжці я намагався будь-що потішити моїх рідних і приятелів: хай вони, як мене не стане, чого ждати недовго, віднайдуть у ній печать моєї вдачі і моїх дум, і завдяки цьому доповнять і воскресять те уявлення, що в них залишилося про мене".

Автор звертається з усвідомленням, що є зовнішній спостерігач, та каже, що записи є приватними. Це є частиною перформативних практик.

Ірина Славінська розповідає, що Ролан Барт говорить про читання як про еротичну насолоду, про читання, що дає стилістичну насолоду, про текст, що дивує і несе далі, про насолоду як бажання писати, що не перетворюється на дію. Читання може бути й працею, а не споживанням, коли ми не шукаємо, що хотів сказати автор, а самі ніби послаблюємо шнурівку тексту, віднаходячи сенси, що є сенсами тільки для нас.

"Мені видається важливою думка про автора як про персонажа, ― говорить Ірина Славінська. ― У есеях є велика міра особистої думки, нам цікава саме інтерпретація автора чи авторки. Тоді текст є перформансом. Барт пише про це як про практику традиційних спільнот, де є шаман або представник культу. Але, думаю, це нагадує і соцмережі, де текст, фото, відео і коментарі є перформативністю".

Міркування про нетотожність автора й персонажа приводить до думки про письмо як про голос. Ірина Славінська цитує Марка Білорусця про глину мови, яку можна розминати. В есеях саме з цією глиною мови працюють, і тоді не реалії чи особа, а насамперед мова має значення. Барт порівнював шумовиння, бубоніння мови з шумом двигуна: коли все гаразд і немає дивних звуків, ми його не помічаємо. Так само і мова, що нормально працює, непомітна ― а з іншого боку, є медитативним фоном, що дозволяє провалитися в текст і почти його декодування.

"Це дуже складно зробити, якщо в тексті немає інтонації, емоції, дихання, пауз, лакун, моментів мовчання, ― говорить Ірина Славінська. ― І в момент початку тексту ми слухаємо, як він дихає, дихаємо разом з ним, слухаємо, як він до нас говорить, що ми можемо в нього розібрати, де що вібрує ― і де що шумить".

***

Премія імені Юрія Шевельова була заснована 2013 року. Вона присуджується раз на рік українському авторові за художню та наукову есеїстику, опубліковану протягом останнього року. Нагорода відзначає внесок у невідʼємні для цього жанру цінності: незалежність думки та витонченість стилю. До розгляду приймаються художні або наукові есеї українських авторів, опубліковані в паперовому вигляді протягом календарного року.

Лауреатом Премії 2021 року став Андрій Бондар ("Ласощі для Медора"). У попередні роки відзнаку отримували Тарас Прохасько ("Одної і тої самої"), Андрій Портнов ("Історії для домашнього вжитку"), Костянтин Москалець ("Сполохи"), Олександр Бойченко ("Більше/менше"), Вахтанґ Кебуладзе ("Чарунки долі"), Андрій Любка ("Саудаде"), Володимир Єрмоленко ("Плинні ідеології"), Діана Клочко ("65 українських шедеврів. Визнані й неявні"), Тарас Лютий ("Культура принад і спротиву").

Засновники Премії: Український ПЕН, Києво-Могилянська Бізнес-Школа, Видавництво "Дух і Літера", Центр юдаїки, Український науковий інститут Гарвардського університету.