Кіно на вікенд: Микола Рябчук про найкращі ролі Жан-Поля Бельмондо

Опубліковано: 16.09.2021,  Переглядів: 54

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про найкращі ролі Жан-Поля Бельмондо:

“На згадку про Жан-Поля Бельмондо (1933-2021), який помер 6 вересня у Парижі, я вирішив переглянути кілька його фільмів – почасти зі списку, запропонованого з цієї нагоди New York Times (Where to Stream Jean-Paul Belmondo’s Best Performances, американці люблять такі рейтинґові штучки), а почасти й із власної пам’яті чи інтуїції.

За пів століття в кіно Бельмондо знявся у майже 80 фільмах, різної, зрозуміло, якості, часто досить одноманітних, але ніколи, треба визнати, не нудних. Найчастіше він грав злочинців чи інших подібних “антисоціальних елементів” – “Стукач” (Le Doulos, 1962), “Злодій” (Le Voleur, 1967), “Супермозок” (Le Cerveau, 1969), “Борсаліно” (1970), “Грабіжники” (Le casse, 1971), “Гра в чотири руки” (Le Guignolo, 1980), іноді й поліцейських чи таємних аґентів – “Страх над містом” (Peur sur la ville, 1985), “Професіонал” (1981), “Марґінал” (1983), але в кожному це був більш-менш той самий тип: відчайдушний, холоднокровний, досить цинічний і водночас сповнений незбагненного шарму. “Бельмондо – це не лише ім’я кінозірки, не лише ім’я людини, – ентузіастично заявив Тарантіно на урочистостях з нагоди акторового 80-ліття. – Це ще й слово, яке означає вітальність, харизму, душевну енергію. Воно виражає супер-крутезність (supercoolness)”.

Для любителів “архаузного” кіно, однак, у фільмах за участю Бельмондо небагато поживи. Фактично їх можна перелічити на пальцях. Насамперед, звісно, це Ґодарів шедевр “До останнього подиху” (À bout de souffle, 1959) – перший повнометражний фільм 30-літнього режисера й один із найперших фільмів 27-літнього актора. Знятий напіваматорським способом протягом трьох тижнів за сміховинних 400 тисяч франків (80 тис. доларів), із яких майже п’ята частина пішла на запрошення до фільму американської акторки Джейн Себерґ (ще не зірки в той час, але вже досить знаної з двох фільмів Отто Премінджера – “Свята Йоанна”, 1957, та “Прощавай, смутку”, 1958), фільм був одностайно визнаний критикою найсильнішим режисерським дебютом від часів “Громадянина Кейна” (1941).

Уявити когось іншого на місці Бельмондо в цьому фільмі – неможливо; тут справді знайдено якийсь дивовижий синтез революційного змісту і стилю, якого прагнув Ґодар, із природною схильністю Бельмондо грати “себе”, свій тип, те, що він любить і вміє робити найкраще, найдосконаліше. Формально фільм має детективний сюжет: герой скоює вбивство і мусить сховатися, утекти, але саме вбивство якесь безглузде, а втеча – занадто млява і хаотична, герой ніби й не надто ховається від поліції і не надто переймається власним порятунком; він мовби й діє, а водночас відсторонено, із безмежної віддалі спостерігає за подіями, вибудуваними як перформенс.

Другий фільм, де Ґодар використовує за участю Бельмондо той самий прийом, нанизуючи подібну драму активного/пасивного нігілізму на подібний квазі-детективний сюжет, – це “Безтямний П’єро” (Pierrot le Fou, 1965). Тут прийом, власне, домінує над усім, перетворюючи цілий фільм на велетенський перформенс, таку собі класичну комедію дель арте в новочасних декораціях, де Коломбіна, як і повнно бути, втікає з Арлекіном, лишаючи закоханого дурника П’єро у сльозах (а тут – іще й у пародійній в’язанці динамітних шашок). Прийом постійно оголюється – у безлічі шаржованих сцен, у постійному промовлянні героїв на камеру, у театральних (а-ля вар’єте) співах і танцях у найнесподіваніших місцях. Фільм занадто рафінований, щоб стати масовим, а тому, хоч і привабив у Франції понад мільйон глядачів, виявився того року за відвідуваністю лише 15-тим.

Сам Бельмондо не любив інтелектуальних фільмів і не соромився говорити про це відверто, навіть брутально, – цілком у дусі своїх персонажів. Фільм Пітера Брука “Сім днів, сім ночей” (Moderato cantabile, 1960), де він знявся партнером Жанни Моро, видавався йому “нудним, як в Антоніоні”. Насправді це дуже тонкий, делікатний фільм, за який Жанна Моро заслужено отримала Золоту пальмову гілку в Каннах. Але правда й те, що роль Бельмондо там цілком другорядна і що зіграти її, у принципі, міг би багато хто. Те саме стосується й фільму Вітторіо ді Сіки “Чочара” (1961), на “занудність” якого Бельмондо, щоправда, не нарікав, але мусив задовольнитися не зовсім “своєю”, допоміжною роллю щодо Софі Лорен, котра здобула невдовзі за фільм принаймні три найпрестижніші нагороди – Оскара, BAFTA, і Золоту гілку.

Ще два фільми, які я настійно радив би подивитися і які доводить, що Бельмондо здатен грати не лише крутеликів із поліції чи злочинного світу, – це “Священик Леон Моран” (Léon Morin, prêtre, 1961) та “Чоловік і його пес” (Un homme et son chien, 2009) – одна з останніх робіт актора. Задля справедливості мушу зазначити, що фільм є рімейком давнішої роботи Де Сіки «Умберто Д.» (1952) і, як на мене, рімейком слабшим, але радше з вини режисера, а не акторів. Власне, найбільша помилка тут – перенесення дії зі злиденної повоєнної Італії у сучасну Францію, внаслідок фільм втрачає і соціальну глибину, і переконливість. А все ж фільм варто подивитися – і щоб порівняти його з роботою Ді Сіки, і щоб попрощатися з 76-літнім (на той час) актором, бо фільм і справді вибудувано як свого роду прощання.

З подібних причин, але також для розваги, я би радив ще на завершення подивитися “Один шанс на двох” (Une chance sur deux, 1998) – бо це не лише розкішна, дотепна, захоплива кінокомедія, а й своєрідне примирення (і сюжетне, і символічне) двох запеклих друзів – Жан-Поля Бельмондо та Алена Делона, котрі вперше знялися разом ще в ранньому фільмі “Будь милою і помовч” (Sois belle et tais-toi, 1957) і відтоді постійно змагалися за першість на спільних афішах, а після “Борсаліно” (1970) навіть судилися (Бельмондо, однак, мав перевагу – і за віком, і за абеткою). Врешті їм таки випав один шанс на двох – і випав, здається, досить фортунно”.