Про майбутнє і користь англійської граматики

195
Роздрукувати
Курков Андрій
Курков Андрій
Президент Українського ПЕН
Про майбутнє і користь англійської граматики

Я сиджу й намагаюся побачити умоглядно ту утопічну Україну, яка може настати через п’ятдесят чи сімдесят років.

Я намагаюся побачити на майбутній мапі Європи її межі та зрозуміти: чи відповідають вони знайомим мені сьогоднішнім кордонам моєї країни? Я придивляюся до назви країни-сусідки на Сході. Чи не змінилася ця назва? Адже якщо змінилася, то надія є. Надія на нормальне майбутнє.

Але навіть якщо змінилася, це тільки доводить, що змінилося майбутнє в сусідній країні. А саме змінитися воно не могло. До цього повинні призвести серйозні політичні процеси, які хтось повинен довго готувати й запускати. Стоп! Це ж стосується і моєї країни. Її світле майбутнє можливо побудувати тільки зсередини.

Є тільки два інструменти, якими користуються для побудови світлого майбутнього, – диво і праця. Диво – це результат примусу народу до праці, яка трансформує країну, за допомогою обіцянок неймовірного щастя і нічим не виправданої вигоди. Праця – це свідоме жертвоприношення себе і свого покоління заради обіцяного світлого майбутнього для дітей і онуків. Тобто все одно в основі майбутнього лежить праця. Та й у диво вже давно ніхто не вірить. Ой, вибачте! Я дуже сильно абстрагувався від реальності. Народ вірить у диво! Народ вірить у Месію і регулярно шукає його а, знайшовши, приносить на вулицю Банкову, як це сталося після Помаранчевої революції. Якби в українського майбутнього була адреса, воно б теж розташовувалося на вулиці Банковій. Або над нею.

Але якщо взяти мою думку про множинність часу настання майбутнього для різних людей, то серед тих, у кого майбутнє вже настало, ви виявите і президента України. Власне кажучи, всі президенти України – це люди, що пережили своє майбутнє. Добре це чи погано? А ви запитайте у них. Напевно, це унікальний досвід. Щось схоже на поїздку в Гімалайські гори. Це інша форма альпінізму – видряпування до влади, короткочасна або довгострокова затримка на вершині й дорога або падіння додолу.

Справжнє майбутнє, звичайно, додолу не падає. Тільки індивідуальне. І тільки індивідуальне майбутнє може виявитися в минулому. "Майбутнє для всіх" завжди залишається там, нагорі, в недосяжному просторі, через те що людство рухається у часі тільки зі швидкістю календаря і стрілок годинника.

Скульптори люблять дуже тверді кам’яні породи. З ними важче працювати, але вони потім століттями тримають надану їм форму. Моноліти мають величезну стійкість і силу тиску на землю. Їхня стійкість якраз і визначена їхньою силою тиску на землю. Людство вже десятки тисяч років йде в майбутнє, намагаючись несвідомо чи свідомо надати йому привабливої форми або, як мінімум, порівнюючи його зі світлом в кінці тунелю. І ось тепер, нарешті, в людському суспільстві відчувається втома. Втома від узагальнених соціальних мрій.

Майбутнє тепер – тільки морквина, що висить на вудці перед осликом, що йде. Вудка з морквою – у погонича, який сидить на возі. Майбутнє – це просто мета будь-якого руху незалежно від маршруту трамвая, в якому та чи інша людина їде до своєї індивідуальної сьогоднішньої мети. Майбутнє – це маленька або велика індивідуальна радість, яка може відбутися з людиною пару разів у житті, якщо та все життя йде до однієї великої мрії, або може відбуватися багато разів, якщо людині регулярно хочеться досягати малого. Майбутнє – це завтра або післязавтра, це найближчі дні, за якими ми йдемо до днів наступних. Це час, який нам відпущено для звершень або для очікування дива.

Якби суспільство було монолітним і могло діяти, хотіти і думати, як один соціальний організм, ми могли б помножити зусилля такого суспільства на швидкість політичної думки його еліти і отримати в результаті картинку можливих досягнень. Але незважаючи на те, що ми віримо в казки й у диво, ми також знаємо, що монолітність нашого суспільства – це теж казка. А від майбутньої катастрофи нас може врятувати тільки пасивність радикально налаштованої частини суспільства. Пасивність – це наша нова стабільність. Чи можна змусити пасивне суспільство розвиватися? Думаю, що можна. Просто швидкість його розвитку буде вражаюче повільною. І єдиним стимулом прискорити розвиток для такого суспільства може виявитися вища швидкість розвитку суспільства в сусідній країні або країнах. Тоді ввімкнеться інстинкт змагальності. Тоді захочеться довести сусідам, які поспішають у власне майбутнє, що ми не гірші, що ми кращі, що ми швидші й розумніші.

Тут я подумки знову повертаюся до ослика, перед яким на майже доступній відстані висить морквина. Розмір морквини не впливає на швидкість руху ослика. Колір, можливо, впливає, а от розмір – ні. І якщо перед осликом повісити дві морквини, його швидкість не збільшиться в два рази.

Я, як людина, що давно здійснила свою мрію, живу вже багато років одночасно і в сьогоденні, й у власному майбутньому, яке найкраще можна визначити за допомогою терміну з граматики англійської мови – "майбутнє в минулому" – "future in the past". Я можу навіть визначити, в якому році почалося моє майбутнє. Ця дата дуже конкретна, і її неможливо змінити, якщо я хочу залишатися чесним перед собою. Моє життя лінійне. І коли воно перерветься, моє майбутнє, що почалося в минулому, закінчиться. І почнеться майбутнє без мене. У нього з’явиться теж конкретна дата, але мене вона не цікавить, я не прагну її наблизити або віддалити. Я про неї не думаю. Я і далі рухаюся в напрямку давно досягнутої мети тільки тому, що після її досягнення я не зміг собі придумати нову, важливішу та складнішу.

Цей текст є уривком з есею Андрія Куркова, написаного в рамках проекту "Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів" Українського ПЕН і translite.V. Повну версію есею можна буде прочитати в збірці "Майбутнє, якого ми прагнемо", яка незабаром вийде друком у видавництві "Темпора". Проект онлайн-резиденції відбувається за підтримки партнерської програми "Культура для змін" Українського культурного фонду та програми "MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді" Фонду "Пам’ять, відповідальність та майбутнє" (EVZ).

30 вересня 2020
195
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: