"Ніколи уже не буде тихо і темно": 15 нових віршів членів Українського ПЕН про війну

5861
Роздрукувати
"Ніколи уже не буде тихо і темно": 15 нових віршів членів Українського ПЕН про війну

Публікуючи в середині лютого добірку нових віршів членів Українського ПЕН, ми хотіли пришвидшити настання весни. Вона знаменувала період оновлення всього живого і хвилю натхнення, незмінно характерну для цього процесу. Однак усе змінилося 24 лютого. Весна для нас – і досі оновлення, однак цьогоріч ми оживаємо не від зимового сну. Ми з новою силою боремося за нашу свободу, з новою завзятістю захищаємо Україну на всіх можливих фронтах, змушуємо світ по-новому поглянути на війну й нарешті побачити справжні обличчя окупантів, які принесли горе в українські міста й села. У цій добірці – 15 нових поезій, 15 рефлексій, 15 свіжих поглядів сучасних українських поетів на нову епоху історії України.

Катерина Калитко

Ніколи уже не буде тихо і темно
по тому, як тут ночами горіла Європа.

Більше, ніж може вмістити будь-який опис
форми співіснування, сталих людських взаємин,
глибше за назви й займенники особові
у жодному горлі немає тепла такого
те, що між нами.
Це не переходить у спогади.
Війна не скасовує чинність
ніжності та любові.

Фактологія виснажена і, ніби хмиз, суха.
Довгі пояснення і надмірні, і марні,
поки згустки пекла викашлює Марік,
поки нічний вогонь розшматовує Харків.
Ніби з фанерним щитом проти дикого зла
стояла посеред вулиці й називала
імена людей, засипаних у підвалах,
коштовні адреси, стерті з міського тла.
І не зараджувало, навіть якщо кричати.
І починалася комендантська година.
І ніби я відчувала, як пахне димом
від твого напруженого плеча.

Входити в наші міста. Вкладати їм пальці до ран.
Впихати їм тельбухи у животи розпороті.

Більше за хижу цю, найлютішу пору,
більше, ніж можна боятися, ніж можна прагнути,
ніби це я сама тебе народила
і, захищаючи, забираю назад у себе.

Після скипілої в людських зіницях води
більше не буде безневинного неба.

Досвітні сирени історії.
Але між нами значно
більше. Я хочу встигнути, і промовляю
вголос, оголено, серед людської зграї.
Визнаючи любов.
Визнаючи призначеність.

Галина Крук

правда на твоєму боці, але це твій найтемніший бік
мало хто бачив його, принаймні, із тих, що живі
трава підіймає черству землю на своєму горбі
культі дерев випускають пагони, як пазурі

наука розпізнавання смерті відскакує від зубів
за браком часу відразу переходиш до ключової з тем:
сонні артерії над ключицями – справа і зліва, їх дві
чорний ворон – птах, що живиться падлом, а не тотем

чужих довкола стає стільки, що губиться лік своїм
спиш до вікна головою, під подушку кладеш щось важке,
гуляючи містом, подумки постійно облаштовуєш вогневі
позиції, де кут обстрілу добрий і вид на ціль,

і сонце не сліпить в очі, і всяке таке
дай мені часу на збори – не забути забрати усе –
перш як вийти за рамки безпеки, давно затісні,
щоб не дісталося мародерам наших осель
ні доброї пам'яті, ні надтріснутого голосу плáтівки,
ні свідоцтва померлих тут чи народжених тут дітей
дай мені ранку прокинутись в іншому сні…

Катерина Міхаліцина

я живу на війні.

мию руки, читаю новини.
збираю у чайник воду із ринви
(раніше був сніг, за ним ми ходили до парку і двох з нас убили),
молюся про дощ наш насущний
і незвично вологу весну.

я живу на війні.
вию з псом на сусіднього місяця.
я – без жодного звуку.
він – на всю свою широку собачу душу.
йому, бідоласі, страшніше.
його можуть з'їсти - і він це знає.
а мене лише згвалтували.
тому я – тихо.
тому я – налисо.
тому я..
кому яке, зрештою, діло –
хіба мене це врятує?

я живу на війні.
мені кажуть, я божевільна.
бо ділюся крупинками замість їх одбирати.
в сойки й двох посірілих горобців.
сорока була та десь зникла.
"дура" - ляскає вітер порожніми стулками вікон.
"психічка" – шипить, догораючи, фосфор.
аби не "а глянь-ка, хохлушка" –
думаю я.
і виходжу надвечір
поклонитися крокусам,
тобто шафрану – найдорожчій приправі
до смерті.

я живу на війні.

Павло Коробчук

не можу говорити не хочу говорити
бо слова продовжують існувати
а вбиті російськими покидьками люди – ні

як виміняти слова на тих людей
щоб вони знову почали жити
а ми - не говорити деяких слів

я готовий замінити на людей найкрасивіші слова, наприклад:
прикраса
акупунктура
жимолость
астролябія
пестощі

бо нащо нам слова
коли нема кому їх казати

хочу радісно говорити до ожилих так:
… … … … … …

Марʼяна Савка

Писали з тобою вірші
про кохання й війну,
так давно,
ніби тричі посивіли, –
коли не було в нас війни
і кохання здавалося неопалимим,
а біль – хіба периферійним.
Ні, рани були,
не лише в шоколадному серці,
але такі, що їх вдавалося заживити
і жити.
То ж не була імітація
чи якась там навмисна гра.
На палімпсестах старих афіш,
на стінах зчорнілих будинків,
в осаді кави
ми її відчитали.
Що змінилося, сестро?
Куля повітряна
стала свинцевою.
Метафора – мертвою.

Ірина Шувалова

щовечора
спати лягаючи
не забуваю запалити
маленьку свічечку ненависті
аби не гасла аж до ранку

аби горіла в цій ночі так страшно так червоно
як горить в обстріляних містах наше минуле
меблі книги дитячі малюнки старі світлини
наші вчорашні ще довірливі тіла

запалюю
аби зяяла в тілі ночі як отвір від кулі
аби розсувала собою пітьму так нестримно
як просякає нестримно простирадло густим червоним
аби осявала собою темінь так стрімко
як стрімко тіло тікає від душі опадає на землю
а душа вже летить здивована невагома розсміяна

запалюю
бо наші мертві не вміють ненавидіти вони
ходять тепер по коліно в молоці і вишневому цвіті
підносять до вуст повні долоні ранішнього сонця вечірнього сонця і п’ють
їхні тіні лежать межи трав як трави теплі як трави напівпрозорі хиткі
їхнє волосся пальці вітру заплітають пальці вітру розплітають знову дбайливо
наші мертві уже не вміють тужити уже не вміють боліти боятися плакати не вміють
лежати нерухомо не дихаючи лежати застигнувши тепер вони
суцільний рух шерех мерехтіння як трава як вітер як сонце тепер
тужити боліти боятися плакати забувати дихати
лежати нерухомо бити влучно
ненавидіти невтомно
залишається нам
живим

і доки у наших вікнах
не можна засвітити світло любові
аби не впала нам на голови
згори нас запримітивши
пекуча летюча смерть

нехай бодай ця маленька свічка
світить мені серед глупої ночі
аби я побачила все що робиться
у цій смертельній пітьмі

побачила – і побаченого
більше не забула
ніколи

Василь Махно

Псальма Бучі

ми тепер їх уже не покличемо
ні питальним знаком – ні кличною
формою – яка у нас є
в кого руки заламано й скручено
хто лежить по вулицях Бучі
по дворах під дощем гниє

припильнує їх чорний ворон
чорним оком чорний як ворог
чи пригорне їх херувим
най мій вірш буде їм псальмою
за Андрієм Петром Оксаною
солоспівом і хоровим

най пропущені мною сполучники
вам полегшать побачити Бучу
і почути тривожний дзвін
херувим в камуфляжній формі:
най покаже стовпи і опори
і пробиті зазубрини стін

най згадає усіх поіменно
у цій псальмі кожен іменник
як присипаний глиною світ
хто ще дихав учора під соснами
хто дивився ув очі псові
при серпневім падінні звізд

я не знаю якою ж печальною
мусить бути печаль моя з псальмою
і яких ще потрібно слів?
Буча скручена скотчем й розстріляна
звірина із якою зустрілись ми
в десять рогів та сім голів

перед тими страстями і Страсною
седимицею ми із Тарасом…
над Андрієм Петром Оксаною
що пливуть по небу ридванами
і гучними – як дзвін – риданнями
поклонімося Бучі псальмою

Юлія Мусаковська

Дивилися
на голе, розтерзане тіло моєї вітчизни.
Знімали й публікували фото і відео
високої роздільної здатності.

Жахалися, засуджували,
непокоїлися, цокали язиками.

Гучно вболівали і підбадьорювали,
дивувалися, що ще жива.
Захоплювалися стійкістю і хоробрістю.

Пропонували їжу й питво,
вологі серветки,
ліжкомісце,
дозвіл на працю –
і все задармо.

Поки скажений пес
виривав з її тіла криваві шматки м’яса,
вже близько до сонної артерії.

Зібрався цілий натовп
людей у повному озброєнні,
але ніхто не натиснув спусковий гачок,

аби його раптом не сіпнуло
віддачею.

Наталія Бельченко

І поки світ блює війною
І відступає в порожнечу,
Весна вже ділиться зі мною
На журавлину і лелечу

Тримає силу журавлина,
Вичавлюючи страх і згоду,
Коли іде біда первинна
До рук по весняному льоду

Прийдешній час і час минулий
В граматиці застрягли навпіл
Лелеки на гнізді поснули
Іще не прилетівши навіть

Лиш ЗСУ і волонтери
Не сплять. Народжене в підвалі
За відліком нової ери,
Дитя отримає скрижалі

Олена Степаненко

наскільки тоді ти була лисиця й куниця,
змія і жаба, здатна втиснутися під камінь
у тонку прогалину між балконами
з усіма баклагами для води
коли починало гатити
думаєш: наші, наші!
бийте сильніше, хлопці
у барабани війни –
навіть якщо ця стіна стане моїм надгробком
бийте
бийте сильніше

просити і усміхатись
тоді, як раніше просто могла заплатити –
кому тепер треба гроші?
молоко – дітям, дорослим – те, що вони не доїли
плюс цигарки
одну на трьох, як хліб у голодомор
але хліба не бачили тиждень
та й навіщо він?
їсти нема потреби
наш хліб тепер –
ненависть
відчай
зла і весела лють
ми їмо його на світанку
ми ковтаємо його на обід
ми давимося ним на вечерю
загортаємось у ненависть вночі
як у теплу собачу ковдру –
і вона зігріває

якби ненависть
була
радіоактивною –
я стала би соняшником
що повертає голову
не за сонцем –
за ворогом
з обвугленою серцевиною
зі сліпучими пелюстками ребер

я підійшла би до кожного
z-брата визволителя
до кожної v-сестри
і дякувала б
дякувала
дякувала
стискаючи їх у обіймах
доки не посиплеться попіл

але кого ти спалиш
маленька дурна полівко
у нетривкому бетонному сховку
знаючи
що за півкілометра у нірці
на тебе чека мишеня
на ймення Адам?

І лише зціплений кулак
поміж ребер –
б’ється
запекло –
зі смертю
б’єтьсяна смерть –
із життям
і невідомо
хто
переможе

Ія Ківа

вісім років казати: в мене вдома війна
щоб нарешті прийняти: мій дім – це війна
її потяг повільний зі сходу на захід країни
у якому смерть життя перевозить

ніч заходить у землю судомами квітів змарнілих
і лягає в роти нам гнилими зубами мовчання
наша мова тепер – волонтерсько-біженський чат
у якому сирени співають пісень Одісею

наша пам'ять тепер – брудна вишиванка свободи
її довга хода від серця до серця

Олександр Ірванець

Як в ці дні березневі
Весь народ об’єднавсь!
На землі і у небі
Суне ворог на нас!

Він цілком вже розкрився
У суті своїй.
Але ти не схилився,
Києве мій!

Ворог міццю хвалився,
Був підступний, мов змій.
Але ми не здалися,
Ми приймаємо бій!

Здатись оркам дебільним?
І думать не смій!
Ти залишишся вільним,
Києве мій!

Світ у щирому захваті,
Аж від захвату змок.
Десь далеко на заході
Сплять Париж і Нью-Йорк.

Сплять Європа і Штати,
Але ти зрозумій:
Нам тебе захищати,
Києве мій!

Ми не будем прощати!
Ми забудем? – Навряд!
Ще побачить Хрещатик
Перемоги Парад!
І у радісну днину, й в скорботі німій
Я тебе не покину, Києве мій!

Олесь Ільченко

незворушна зимна весна
приховує свободу
сім святих пагорбів
підтримують волю
з-під землі долинає
мова мертвих
слова чути погано
їх затуляє
плетиво коренів трав
більшість живих п’ють
поминальну горілку між
свіжих вінків на могилах
але дехто
чує сказане звідтіля
вслухається в цокіт
набряклих у підземних
водах годинників зворотного ходу
летюче мовлення іноді
виринає
долинає
рухомі звуки часом стають
вагомими
оживають
відкидають небуття
линуть
перетворюються на плоть
постають людьми які
беруться за вічну справу
нашу

Гаська Шиян

Раніше
я не слухала нікого –
тепер слухаю усіх підряд:
студента,
який прийшов
до мене
аж на п’ятий поверх
від Оксфаму
просити
регулярної пожертви
на порошок
для очистки води,
який так потрібний в Ємені
де уже восьмий рік
триває війна –
"Не тільки в Ємені", –
кажу я йому,
вже майже готова
заповнити заявку,
але потім виявляється,
що я не маю
банківського рахунку
відповідної країни,
він засмучується,
що не виконає
сьогодні план,
хоч успіх був так близько
я його заспокоюю,
що мені можуть
подзвонити з колцентру,
спитати про якість його роботи,
а також,
він може повернутися
за якийсь час,
бо очисників води
треба буде ще багато
не єменцям,
так комусь іншому.
Після нього
я спускаюсь
до студентки,
яка пропонує мені
екопродукти з доставкою,
розплановані
чітко під обране меню,
зовсім недорого.
"У мене
банківський рахунок
іншої країни," –
кажу я їй
і коли вона довідується якої,
то починає плакати –
я її заспокоюю,
як можу і запевняю,
що мені неодмінно
знадобляться їхні овочі.
Раніше
я не слухала нікого –
тепер навіть відповідаю
на телефонні дзвінки
і слухаю усіх підряд:
зокрема,
батьків інших дітей в школі,
які шикуються,
як сердечка
по периметру обгортки
від льодяника
із пропозиціями допомоги
і запитаннями
про нюанси війни.
Раніше
я не слухала нікого –
тепер слухаю усіх підряд:
навіть тих, хто
не слухає інших,
а натомість оцінює
якоюсь своєю
внутрішньою шкалою,
рівень їхньої постраждалості
та безпеки
і право на прийняття
тих чи інших рішень.
Я слухаю
втому
злість
вигорання
зловживання.
Я підслуховую.
В транспорті:
"Kyiv new Berlin
party destination –
where the war now,
I’ll show you the map"
В барі:
"Нє, ну ви таке чули –
бомбить нео наці!"
На будмайданчику
де робітники
замість музики
тепер вмикають
промови політиків.
Я слухаю,
як працюють інструменти –
завжди любила
шуми ремонтів,
особливо наждачку –
під цю мелодію я думаю:
"Як відчувається
знайомий до дрібниць простір
без нас?"

Анатолій Дністровий

не одіссей я
блукання мої тривожні лише у кімнаті
і сирени щоночі не ті нам співають
на які вже не реагують
ні діти
ні кішки
але на всіх мандрівка тривала чекає<
у темряві сумніву
дім віднайти свій
дім
мов промінчик
що кличе до себе

11 квітня 2022
5861
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: